– Ну ти й молодець, що й казати. Усе організував, і все, здається, так просто! Я інколи тобі дивуюся, чи воно тобі все оце треба? Ти ж собі спокою не даєш. Жив би потихеньку, як інші. А ти за кожного вболіваєш.

– Що вдієш? Уже який уродився. А для чого й жити, як так дуже нерви свої берегти? Я от Тамарочку заспокоїв, і на душі стало легше. Знаю – ти й сама така. Поспішай уже додому завдання виконувати, партизанко кульгава. – Дід, посміхаючись, ворушив вилами купу картоплиння. – Ще день підсохне, і складу в хлів. Чи будуть колись дрова, а так хоч руки на грубці нагрію.

Коли сіло сонце за селом і потихеньку насувалися сутінки, Горпина, побачивши з вікна, що гості вже пішли до родичів, вийшла у двір. Вечір був прохолодний, з дерев злітало пожовкле листя, кружляло в повітрі й різними фарбами приваблювало очі. У небі ключем пролітали птахи, яких за роки війни стало зовсім мало. «Мабуть, боялися сюди прилітати чи тут загинули», – міркувала вона. Біля будки собака Полкан доїдав свою вечерю, аж присідаючи на задніх лапах, а бичок Аким облизував шорстким язиком мокру мордочку, з якої ще капало тепле пійло.

– Чого це ви стоїте самі? – спитала Мар’яна ще з вулиці.

– Тебе дожидаю, бо Тоня вдома залишиться, щось Тимошка наш засопливив, а ми удвох підемо гостювати. Я картопельки на грубці зварила. І їжа гаряча є, і в хаті тепліше стало. Заодно дитина вигріється. А ти своїх завтра до мене приводь, бо на поле я більше не піду. Так вирішила остаточно. У партизанах свої ноги застудила, а тут ще важкою роботою додала. Нічого не вернеш, а коли б і вернулося, все одно по-іншому не зробила б. Весь наш край поряд із партизанами воював, навіть підлітки допомагали і вистежувати, і підривати. Як би там не було, а я рада, що й моя часточка є в тій боротьбі. Он чоловік молодий без ноги прийшов, ото горе, – кивнула на ту хату. – А я вже якось буду. Років то мені багато, не одне болітиме, то інше. Здоровим ще ніхто не помер.

– Воно то так, але що влада скаже? Необхідно довідку отримати, що ви не можете працювати. Якщо ні, то не оминути біди. – Мар’яна навіть не припускала, що вони залишаться без Горпини Петрівни, бо й сама не спала після тих зборів, коли засудили жінок – стару та моду.

У натопленій хаті діда Кіндрата пахло смаженими дерунами, солоними огірками і ще якоюсь закускою. Біля столу клопоталася Настя – чорненька невисока, колись була кругленькою, тепер більш схожа на дівчину. На теплій лежанці сиділи дві маленькі доньки, а за столом – старий батько. Поряд з ним – Тамарин брат Андрій, на молодому обличчі якого вже залягли глибокі зморшки, а темно-русяве волосся було ніби підфарбоване сіруватим. Побачивши Горпину Петрівну, він узяв свої милиці й підвівся.

– Сиди, синку, сиди, набігався вже, я сама підійду. Який же ти красивий! Дай хоч надивитися на тебе! Плечі широкі, форма по тобі якраз, навіть посивілий чуб пасує до твого лиця. А нагород скільки! Ну й вояка! І перед дівчатами так ходи, нехай знають наших. – Вона плескала його по плечу і намагалася всміхатися. – Зараз їж, Андрію, все інше потім, бо які розмови на голодний шлунок.

– Йому є що розказати – і про війну з фінами, і про війну з німцями. Пощастило хлопцеві добряче! Отак навоюватися! – вирішив Сава поки що зробити таку вступну частину, щоб солдатові-каліці сміливіше було говорити.

Часом сам про себе думав: у мене і німий заговорить, треба тільки захотіти. Тепер придивлявся до Андрія та гадав: як же воно все було? А для всіх сказав:

– Головне, що живий додому повернувся. Для ноги, може, протези якісь робитимуть. Як почуємо про таке, то десь і замовимо. А взагалі чоловік дві війни пройшов! Він уже Тимофієвого листа читав, радіє за наших хлопців. Сам ще нічого не розказав, але за огірком ми йому язика розв’яжемо, – жартував, як завжди.

– То де ти війну, Андрію, зустрів? Ти ж на той час в армії служив? – згодом почала Горпина, зручніше умощуючись на лавці біля столу. – Пригадую, коли ми тебе в армію проводжали, молодь так на вулиці танцювала, що аж курява піднімалася. А коли сонце встало, пішли всі з піснями до центру, де вже чекали підводи з призовниками. У тому тридцять восьмому й гадки не мали, що на нас чекає через декілька років. – Сама намагалася хоч одного деруна з’їсти, щоб у животі не гуркотіло. – На війну ми своїх дружно проводжали, а тебе і провести нікому було. – Вкинула в рота ще й огірок, бо він аж дивився на неї.

– Які там проводи! У тридцять дев’ятому вже на фінську війну кинули. Їхали туди нібито на навчання, навіть не уявляли, чим все скінчиться. А там одразу зайняли позиції. Боєприпасів підвезли мало, гвинтівок і тих кожному в руки не вистачало, одяг – не для такого морозу. Поки в Москві розібралося що до чого, то наших солдатів уже багато померзло. Не повірите, в товарні вагони складали один на одного, мов дрова. Самі налякалися, бо завтра й з нами може таке статися. Коли поїзд рушив на Росію – шапки зняли. Після того часто думав: нічого корисного не зробили, навіть не повоювали як слід, тоді заради чого? До цих пір зрозуміти не можу. Нам радили все забути і не говорити. Воно й правда – забулося, бо інше пішло, тільки вагони з мерзлими солдатами й зараз сняться.

У хаті встановилася тиша, голови в усіх опущені, щось дожовують, але жодна рука не потяглася до миски за наїдками. Здається, про все вже чули, а про фінську зовсім нічого.

– Потім нас перегнали в Бессарабію. – Він став продовжувати, а вони аж здригнулися після мовчанки. – Тут ми відігрілися і підправилися. Мені не щастило на цю ногу. Я її ще на фінській добряче підморозив, а потім і поранення отримав. Перед початком війни був молодшим сержантом, возив командира полку.

Андрій пригадував уже інші події, коли військова частина стояла на рівнині, а вони жили в наметах, і було там тисяч п’ятнадцять солдатів. Якраз перед початком війни викликали його командира в штаб.

Тільки сивочолий солдат згадав про ті події, як вони одразу перед очима з’явилися. Та не стоять на місці, а рухаються – машина назад їде, бо вони вже повертаються, командир сидить насуплений і мовчазний, за всю дорогу й слова не сказав. А він усе допитується: що ж такого їм наговорили? Біля наметів солдати кіно дивляться, розтягнувши біле полотно між двома стовпами. «Припинити і лягати спати!» Усі аж схопилися, вони жодного разу не бачили свого командира таким сердитим. Хлопцям так хотілося додивитися фільм, але наказ виконали.

У хаті знову тиша, навіть діти на печі не шарудять просом, яке під ними сохне. Андрій пригадав ту ніч – не спалося, мучила якась тривога, поряд і сержант ворочався. Тож вийшли з ним і пішли в напрямку кукурудзяного поля. Дорогою по цигарці скурили, потім і нужду справили. Ще не встигли й штани підтягти, як почули гул літаків. Сержант одразу розпізнав, що вони не наші. Навколо темрява, до наметів далекувато. Коли звідти блиснув нагору якийсь вогник, за ним другий, вони аж принишкли. Сержант глянув на годинник, була третя ночі.

Андрій почав розстібати гімнастерку біля шиї, соватися на лавці і знову діставати цигарку.

– Зачекай, – спинив його дід Сава. – Уже й так дихати нема чим.

Сам аж рота розкрив, так йому не терпілося почути: що ж далі?

– І тут на намети посипалися бомби. Не вірите? – Солдат-каліка уважно придивлявся до своїх односельців.

– Віримо, – запевняли жінки. – Давай далі, – наполягали.

– Скільки було духу ми побігли назад в кукурудзу і впали на землю. Через декілька хвилин усе стихло, але повертатися вже не було куди. Від наметового містечка нічого не лишилося, а від трьох полків, мабуть, і п’ятсот людей не набралося б. Довкола повно крові й побитих солдатів.

Їм зовсім не вірилося, бо все сталося за лічені секунди. Буває й зараз – хочеться Андрію прокинутися від того сну, хоча й розуміє, що то – пережита дійсність. Совається на лаві та зітхає, витирає піт з чола та знову береться за цигарку, навіть всунув її в рота, але не запалив.

– Як не дивно, але вціліло багато офіцерів, які одразу кудись поділися, – він і зараз не знайшов тому пояснення.