Почувши, бліда Уляна посунулася на лавку. Тепер від її твердості нічого не лишилося. Усі намагалися втішати, але, здається, вона нікого не чула. Обличчя зливалося з білою стіною, хололи не тільки руки, а й усе тіло.

– Дайте їй крапель яких-небудь, – налякалася Мар’яна, – дайте швидше, – дивилася на Горпину. – Невже помирає? Ой, лишенько яке в нашу хату зайшло! – причитала, не відходячи.

– Зачекай, Уляно, зачекай. – Горпина вже шаруділа у своїй торбині, шукаючи флягу. – Для хворих партизани давали німецький трофейний спирт, потім я і нашим його розбавляла, – хотілося їй пояснити. – Випий, нехай серце відпустить. – Булькнула у кухля та простягла його.

– Нічого не питиму, кажіть далі, – ледь ворушила Уляна посинілими губами.

Потім посунулася з лавки та впала на коліна перед образами.

– Ідіть усі в іншу кімнату, швидко туди! – наказала Мар’яна дітям, аби вони не налякалися. Сама знову підійшла до сестри.

– Хочу знати все від початку й до кінця. – Уляна благала мов із того світу. – Я витримаю, – зігнулася в поклоні до самої долівки.

– Може, іншим разом або завтра. – Зустрівшись з її поглядом, Мар’яна замовкла, лише згодом знову почала, затинаючись: – Ще Тимоха розказував, як німці спалили всю вулицю, де жила Валя зі свекрухою, та й не тільки їхню. Людей зігнали в колгоспну клуню і… зав’язали двері, – останні слова вона прошепотіла, не маючи сили вимовити голосніше.

Уляна зойкнула і простягла до ікон свої руки:

– За що?… За що ти, Господи, так над моєю дитиною?… Та чим же ми так розгнівали тебе?

Не знайшовши і там відповіді, заголосила так, що аж стіни здригнулися. Її ніхто не наважувався спиняти, даючи матері виплакати страшний біль. Коли крик почав стихати, вона сама витерла мокре обличчя і звернулася до Мар’яни:

– Розкажи ще раз, я про дитину нічого не чула.

Перелякана Мар’яна, поглянувши на Горпину Петрівну, лише похитала головою.

– Мабуть, я продовжу, їй така розповідь не під силу, – наважилася Горпина. – А ти не помреш? – Придивлялася до її обличчя. І лише коли Уляна захитала головою, стала говорити далі: – Мучениця твоя Валя, а з нею і дитинка – янголятко маленьке. Німці всіх дітей відбирали і на очах батьків розстрілювали, багатьох у колодязь кидали. Твоя Валюша прив’язала дитинку до себе, і німці штовхнули обох у клуню. Коли підпалили… – Горпина замовкла, їй теж не вистачало сили розказати про те страхіття.

– Дуже кричали? – Вони ледь розібрали Улянині слова.

– На всю Корюківку. – Горпина й собі заголосила.

Уляна раптово затихла і мов закам’яніла. Навіть не чути було, чи вона дихає. У цей час хтось постукав у вікно. Коли Мар’яна відчинила двері, до хати зайшов дядько Михайло. Спинившись на порозі, він мовчки переступав з ноги на ногу.

– Олію для каганця приніс, щоб у темноті не сиділи, – сказав по хвилі й, поставивши його на припічок, знову відійшов до порога. – Тут таке діло: повертався з бригади, а Тоня якраз вискочила з хати, хотіла по тебе бігти, – дивився на Горпину. – Просила передати, щоб не затримувалась, щось невідкладне почалося. Розумієш, на що я натякаю? – Сам то на Горпину, то на Уляну зиркає.

– Це до Наді треба йти, – здогадалася Горпина. – І все тобі в одну мить. – Заметушилася складати свої мазі та порошки в торбину.

Мабуть, інші розмови трохи відволікли Уляну, і вона, тримаючись за стіл, підвелася. У хаті було напівтемно, горіла лише лампадка перед образами.

– Дай мені випити, що ти там пропонувала, – простягла руку.

Дядько Михайло, налякавшись того голосу, одразу вискочив у сіни, а Горпина подала їй невеличкого кухлика зі спиртом.

– Пий скільки зможеш і лягай на полику, щоб я знала, що ти в порядку. Бачиш, тут про смерть, тут тобі про нове життя – і все в одну хвилину.

Метляючи торбиною, сама не йшла, а слідкувала за кожним Уляниним рухом, роздумуючи, що їй тепер робити. Лише згодом, коли Уляна, витерши хусткою обличчя та добре висякавши носа, полізла на полик, Горпина пішла у двір, поспішаючи слідом за Михайлом. «І чому часто так буває – тільки одна невідкладна справа, тут і друга де й береться, ніби комусь завжди хочеться закрутити все в один клубок. Не могла та Надя зачекати хоч цю ніч. – Їй шкода було Уляну і вона картала себе за те, що покинула її в таку лиху годину. – Ще руки на себе накладе, – чомусь думалося про найгірше. – І чому я не сказала, щоб її з хати не випускали», – навіть збиралася повернутися.

– Проведи мене до Тоні, – нарешті попросила Михайла, – темрява така, що не довго й баночки свої побити. Теж ковтнула б спирту та на піч полізла, у самої страх як погано на душі. Тепер роботи до ранку вистачить. Але тут якось розродимось, а от Уляна бідна жінка, і як їй все оце пережити?

– Я б теж допоміг, тільки не знаю чим, – почувся голос дядька Михайла, який усе зрозумів. – Як відійде, підводою туди відвезу, коня десь випрошу, навіть серед ночі поїду, бо самій туди не можна – серце розірветься. Добре, що й ти того не бачила.

Він завжди був неговірким, а після приїзду з партизанами й зовсім мовчазним став.

– То й доказуй, коли почав, – спинилася Горпина серед дороги.

– Невже сама не зрозуміла? – буркнув невдоволено. – Тільки чомусь про це ніхто не говорить. – Він теж не збирався, аби не такий випадок. – Коли німчугани розпочали в Корюківці свою каральну операцію, більшість партизанських загонів Федорова поблизу розміщалися. Не могли вогню не бачити, який, мабуть, і в Чернігові видно було, а крик точно чули, бо я ж не глухий був. А от чому не прийшли на допомогу? – Він замовк і щось зважував. По хвилі у неї спитав: – Не знаєш?

– Ні, забожитись можу. – І вона вже хрестилася.

– Тоді зовсім дурна. – У таких випадках Михайло не добирав слова. – Ти ж була серед них і все повинна знати – як хороше, так і погане, – відчувалося, що він добрався до правди. – За два дні всіх жителів розстріляли і спалили. Хоч чула, скільки їх було? – Здавалося, що він зараз трястиме її за петельки.

– Ні, не чула, – ледь проказала.

– Близько семи тисяч, самі корюківські партизани говорили! – майже крикнув дядько на всю вулицю.

– І вони не прийшли на допомогу? – аж верескнула Горпина переляканим голосом.

– Готові були, команди чекали, а її не було, Федоров якраз у Москву літав. Правда, нічого б не змінилося, якби й там був. І раніше не було такого, щоб ішли на карателів. Головне для партизан – диверсію вчинити, збурити всіх у тилу, а про те, щоб захищати мирних людей своїх, і мови не йшлося, хоча всі знали, що за одного вбитого німця де десять, де сто мирних людей убивають. У Корюківці за одного тисячу призначили – так їм надокучили партизани.

– То скільки ж, на твою думку, партизанів у лісі було? – хотілося і їй зрозуміти все до кінця.

– Більше двох тисяч. Не рахував, але чув від інших, які про це теж пошепки говорили. – Михайло важко зітхнув.

– Сім тисяч убієнних! – ледь проказала Горпина. – А вони знову пошепки? – у цю мить вона, дійсно, не розуміла людей. – Ще скажеш, що НКВС партизанами керував, – вона й досі не могла стверджувати про те однозначно.

– А хто ж, як не вони? – Він сплюнув спересердя тягучу слину та відкашлявся.

– Скільки ж карателів було, не чув?

– Десь до півтисячі. Звісно, що немало, але впоралися б, якби захотіли.

– То невже побоялися?

– Тьху ти, дурна баба все-таки, – аж скипів Михайло. – І що ти там робила, коли нічого не второпала? – колов її своїми словами. – Ще в сорок першому, як тільки-но пройшов фронт і в окупації все притихло, комусь хотілося, щоб у тилу якомога більше звірств німці чинили. Усі мали боятися їхнього режиму, щоб було жахливіше, ніж той голод, який ми пережили, репресії та розстріли. Кумекаєш?

– Ну й дурень ти, до чого додумався. Це ж треба! – Штовхнула його руками.

Хотіла навіть плюнути в обличчя, бо й душу перевернув своїми словами. Стрималася лише тому, що всередині ніхто не протестував, навпаки – причаївся десь у куточку і збирався погодитися.