– Чого, Мар’яно, не розповідаєш про сільраду? – спитав у неї дід Сава, зайшовши до двору в страсну п’ятницю. – Чи то від молитов обличчя мов у Христа на розп’ятті?

– Облиш, Саво, не до жартів зараз, – обірвала його Горпина.

– А чого Мар’яна в сільраді кричала? Тамара мені розповіла.

– З хати нас виганяють. Тиждень строку дали. Розумієш? Начальник хоче із сім’єю в твій будинок вселитися. Він йому теж сподобався – високий і залізом критий, ще й підлога дерев’яна, а не долівка мазана. Оце тому Мар’яну і викликали.

Дід стояв мочки, поглядаючи спідлоба то на Мар’яну, то на хату. Потім прихилив свою голову до вікна та й заплющив очі. Вони говорили, а він стояв. Вони вже і на нього зиркали, але він, здавалося, і не дихав, почали за рукав смикати, але він не ворушився. І лише згодом, неначе з погреба, подав свій голос:

– Своїми руками з батьком рідним удвох будували. Скільки радості було! Вибрали в лісі деревину підходящу, пиляли, тесали колоди – все робили самі. Навіть оце все я сам випилював, – кивнув на вікна. – Ніколи не думав, що така доля буде в моєї хати. А воно що хата, що моє життя – все однакове. – Аж захитався, але Мар’яна встигла взяти його під руку. – Вибач мені, – подивився їй у вічі, – за мої недотепні жарти того дня, лукавий, мабуть, попутав – помийся та причепурися… Прости, – махнув рукою.

А знявши з голови шапку, перешиту з мадярської, зігнувся і пішов на вулицю мов за труною.

– Розумний, але й він цього разу не придумав, що порадити, – підмітила Горпина, збираючись топити пізно піч та пекти пасочку, на яку вже давно приховала біленького борошна та два яйця. – Якось Бог управить, – сказала й вона, аби не мовчати. – Мабуть, стільки біди на нашій землі сталося, що й Бог не встигає справедливість виводити, – додала сумно.

Їхні розмови перервало радіо, яке залишилося у спадок від німців. Якраз передавали про наступ на фронті. Цього разу вони вперше не раділи таким новинам. Мовчки послухали, а потім взялися до роботи, думаючи кожна про своє.

Не встигла Горпина розтопити піч, як з вулиці почувся голос Тамари.

– Біжи, Уляно, швиденько, від Миті листа отримаєш, – підганяла її Мар’яна, виглядаючи у вікно.

Та Уляна вже й сама зачиняла за собою двері, поспішаючи на вулицю. Бігла по двору, аж спідниця між голими ногами заплуталась. А потім спинилася і стояла.

– Ти чому в хату не заходиш? – виглядала з сіней Горпина. – Про що Митя пише? – Вийшла й собі слідом, тільки не за листом, а за хмизом.

– Це не Митя пише, це… – Уляна замовкла.

– Кажи вже. – Горпина відчула щось недобре.

– Мар’яні похоронка прийшла, – повідомила тихо.

– Ти ж читати не вмієш. – І Горпина поспішила до хвіртки.

Уляна подала їй розгорнутого листа:

– Читайте самі, може, й правда щось не так, але мені Тамара все розказала.

Схопивши листочок, Горпина почала вголос: «Повідомляємо вам, що Затоцький Федір Михайлович пропав безвісти у 1941 році під час оборони Києва». Он воно що!!! – завмерла з тим повідомленням. – Господи! Що ж нам робити? Правду кажуть – біда ніколи не ходить одна. – Вона ще раз переглянула ті рядки, бо зовсім не хотілося в те вірити.

– Що пише? – І Мар’янине серце, мабуть, щось відчуло. – Чому в хату не заходите? – Усе було їй підозрілим. – Мені теж хочеться знати, що там написано, – поставивши граблі, якими збиралася наводити порядок біля хати, підходила все ближче.

– Усе як по радіо – наступають, – не наважившись сказати правду, Горпина почала складати листа в трикутника.

– По ваших обличчях такого не видно. Дайте-но його сюди, – вона простягла руку.

– Нехай читає, не сьогодні, то завтра – все одно доведеться сказати. – Уляна витирала з очей сльози.

Мар’яна, беручи лист у руки, вже відчувала недобру вість, а розгортаючи, про все здогадалася. Читала пошепки, ковтаючи букви від хвилювання, а дочитавши до кінця, починала знову.

– Пропав… пропав безвісти… пропав мій Федір… Як же він міг пропасти? – шепотіла, дивлячись на жінок. – А як же я з дітками? А як же нам без нього жити? Ми ж пропадемо… – хрипіло з її грудей. – Як же таке могло статися і де? – блукала вона по подвір’ю своїми переляканими очима. – Я знала, що під Києвом, відчувала… Але пропав… Що дітям казати? – намагалася втримати листа задерев’янілими руками.

Її очі знову вдивлялися в той папірець, уже не бачачи ні слів, ні рядків. Вона зблідла, голова запаморочилася, точнісінько як тоді, коли проводжала його на фронт. Чи втратила свідомість, чи ні – не знала, але на білому клаптику побачила обличчя свого Федора, воно було сіре і далеке, припале пилом, як у солдатів, які в сорок першому тікали через село від німецької армії та від своєї смерті. Мар’яна приклала листа до грудей, до того місця, де так боляче стиснуло, і ніби відчула його руки, якими він торкнувся її плечей, але вони були холодними, торкнувся вустами – мов замерзла крига. «Не плач. Я з тобою», – почула біля вуха. Вона впізнала його голос, навіть хотіла опертися на його руку, яку він простягнув. Але побачила сонце і почула, як цвірінькають пташки. Горпина та Уляна якраз піднімали її з мокрої землі.

– Де мої діти? – намагалася крикнути, але голос було ледь чути. – Де Павлуша, Василько? Де маленька Любочка? – раз по раз шморгала носом. – А я ж його не обняла на прощання, не поцілувала, – була мов не в собі.

– Отямся, Мар’яно! – налякалася Горпина та крикнула на неї голосно. – То восени сорок першого було, а зараз уже весна сорок четвертого.

Ті слова, дійсно, ніби повернули їй до тями.

– Попрощався, – тихо сказала, пригадавши його холодні вуста. А потім згадувала, як знепритомніла на площі, як бігла за підводами, шукаючи очима малого Василька і свого чоловіка, але не наздогнала.

– Він немов щось відчував, перед тим все про любов питав, говорив, що, коли кохатиму по-справжньому, тоді по очах моїх побачить. А я все посміхалася. Лише в останню хвилину спішила сказати йому, що настав той час, кохаю його дуже, чекатиму все життя, і ще багато слів, які зігріли б його душу, можливо, навіть зберегли б від найстрашнішого – смерті. Бігла за підводами і шепотіла йому ті слова, але він їх так і не почув… Тепер – спинилося життя, від нажитого залишилися тільки діти.

Вона вдивлялася в небо, питаючи про Київ та про те, чи на сході він, чи на заході, бо далі Чернігова не довелося їй бути.

– Господи милостивий, та за що ж ти так мене караєш! За які гріхи, та ще в такий страшний день? – почув такі причитання дід Сава з бабою Пронею, відчиняючи хвіртку вдруге за сьогоднішній день. Дізнавшись від Тамари про погану новину, все кинули і спішили втішити Мар’яну. Вони теж плакали, перечитуючи ту звістку.

– Ну, як оце розуміти? – питала Уляна в діда Сави. – Раз пропав безвісти, то значить, серед мертвих його не було?

– Воно то так, – міркував він. – Може, в полон потрапив. Так що ти, Мар’яно, не поспішай його ховати, мине час, дивись, десь об’явиться, – неначе клав до її рук маленьку надію.

Якраз Горпина дістала з печі паску і поставила на рушник, віднесла її на покуття в іншу кімнату, щоб менше пахла тут, де всі товклися, бо діти не витримували, так і кружляли навколо неї. А Мар’яна, запаливши лампаду, стала навколішки перед образами та перед тою паскою. Стояла довго, поки й затерпли ноги, не помітивши, що й сестри, і Горпина Петрівна зібралися позаду неї, теж моляться за її Федора. Заснула пізно на полику, обнявши всіх своїх дітей. А сестри сиділи на лавці й час від часу шепотіли щось одна до одної, аж поки не почало сіріти за вікном.

– Мар’яно, в тебе ще є якась надія, а в мене такої вже не буде ніколи, – промовила Уляна, повернувшись з церкви на Великдень, маючи на увазі отриману похоронку на чоловіка, яку не так давно переслали їй з Корюківки. – Я сьогодні стояла на службі й просила Господа, щоб він просвітив мене і підказав, як жити далі. І що, ти думаєш, мені спало на думку? – Уляна продовжувала про своє: – На проводи я повинна вже бути в Корюківці. А до того могилку доньці й дитинці зробити, поряд і чоловікові. Може, речі їхні які знайду та попелу наберу з тої клуні, оте все й покладу в домовину. І будемо всі разом – вони в землі, а я хтозна-де, але поряд. Кажуть люди, що в такий день їх на землю пускають, Великдень усе ж для всіх – і живих, і мертвих, тож ітимуть святкувати до мене, куди ж їм ще ходити, як не до матері. – Вона наклала на себе хрест перед образами і низько вклонилася – дякувала за підказку.