– Може, передумаєш? Ще ж не літо. Добре, коли знайдеш, де ночувати.

– Ні, Мар’яно, твої начальники праві. Я не ваша, тому буду тут усе одно чужою. Ціле літо допомагатиму план виконувати, а там за цей час вже щось для себе зроблю, не одна ж я прийду, може, ще хтось уцілів. А там, гуртожиток будуватимемо, цукровий завод відбудовувати все одно ж будуть. Я там раніше все робила, то й тепер мої руки зайвими не стануть. Заодно поряд зі своїми могилками житиму, не кину я їх тепер ніколи, – ділилася Уляна своїми думками.

– Тоді давай Никифоровича просити, нехай підводою відвезе, хоч серед ночі, коли вдень коней не дадуть. А ми тобі картопельки покладемо та ще чого-небудь, будеш після проводів город там садити.

– Завтра й рушатимемо, поки на погоді стоїть, – запропонувала Уляна, складаючи в думках уже реальні плани.

Прийнявши таке рішення та перепочивши після нічної служби, вони пішли домовлятися про підводу, заодно хотілося провідати своїх подруг на прощання. І вже наступного ранку, тільки-но почало світати, торохтів Никифорович підводою по вулиці до їхнього двору. На прохання родичів та знайомих зібрав їм гостинців. Вийшло – на цілого воза. Давали хто картоплю, хто – насіння для городу, хто – одежину стареньку, дарували навіть горшки та миски. Біля свого двору Мар’яна доклала туди і свої.

Поцілувавши Ванька, який ще солодко спав, сестри подякували цій хаті і пішли на вулицю. Біля двору вже було людно. Прийшли й подруги по ланці, з якими майже щодня працювали на березівському полі: спочатку на німців, а останньої осені вже на своїх. Працювали не за продукти і не за трудодні, які тоді ніхто не рахував, а лише за те, щоб залишитися в живих та бути серед свого люду. Тому, взнавши, що від колгоспу їм нічого не дали, навіть не розсердилися. Та й роздумувати не було коли – до воза поспішала Ольга з Мишком на руках. Вона була радісна від того, що тут її зустрічали як подругу. Вона сьогодні віддала на воза цілий мішок картоплі, яку дістала зі своєї закопаної ями, а ще поклала буряки, моркву і цибулю. Галя Петрик, з якою Дуня часто ходила в ліс по дрова, принесла два десятки яєць, які на своїй вулиці збирала по дворах, та ще й квочку до них.

– Бачите, дівчата, скільки всього ви заробили за два з половиною таких важких років. Багато чи мало, але не порожняком повертатиметесь, – не забував і тут своїх жартів дід Сава. – А ось і від мене гостинець. – І він поклав свої німецькі чоботи та теплу мадярську куртку. – Це щоб ви не забули, у які часи тут гостювали. Діліться, як самі захочете. Одне можу сказати – хоч і не в нас зроблені, але речі добротні й зносу їм не буде.

Ніяк та підвода не могла рушити з місця. Бігла ще одна сусідка, несла рогача для печі та заступ для городу.

– І це вам у господарстві зайвим не буде, – клала все на воза. – Там і на Ківшарівці підвода одна їздить, люди збиралися пізніше, а почувши, що ви сьогодні, то й собі заметушилися. Просили зачекати їх на виїзді із села, разом усе-таки сміливіше, бо коли до вечора не доїдете, доведеться десь ночувати.

Сестри раділи, що люди проводжають їх як своїх рідних, діляться останнім, і від того тепліше ставало на душі.

– Якщо і в хатах десь ночуватимете, то скарби свої стережіть по черзі, – радив і дід Сава.

Його баба Проня вже давно терла очі, а в нього лише голос став трохи захриплим. Горпина все мацала воза та підправляла, аби нічого не впало та не загубилося в дорозі. Мар’яна стояла мовчки. Ці хвилини їй чомусь нагадували ті, коли вони проводжали чоловіків на війну.

– Я тут так звикла, – зізналася Уляна. – Можливо, тому, що Мар’яна в нас така добра – вся в матір пішла, що красою, що розумом, що душею. Багато нас у сім’ї було, але мати кожного любила, про кожного піклувалася. Отак все те материне Мар’яні й передалося. – Всі розуміли, що вона хоче подякувати, тому ніхто й не перебивав. – У важкі роки вона не дала нам померти ні від холоду, ні від голоду. І прийняла, і обігріла, і нагодувала, рідними ми тут стали і з Горпиною. Я б ніколи не подумала, що можна зійтися отак в одну сім’ю і дружно жити. А ми жодного разу не посварилися, навіть діти наші всім були мов рідні. Спасибі тобі, сестро, до кінця днів цього не забудемо. – І вони з Дунею обнімали та цілували свою Мар’яну. – Спасибі й вам усім, дорогі наші подруги й сусіди, за доброту, за гостинці, спасибі діду Саві і всій його сім’ї, які нас завжди наставляли. Урожаю вам хорошого та достатку, – вже вкотре кланялися на всі боки.

Усі, хто був тут, раділи тим словам і витирали сльози, бо не змогли зачерствіли душею. Такі вони були, ці прості березівські люди – роботящі, подільчиві й тонкі на сльозу. Никифорович підганяв, бачив, що найтяжчими є хвилини прощання, і його чоловіча душа не витримувала такого. Нарешті вдарив віжками по конях і вони зрушили з місця. Пішла за возом і Мар’яна проводжати аж на край села.

Поверталася додому, не дуже поспішаючи. Сонечко світило просто в обличчя, пестило своїм промінням, гріло, проганяючи погані думки.

– Розповідай, як там наші, поїхали? – поспішав назустріч дід Сава, побачивши її ще здалеку.

– Усе нічого, дорога тільки погана.

– Ну, Бог їм у поміч. А там у Горпини новини є. Два начальники заїжджали недавно, мабуть, хотіли хату всередині оглянути.

– Невже передумали? Чи хата не сподобалась? – Вона сподівалася на якесь диво.

– Та ні, ви ж прибрали скрізь до Великодня. А все інше тобі Горпина розкаже. – Дід останнім часом усе частіше став скаржитися на серце. Зараз мовчки тер рукою біля нього. – Йди додому, а ми з Пронею трохи пізніше прийдемо, треба ліків у Горпини попросити.

Стомившись за дорогу та недоспавши за думками вночі, вона не поспішала. Мріяла полежати сьогодні хоч недовго, тепер розуміла, що не вийде. Зайшовши до хати, побачила Горпину Петрівну, яка метушилася біля клунків.

– Невже сестри речі свої забули? – спинилася посеред хати. – Нібито все на воза склали? – не зводила з неї очей.

– Це вже я свої пожитки у клунки в’яжу. Дійшла черга і до мене. Пригрілася, кажуть, у чужій хаті, як у своїй. – Видно було, що вона вже давала волю своїм сльозам.

– Що з вами, Горпино Петрівно? – Мар’яна ніяк не могла здогадатися, про що то вона.

– Це так начальник чорнявий сказав. І не снилося, і не гадалося, думала, ще трохи в цій хаті поживу, а воно все міняється не те що за день, а за годину. – Відчувалося, Горпина ось-ось заплаче.

– Та розкажіть ви до пуття, бо я нічого не розумію. Невже виганяють? – Усе дивилася на зав’язані лантухи. – Як тільки я стомилася від життя! – вирвалося в неї, коли сідала на лавку за столом.

– Навідалися недавно, заходили й до хати, подивилися і сказали, щоб завтра й духу мого тут не було, а ти поки що можеш пожити. – Нарешті вона почала пояснювати. – Той вусатий тут один поселиться, планує, що ти будеш йому їсти варити та одежу прати. Квартирувати в тебе хоче.

– Он що придумав! Не важко зрозуміти – він великий бабій. Ви б його бачили в сільраді, коли мене викликали. За якусь хвилину встиг наговорити і про мою красу, і про волосся, і під лікоть брав та на лаву саджав. А я розчервонілася, сама не знаючи чому, та все під ту лавку чоботи свої діряві ховала, – уже без жартів згадувала Мар’яна. – А дід казав: «Причепурися, може, роботу яку запропонує». Знайшов роботу, трясця його матері. Але челядкою я в нього не служитиму. Та тут не тільки про те мова. У нашому роду ніхто таким не займався. Насміятися над собою нікому не дозволю, – її голос аж на крик зривався. – Тільки куди ж нам подітися? – вже благала Мар’яна не то Господа, не то Горпину Петрівну. – Вам у будь-якій хаті двері відчинять, а хто мене захоче взяти з чотирма дітьми? Та і як проситися, на скільки?

– Ти ж усіх приймала і не питала, скільки ми тут проживемо.

– Тоді один час був, а зараз – зовсім інший. Хтось чоловіка додому чекає, а хтось утомився від усього та хоче спокою. Всього я зазнала у своєму житті, от тільки циганського життя ще не бачила. А вони ж люди, Горпино Петрівно, вони ж якось живуть без даху над головою? Може, й мені ще так доведеться, хто знає… – Вона закрила руками обличчя і так стояла.