Тільки почне пригадувати, як той страшний шок, мов колючим дротом, пов’яже його тіло, бо німецькі війська вже наступають. Нічого не залишалося, як оборонятися, і вони відступали з боями майже до самого Кіровограда. Лише коли оточили і взяли в полон, зрозуміли, що це – війна.

Андрій знову шукав свою цигарку, тільки цього разу його ніхто не спиняв.

– А як же мертві й поранені солдати? – схаменувся дід Сава після невеликої паузи. Він і не збирався почути хороші вісті про війну, але й таких не чекав.

– Усі лишилися в наметах, хто стогнав, хто благав добити. Та не було у нас і хвилини ні на роздуми, ні на допомогу. Хто міг – усі тікали.

– Виходить, що офіцери щось знали? – Чухаючи потилицю, Сава вже не сидів, а топтався біля столу.

Аби не говорити про зраду і все інше, Андрій лише знизав плечима.

– Бідний ти наш солдатик! – обізвалася першою Мар’яна. – Слова твої страшні… Але хто про війну хороше розкаже? Сьогодні ми раді, що ти живим повернувся. Раділа б і мати, якби дожила, – пригадувала його веселих батьків, які гарно співали й танцювали на її весіллі. – Вона б і виплакала за тебе, і заспокоїла. Розказуй, Андрію, ми тобі теж не чужі, розказуй, нехай легше тобі стає. Що ж далі було?

Розповідав, як гнали колону полонених, а попереду і позаду – німецька охорона зі зброєю. Ямки з водою по краях дороги весь час підштовхували до різних думок, поки на одному з поворотів він не впав у одну із них. Коли колона пішла далі, навіть не встиг порадіти, що не помітили його і ніхто не видав, бо треба було вилазити і бігти на схід. Спинився лише ввечері, побачивши на полі скирту соломи, в яку одразу зарився. Від тиші, яка нагадувала домівку, відразу провалився в глибокий сон і лише на ранок почув біля себе гавкіт собак. Із тієї скирти, крім нього, вилізло ще чоловік двадцять солдатів. Усіх побили палками і під охороною погнали наздоганяти колону. Так він потрапив у Німеччину на завод. Там працював, потім зговорилися декілька людей і звідти втекли. Коли добралися до Югославії і знайшли війська, якими командував Броз Тіто, навіть плакали від радощів. Із цими військами і зустрічали радянську армію.

– От так справи! От так молодець! – захоплено вигукнув дід Сава.

– Я там теж водієм був. – Андрій уже сам хотів доказати до кінця. – І коли Броз Тіто зустрічав Жукова, я стояв у першій шерензі, навіть у кадр потрапив, ще й у газеті себе бачив, – про це він розповідав із задоволенням. – Але далі повоювати довелося мало, в першому ж бою мене тяжко поранило, після того й відрізали ногу, а після лікування відправили додому. Оце і все. Коли з подробицями, то й вечора не вистачить, та і для чого вам усе те знати.

– Ото довелося як! – ніби проснувся старий дід Кіндрат. – Я інколи он до Сави зайду та по радіо щось почую, то й ніч не сплю. – Дід лише зараз відірвав свою долоню від вуха, яку наставляв, щоб краще чути було. – Колись я й сам воював, то хіба ж таке було. В основному штиком та шаблею. Правда і тією рубали добряче. Були такі здоров’яки, що коли шаблею рубоне, то не тільки голову, а й груди навпіл розсіче. І мене так вчили. Я спочатку боявся, а тоді так довелося – або він мене, або я його, то я з переляку швидко забив того австрійця. Потім трясучка на мене напала, була все-таки жива людина, а тут – кабан заюшений звалився перед тобою.

– Надумали, тату, про що розказувати за столом. Вечеряйте краще та інших пригощайте, а то за розмовами вся їжа захолола. – Настя невдоволено поглянула на батька.

– Чого далеко ходити, он до Параски Лацучки зі Сновського дочка з дітьми прийшла навесні, – пригадала й собі баба Проня. – Розказувала, що через ліс ішли, а там ціла галявина побитих німців. На цей час замість голів тільки черепи лишилися, а самі в мундирах так і лежать. А от чобіт немає на них, голі кістки виглядають. Хтось не побоявся та познімав, виходить. То дочка й діти так налякалися, що просили бабу Орину переляк вилити. І що ви думаєте? Два кілограми воску перевели, а нічого не вийшло. Ось так!

– Нехай дякують Богові, що цілі залишилися, в лісах і зараз багато місць замінованих. І наші там міни, і німецькі, – додала Горпина, згадуючи, як партизанам відступати доводилося. – А чому ж ти, Андрію, про фінську так мало розповів? Я так і не зрозуміла, що ж то за війна була?

– Ми й самі не все зрозуміли. Ще зарані завдання поставили – відбити напад противника, а нападаємо ми. Вони до оборони готувалися, лінію Маннергейма за допомогою німців збудували. Авіація наша ту лінію бомбила, то бомби відскакували від неї, тому майже цілою лишилася. Казали, що зроблена була з бетону та гуми. А фіни дуже хороші бійці, вони і на лижах швидко їздили, і стріляли дуже влучно. Довго ми не могли розгадати: звідки ж обстрілюють? А вони залазили на дерева і прибивали невелику дошку для кулемета, – оповідав Андрій.

– Наша армія нападає і не може перемогти? – Дід Сава від подиву знову підвівся. – Невже їх так багато було?

– Ні, набагато менше, ніж нас, але ж вони захищали свою землю, – твердо відповів солдат.

– Так, так, а про ліхтарі ти правду кажеш. Значить, багато людей підсвічувало німцям, вказуючи, де бомбити.

Дід усім нагадав про Василя-бондаря, який ходив перед війною по селах. Був і в їхньому, жив по хатах, годували його всі. Особливо жінки його любили, бо добре всім діжки ремонтував. А потім куди й подівся. Перед війною аж у Конотопі його бачили недалеко від залізничної станції. Він також ліхтарем підсвічував у небо перед бомбардуванням. Дивувався й зараз, що німці такі маяки собі вигадали.

– Якби не вони, то до Сталінграда, може, й не добралися б. Кінця тільки такого не очікували. Адже ми теж свою землю захищали, як ті фіни. А це велика різниця, бо не лише діло в тій бомбі, а й у силі людини. – Дід Сава знову замовк, він сьогодні більше слухав та намагався все запам’ятати.

– Ну, а що далі робитимеш, Андрію? – питала Горпина Петрівна. – Нога ногою, а працювати все одно треба. Молодий ще, нагороди маєш. Треба б учитися кудись поїхати? Не думав про таке?

Він і сам думав: як і куди вибратися? Часто згадував батьків, які ще в тридцять третьому померли, молодшого брата, який ще воює, а тут із Тамарою таке сталося. Рідна тітка, яка їх виростила і хату їм зберегла, минулої зими після тифу не встала. Тобто, зараз не було на кого опертися. Тому він не відповідав, а нагнувши голову, від досади колупав ложкою стола.

– Ось не нервуй! Ти не чужий, і Тамарочка нам своя. Що сталося, те й сталося, це не з її волі. Ми того начальника знаємо – гад він у радянському мундирі. – Горпині навіть стукнути по столу хотілося. – Це ж не тільки я, а всі люди про нього такої думки. Тож коли чоловік прийде з фронту, тоді всі разом Тамарочку захищати будемо. А ти, Андрію, пробивайся вчитися. І щоб додому вченим приїхав на місце отого Ігнатовича. Ми тобі й картоплину дамо, і шматка сала не пошкодуємо. На нас опирайся. На нас. Колись подякуєш, може, навіть чимось допоможеш. Не думаю, щоб ми так швидко з нужди вилізли.

Бачити, як повеселішала людина, як піднімаються її плечі, як світлішають очі, як геть тікає з лиця клята розгубленість – це найбільша насолода для Горпини. Але вона любила довести діло до кінця.

– Тільки не так усе просто, – міркувала далі. – Куди він поїде зараз і на чому? – поглядала на Саву. – Сходжу я в Горвище до молодого голови, поговорю з ним, хлопець він непоганий, нехай у районі взнає, куди зараз можна податися. А потім Андрія з ним познайомлю. Прилаштуємо тебе, інакше й бути не може, – плескала його по плечу. Скрізь наші земляки є, і скрізь їх можна знайти. Так завжди було. Треба лише захотіти дуже. А тобі й тут відступати нікуди. – Вона знову плескала солдата по плечу.

Тепер усі посміхалися. Розмовляли далі та доїдали картоплю з огірками. Навіть на Тамариному обличчі з’явилася усмішка.

– Спасибі вам за все. – Вона так щиро дякувала, що в Мар’яни аж мурашки по спині побігли. – Я взагалі жити не хотіла, а Андрій, може, хоч якусь сидячу роботу просив би в колгоспі, та я стала на заваді. – Вона закрила обличчя і відвернулася. – Сама я винна, сама… Довіку собі не прощу, – їй і соромно було, і шкода себе.