– Не ходіть. Уже нічим не допоможете, – продовжувала умовляти баба Проня. – Усі на фронт пішли, а вас знову захистити нема кому, заберуть – і все. Пригадайте, як перед війною було – слово боялися сказати. Так надіялися, що прийде нове життя, та якби старе не повернулося. – І вона взяла під руку свого Саву.

– Мабуть, ваша правда. Подивитися можна, а сільраду – обійти десятою дорогою, – зваживши все, порадила й Мар’яна.

Отак вагалися деякий час, потім напоїли Ванька Горпининими ліками, занесли дрова, які було прив’язано до воза, і розтопили грубку. Про знайомого Сашка-партизана говорити не переставали. Тому, залишивши біля хворої дитини Дуню, яка більше не хотіла мерзнути на вулиці, вирушили до центру. А там приєдналися до невеликої групи людей, які стояли недалеко від колишньої комендатури. На шибениці, що залишилася в спадщину від німців, у хромових чоботях висів молодий парубок з чорним чубом. Люди хрестилися, коли підходили, і хрестилися, коли відходили. Довго там ніхто не затримувався і ні про що не розмовляв. Лише мати стояла і час від часу хустиною терла своє почорніле від горя обличчя.

– Ой, лишенько! Отаку мученицьку смерть прийняти! – вирвалося в Горпини. – Може, ти за наші гріхи постраждав! – почала причитати. – Та як же ми в холод тебе в лісі виглядали, а ти нам і хліба, і до хліба привозив! Та в кого ж на тебе рука піднялася!.. – Сама все на сільську раду поглядала.

– Оце так йому віддячили за добрі справи, – не міг промовчати і дід Сава, душили і його чиїсь руки. – Ще подивимося, куди поїхали ті троє. Не вірю, що на фронт. Багато лиха вони наробили ще під час колективізації, здавалося, що й земля таких носити не зможе. А вони, бач, вивчилися, керувати стали, та коли довелося захищати свою землю – до німця побігли, але й тому до кінця служити побоялися. Тепер задумали через чужу кров сухими з води вийти! Іроди окаянні! – Він тер свою шию та все щось ковтав. – Тримайся, Галю, твій син героєм був. Правду не сховати, колись усе одно всі взнають, – хоч якось хотілося йому втішити бідну матір.

– Матінка Божа теж плакала за своїм сином, коли його на хресті розпинали. Плач і ти, бо у твого сина свій хрест, – додала й Горпина. – Бог забрав його у своє військо, такі сміливі і йому потрібні! Мабуть, і там війна йде, – сама глянула на похмуре небо і задумалась.

Ще в лісі їй здавалося, що за ними слідкують з неба – то закриють від ворога, то допомогу надішлють, коли вони вже помирати збираються. Часто була впевнена – всі воюють і на землі, і на небі.

– Ходімо додому, а то біля вас багато люду зібралося, – уже не вперше просила баба Проня. – Ходімо, діду, ти перший день як удома. Боюся за тебе і за всіх нас боюся. Забирай дівчат, годі їм причитати, – вона вже благала, бо зовсім не вірила, що серед них немає тієї людини, яка через п’ять хвилин, а то й раніше про все доповість новому начальнику. «Не всі те роблять з власної волі, але ж роблять», – пригадувала ще довоєнні чутки про п’яту та десяту хату в селі.

Поверталися мовчки, кожен думав про своє.

Дійшовши до двору, дядько Михайло пішов пиляти привезену колоду, а дід Сава заговорив на буденні теми. Мар’яна знову почала бідкатися за дрова.

– Не хвилюйся, ми з Михайлом сьогодні ще раз з’їздимо та поночі привеземо, бо завтра вже ніхто нам коня не дасть, раз нова влада в селі є, – пообіцяла Уляна.

– Багато хто хотів скористатися безвладдям, а воно не вийшло. Збиралися до лісу деякі чоловіки землянки розбирати для хати, а їх усіх на фронт забрали, не дали і дня вдома побути, – сказавши, дід Сава, поглянув на Мар’яну.

– То, мабуть, у Тимохи такі плани були? – здогадалася вона.

– Так. Якби привезли, то потім і без нього склали б, але що говорити, коли нічого не вийшло. Воювати ще треба. – Він скрушно хитав головою.

– Нічого, я почекаю, дощ за шию не капає. Закінчиться війна, тоді й зробить, аби живий зостався, – ще біля повішеника вона думала про свого брата Тимофія, а потім цілий вечір.

В’язка дров трохи зігріла холодне повітря, і діти напилися гарячого чаю, але спати полягали знову не роздягаючись, бо на теплій лежанці Мар’яна поклала хворого Ванька. Сама сиділа над ним та знову співала свою колискову.

Прилягла і Горпина на полику, не знімаючи куфайки.

– Мар’яно, давай спечемо завтра хліб, бо чула, що післязавтра зранку сестри додому вирушають. Уже і я погодилася з тим – чого їм тут сидіти, коли всі думки там? Одне тільки – повертатися нема куди. Партизани сказали, що все їхнє містечко згоріло. З тисячі трьохсот будинків лише десять уціліло, – на тих словах Горпина замовкла.

– Матінко Божа! – перехрестилася та поглянула на ікони Мар’яна. – А де ж людям жити?

У відповідь Горпина лише знизала плечима. А коли сестри опівночі знову прийшли з лісу, тепер уже з дровами, вдруге розтопили грубку та повернулися до тієї розмови.

– І де зараз моя Валя? – здавалося, що вуста самі промовили те, про що Уляна думала кожного дня відтоді, як залишила її у своїй Корюківці. – Може, на попелищах з малою дитиною? – губилася в здогадах. – Вона вся в мене пішла – бідова, то просто так не пропаде, – втішала себе вигаданим. – Скоріш за все у погребі від негоди ховаються. Де ж їм іще бути? – вона і питала в себе, і відповідала, бо всі знали інше… – Ми з нею часто не мирили, але й не сердилися довго, – хотілося їй про доньку говорити. – Люди казали, що так буває, коли характеру одного. А вже як розуміли одна одну – з півслова, – аж засвітилися її очі.

– Добре, коли ти її там знайдеш. Видужала та знову пішла в партизани чи до родичів. Де тоді шукатимеш? – Мар’яна не знала, як підвести до тієї страшної розмови.

– Піти могла тільки в Савенки до родичів. А якщо в партизани, то дитинку на сваху залишила. Таку маленьку з собою ж не забере. Та й повернулися вже партизани, – розмірковувала Уляна далі. – Я в думках уже давно там, час до купи збиратися. – Навіть усмішка торкнулася її обличчя, так їй радісно стало від тієї думки. – Якщо війна не затягнеться, то й Катюшка скоро повернеться, потім і Митя мій. – Хоча й відчувало серце щось інше, вуста говорили своє. – А ти, Дуню, чого мовчки сидиш? Додому йтимеш? – Вона перевела на сестру свій погляд.

– Піду, звичайно, тільки чомусь боюся… Не дай Боже там щось не так, як я собі надумала, – її голос аж тремтів. – Такий поганий сон наснився, нібито не про мою Раєчку, але все одно…

Ще не договорила, а він знову постав перед очима – ходить порожніми вулицями свого села, а ніде ні душі, лише згодом одна жінка зустрілася, вона голосно сміялася немов божевільна. «Може, й насправді розуму лишилася? Чи дітей поховала, чи солдати зґвалтували». – Дуня намагалася вгадати, дуже схожою вона була на Улянину старшу доньку.

Жінки знову деякий час сиділи мовчки. Мар’яна тримала на руках Ванька, який, відігрівшись, кліпав очима та інколи посміхався, а хлопці на печі, як і раніше, почали стріляти по німцях.

– Мар’яно, – мов із того світу почувся голос Горпини. – Невже ми її так і відпустимо, не розказавши правду? Відтягували скільки могли, куди ж далі? – Вона так дивилася, неначе на її шию зараз накинуть зашморг.

– Ви на що натякаєте? – Уляна вмить схопилася з полика. – Почали, то доказуйте! – аж крикнула сердито. – Невже сестра моя рідна від мене щось приховує? – блиснула в напівтемряві глибоко запалими очима. – Побійся Бога, у нас з тобою кров одна! – благала, відчуваючи щось недобре.

Мар’яна сто разів обдумувала цю розмову, а коли настав час, не знала, з чого й починати.

– Мужайся, сестричко, ти в нас, як ніхто інший, тверда характером, – обняла її за плечі. – Війна була поряд з нами. Раніше не повертався язик сказати правду, яку партизани в село принесли, – відчувала, як почало трястися тіло Уляни, бачила, як забігали її очі, затремтіли руки. – Кріпися, дорогенька, мені теж важко повідомити тобі… – язик не слухався, потім і зовсім затерп. – Немає твоєї Валі, – коли проказала, здалося, що з її губ злетіла сама смерть.