Уже й вода зійшла, і земля підсохла, зацвіла верба, неначе вся природа готувалася до наступної вербної неділі. Здавалося, й пташки сповіщали про вхід Господа в Єрусалим. Перед цим святом Мар’яна розповідала дітям про Ісуса, який знав усе наперед і йшов на смерть свідомо, йшов страждати за всіх людей, навіть за тих, які його зрадили. А люди знали про його чудеса – він зцілював хворих, робив сліпих зрячими, воскресив Лазаря, який уже чотири дні як помер. Тому зустрічати Ісуса поспішали звідусіль, знімали з себе верхню одежу і застилали нею дорогу перед ним. Інші кидали йому під ноги пальмові гілки. Усі в радості вигукували: «Осанна Сину Давидовому! Благословен грядий в ім’я Господнє!» Мар’яна переповідала все так, як читала колись її бабуся у святій книзі. Інколи згадувала і її настанови: «Ти мусиш навчити дітей вірити в Бога, за те в кожної матері спитають на небі». Сьогодні пригадала й інше – слабшає віра, такої, як була в перших християн, тепер не знайти. Чи так воно, чи ні, Мар’яна не знала, інколи навіть хотілося заперечити бабусі, якби вона встала зі своєї домовини. Пригадуючи все своє життя, робила висновок: скільки себе пам’ятає – весь час у пості. Здавалося б, така людина близька до Бога, а й ні – він її не чує. І все ж не забувала за настанови, особливо в часи великого посту.

– Ще здавна зеленими гілками зустрічали царів, котрі поверталися після перемоги над ворогами, – знову поверталася до своїх розповідей. – То й ми, тримаючи в руках та освячуючи перші весняні гілки, повинні прославляти Спасителя свого як переможця смерті. Саме через страждання і смерть він мав воскреснути, щоби зробити людське життя безсмертним.

Діти сиділи тихо й уважно слухали про самого Бога, якого більше боялися, бо він з ікони так пильно на них дивився і все знав, навіть сховатися було ніде. Усе ж свята завжди любили, бігали по двору з гілочками верби та кричали: «Не я б’ю, верба б’є. Через тиждень – Великдень, недалечко красненько яєчко!» При згадці про Великдень одразу облизувалися і ковтали слину, уявляючи щось смачненьке на столі, яке потрапить і до їхнього рота. Потім довго шкодували, що свята так швидко минають, а малі навіть плакали, пригадуючи кусочок паски і крашанки.

Для дорослих це було найголовніше свято. Після нього, здавалося, й земля оновлюється. Згодом вона запарує, тоді й закипить робота. Поведуть на поле, як і раніше, волів, коней та корів. Мобілізують усіх: старих, і тих, хто підріс, і тих, які можуть тільки корову за мотузку по борозні вести.

Цього разу Мар’яна пішла вже не сама, а з Павлом. Горпина навіть поблагословила його іконою Богородиці й сказала: «З цього дня, мій дорогенький, поле буде твоїм другим життям. І дай Боже тобі сил та мужності так прожити життя, щоб не посоромити своїх батьків та весь рід». Павло, не розуміючи тих слів, весело побіг за матір’ю в бригаду, враз відчувши себе дорослим. Відтоді щодня працював на полі, спочатку водив корову, а потім почав і за плуга братися. Швидко навчившись, не хотів матері віддавати, бо навіть діди хвалили його за роботу, перевіряючи скибу землі.

Одного вечора, повертаючись із поля додому та підпасаючи корову на молодій зеленій траві, бригада підходила до села.

– Щось моя Палажка біжить, – повідомив дід Кирило, придивляючись до дороги. – Точно вона, а з нею ще декілька чоловіків. Чи сталося щось? – Аж тривога всіх пройняла. – Не бігли б баби так швидко, – міркував далі.

– Та що могло статися? – гадала Мар’яна. – Наче нічия хата не горить, – придивлялася до села. – Якщо помер, то хто ж це може бути?

Договорилися до того, що це або Горпина Петрівна, або дід Сава, або хтось із нових керівників.

– Та ні, Горпина і Сава ще не такі слабкі, щоб помирати, а нових начальників моя Палажка і в очі не бачила, – відкидав дід Кирило. – Це, дівчата, щось інше, більш важливе. – Але тривога, добравшись до серця, вчепилася в нього і колотила з усієї сили.

– Може, син ваш знайшовся? – зіскочило з Мар’яниних вуст.

Вона враз опустила очі, бо знала – цієї теми торкатися неможна, вона найболючіша.

Дід, не роздумуючи й хвилини, зірвався з місця і побіг назустріч, тільки й чути було гупання чобіт та його крик: «Кажи швидше! Кажи вже! Кажи!»

Більше вони нічого не чули, тому всі, як по команді, поспішили слідом.

– Ну що там сталося? Кажіть і нам. Невже якесь нещастя? – питали навперебій.

– Та не в селі, люди добрі, не в селі сталося! – голосно вигукнув дід Кирило, наче збирався до самого Господа з промовою звертатися.

Він зняв шапку з голови і закричав щосили:

– ВІЙНА СКІНЧИЛАСЯ!!! – А потім закрив нею обличчя і довго плакав.

– Перемогу сьогодні об’явили! – додала баба Палажка. – Я сама по радіо почула! – била себе в груди невеликим, але жилавим кулаком, аби повірили. – Там ще щось говорили, тільки я не розібрала! А що німців розбито, то точно. Розбито!!! – і вона схилилася на свого діда.

– Перемога! Перемога! – кричали всі щосили та обнімалися, і сильний вітер розносив по полю той жіночий несамовитий крик.

Отямившись, притихли і стояли, мов заворожені, не відриваючи своїх очей від тої групи старих людей, які принесли таку звістку.

– Ти, Палажко, нічого не переплутала? – перепитував дід Кирило, надіваючи шапку на голову.

– Та ні, ви що, не вірите мені? Правду кажу: війна скінчилася! – тепер і вона вже тихо. – Невже думаєте, що якась помилка? – Сама аж завмерла.

У цей час із села верхи на коні скакав Юхим і теж кричав:

– Перемога! Перемога! Голова колгоспу сказав!

Що тут було… Знову раділи і плакали, не стримуючи ні слів, ні сліз, обнімали та цілували одне одного. У село заходили вже співаючи пісню про Катюшу. Навіть Павло підспівував, вважаючи себе дорослим. Усі люди з дворів виходили на вулиці, а дід Кирило, не розгубившись, заскочив додому і взяв із собою гармошку. Великий гурт просувався до центру. Тут їхня бригада з’єдналася з другою. Хтось заспівував уже і «Хмелю». Пальці діда Кирила, хоч і були натруджені важким плугом, швидко бігали по кнопках гармошки. Павла та ще кількох підлітків відправили розігнати корів по домівках, які, налякавшись гамору, розбігалися хто куди. На їхній центральній площі знову, як і під час зустрічі радянської армії, було дуже людно. Усі чекали виступу якогось голови – чи колгоспу, чи сільради, аби остаточно прогнати всі сумніви геть. До діда Кирила приєднався ще один гармоніст. Вони зібрали навколо себе найвеселіших, які хотіли відгуляти за всі роки. У хід пішли танці й частівки. Найбільш голосисті Катерина та Настя стояли осторонь, вони раділи перемозі, але отримані раніше похоронки ще сильніше перевертали їхні душі.

– Катерино, виходь на середину та покажи їм нашої шляхівської, – просив дід Кирило, притопуючи ногою. – Виходь, усі танцюють, не можна ж увесь час плакати.

– Катерино, давай! – махали їй жінки, які танцювали й співали посередині гурту. – Ми теж такі, але, може, що й не так. Війна скінчилася, тепер нам усю правду розкажуть.

І Катерина після тих слів зняла свою припалу пилом хустку і не пішла, а поскакала танцювати, підштовхуючи в коло всіх – і Мар’яну, і Горпину Петрівну, яка, почувши про перемогу, прийшла сюди майже першою. Танцював навіть дід Сава. Він просто не міг відмовити своїм односельчанкам, які так веселилися, що й забули про все. Коли стомилися від польки та гопака, всі розійшлися по колу, а Катерина тим часом вийшла зі своїми улюбленими частівками. Вона поважно ходила, весело співала і при цьому пританцьовувала: