На зміну їй вийшли Горпина Петрівна з Мар’яною, бо дід Сава сердився, що їхня вулиця відстає.

А потім одна за одною вибігали в коло молодиці та насміхалися над окупантами:

Усі плескали в долоні і сміялися, піджидаючи начальників, яких ще й досі не було. Ще раз послали гінців, заглянути в сільраду та в колгоспну контору, але хтось сказав, що їх викликали в район. Навіть після того не стихала гармошка, люди цього вечора, здається, зовсім забули за втому. Про домівку й мови не було, чекали далі офіційного повідомлення від своєї влади. Згодом почали просити діда Саву та діда Кирила сказати що-небудь у такий святковий вечір. Дід Сава не хотів, але не встиг і роззирнутися навкруги, як Юхим, підвівши йому коня, уже підсаджував на нього. Тепер усім було добре видно Савелія Афанасійовича, якого поважали ще з давніх часів.

– Дорогі мої односельчани! Я тут ніякий не начальник, простий чоловік, як і всі ви. Від себе й поздоровляю з таким довгожданим днем – з Перемогою!!!

– Ура! Ура! Ура! – Всі кричали це слово скільки було духу.

– Тяжкі роки війни вже позаду. Були окупація і партизанська боротьба, була тяжка праця як на полі, так і вдома, і все ви витримали, – його голос аж тремтів, але він продовжував. – Велике спасибі нашим воїнам-березівцям, які били ворога на фронті, а багато хто й життя своє поклав заради цієї довгожданої Перемоги! Про це ми їм ще скажемо. А жінкам нашим хочу низько вклонитися – це вони половину війни винесли на своїх плечах! Про вас іще не раз згадають, будуть і пісні співати, і книжки писатимуть, навіть кіно покажуть. – Після цього були бурхливі оплески. – А на майбутнє всім бажаю радості такої оце, як сьогодні. Бажаю здоров’я, воно вкрай потрібне, щоб вибратися з цієї розрухи. Бажаю МИРУ, щоб ніхто й ніколи зі зброєю в руках не посмів ступити на нашу землю! – Здається, він зовсім розхвилювався, і його ледь стягли з того коня.

У той час усі кричали «Ура» і плескали в долоні. Вони знову вітали одне одного та обнімалися. Розходилися по домівках пізно, вже коли величезний рожевий повний місяць почав виглядати із-за села. Він сьогодні не просто світив на землю, а здається, заглядав у кожен двір, у кожне вікно, в кожну душу. Видивлявся, що ж тут на землі сьогодні коїться, та поспішав, бо вже зовсім скоро – всього через декілька годин – мав доповідати про все на небі, де також святкуватимуть велику ПЕРЕМОГУ.

– Як мені подобається такий місяць! Здається, простягнеш руку й доторкнешся, а якби притулитися, то він би й загорнув своєю теплою ковдрою. А там так добре, як у Бога за пазухою, – Мар’яна не могла відірвати від нього свого погляду. – От звідти б я і знайшла свого Федора. – Вона спинила всіх згадкою про чоловіка. – Може, все-таки ми удвох ходимо по цій землі? – наважилася сьогодні про своє сказати. – Скоро жінки будуть своїх чоловіків зустрічати, ті прийдуть із медалями та орденами, така радість буде в сім’ях, а в нашій… – Вона розгублено дивилася на дітей – Як тільки усе пережити?

Жінки, що стояли поряд, мовчали, бо й самі не один раз про це думали.

– Мамо, а наш тато тепер скоро з війни додому повернеться? – раптом спитав Павло, який уже давно відігнав корів і разом із братом знову повернувся на площу. В цю мить він пильно дивився на матір, неначе застерігав її від поганої відповіді.

Мар’яна розгубилася, вона ніколи не говорила про повідомлення при дітях і була майже впевнена, що діти про це не знають.

– Мамо, чого мовчите? Може, він пропав раніше, а тепер знайшовся? – смикав за рукав кофтини та заглядав в очі й Василько.

Мар’яна пригорнула хлопців і нічого не говорила, залилася вмить сльозами, а в горло, здавалося, уп’ялися руки того німця, який збирався стріляти в її сина.

– Чого питаєш? Не каже мати – значить, не знайшовся. – І Павло легенько штовхнув свого меншого брата.

Той був не в дусі та й не любив залишатися в боргу, тому з усієї сили вдарив Павла у груди.

– Як не соромно? Мало війни, то ви ще один на одного руку піднімайте! – гримнула на них Мар’яна.

– Що це ви, хлопці, надумали? Матері й без того тяжко, а ви ще й свого додаєте, – присоромила їх Горпина. – Коли й матері, не дай Боже, не стане, тоді що робитимете? Берегти її треба, бо вона у вас тепер одна, – сказала й сама заплакала.

– Ой, люди добрі! Ой-йой! Перемога! А якою тільки ціною!.. – заголосила Мар’яна ще більше.

– Простіть нас, – совав Павло стоптаним черевиком по піску та не наважувався підняти голову.

Від тих слів обличчя його скривилося, а щось пекуче, мов клешнями, вчепилося в шию. Зараз, як ніколи, хотілося щось сказати матері, але не в силі був розімкнути стиснуті зуби.

– Не плачте, якось проживемо, – ледь пробурмотів згодом, та, вткнувшись в її кофтину, ховав свої ще дитячі сльози, лише худі плечі видавали його – дуже здригалися.

Василько мовчки дивився на брата, всі думали, що він не розуміє всього до кінця, а він набундючився і, як не тремтіли його губенята, голосно сказав:

– Як татко не прийде, я всіх уб’ю: і тих, хто забрав його на війну, і тих, хто вбив.

Налякавшись дитячих погроз, Мар’яна намагалася пригорнути і його до себе, але він упирався та тер свої очі брудними кулачками.

– Надумався, коли вбивати вже нікого, – знайшла що сказати Горпина Петрівна. – На війні й без тебе всіх убили – і тих, хто забирав, і всіх німців, які проти нас воювали. По радіо сьогодні передали, що ворога розбито. Хіба не чув? Але ти б з ними ще не впорався – малий. Треба підрости, в армії побути, а вже потім… Краще б тільки її більше не бачити, війни такої.

– Невже і того німця вбили, який нам шоколад часто давав? – шморгав носом Василько, пригадуючи одного з німецьких постояльців. – Так він же хороший, він у татка стріляти не міг.

– На війні, синку, всі солдати мусять стріляти, – з гіркотою докинула Мар’яна, знову пригорнувши своїх хлопців, які ще тулилися до матері під місяцем, котрий швидко підіймався угору. Тепер він холодно і байдуже світився серед високого й недосяжного небесного простору, неначе й діла йому не було ні до них, ні до їхньої перемоги.

– Мар’яно, давай ми тебе додому проведемо, час уже відпочивати, – почала вмовляти Горпина. – Буде нове життя, воно і дасть нам відповіді на всі питання. – Горпина, обнімаючи її, повела разом з іншими сусідками до Анютиної хати.

Наступний ранок був також особливим – і небо голубіше, і сонце тепліше, пташки веселіше співали, а люди частіше посміхалися, бо починався новий день нової історії великої країни, водночас простого українського села та кожної родини. Страшна війна вже день, як почала відходити в історію, розділивши її на «до» і «після». Не усвідомлюючи такого великого значення першого дня без війни, люди, як і раніше, спішили вправитися біля печі та по господарству, щоб не запізнитися на роботу. Здавалося, нічого не змінилося в Мар’яниному житті – знову вела за мотузку свою корівку орати колгоспне поле та головного помічника Павла, до якого навіть Муська звикла і ні з ким іншим ходити по борозні не хотіла. Але відчуття було таке, неначе заново народилася на білий світ. Чомусь перед очима стояв батьківський двір, а під хатою – довгий стіл з двома широкими лавками. На столі вареники з ягодами. Брати поспіхом їдять, бо їх уже на вечорниці кличуть. Вона теж хоче, але їй ще рано, так батьки кажуть. Тому свою вишиванку, святкову спідницю та намисто вона приміряє, коли нікого немає вдома. А попереду – ціле життя.