– Ой, Боже, що ви тут робите? Чи ви підглядали за мною, то можна було й так зайти. Хоча й дивитися тут нема на що. – Вона весь час намагалася розгледіти того чоловіка, поки не впізнала в ньому голову сільради – Віктора Ігнатовича, який нагнувся і нібито поправляв свої чоботи.

– Кінь у мене оступився, то я і встав з нього та придивляюся: що це таке під його копита потрапило?

Не питаючи дозволу, він зайшов до її двору і сів на лавку.

– Сідай і ти, Мар’яно, а то боїшся мене, неначе я звір, а не людина. Та Шарка свого утихомир, нехай не гавкає над вухом, бо я за день і так наслухався. Цікаво б знати: що він у тебе тут стереже? – Сам розглядав її квіти, здалося, аж очі в нього блищати стали.

– Нічого. Він – залишок моєї сім’ї. Тут була хата, худоби цілий хлів – кури, гуси, а він за порядком дивився та з дітьми гратися умів, – відповідала, а сама не могла повірити очам, дивлячись на Віктора Ігнатовича, бо ніколи не бачила його таким мирним і спокійним.

– А хто ж його годує? Чи він живе так, як оце я? Коли гарячого десь поїм, а коли й так бігаю, поки штани спадати не починають. Виходить, що нічим моє життя від Шаркового не відрізняється. І гавкаю, мабуть, не гірше, ніж він, тільки я на людей, а він за твоїм тином бозна на кого.

– Ви мене сьогодні здивували – такі розмови ведете. Просто вухам своїм не вірю, – знітилася Мар’яна, не наважуючись сісти поряд.

– Ти все-таки думала, що я звір, а не людина. То це війна мене таким зробила. Війна і жінки. Я три рази помирав – і поранений був, і контужений, ледь вижив. У той час дружина моя іншого любила, того, хто вдома отирався, бо війна затяглася, а їй терпець увірвався. Тепер плаче, проситься, а я брати її сюди не хочу – простити не можу. – Ігнатович розстібнув ґудзик біля коміра гімнастерки, який, мабуть, душив його. – Ну чому вона не така, як ти? Знаєш, що вбили, а чекаєш, – підняв очі на неї, погляд одразу від обличчя побіг нижче, потім спинився на її грудях.

– Діток у вас багато? – Вона й сама не знала, для чого питає, бо вся її увага зосередилася на руках, які намагалися застібнути всі ґудзики на кофтині аж до самої шиї.

Раніше вона ненавиділа цього чоловіка, а зараз жаль його стало. Разом з тим щось радісне лоскотнуло її серце. «Думала, що він гидкий і жорстокий, а він страждає від жінчиної зради. Сьогодні такий близький, неначе свій». – Поглянула на його темний профіль, і щось холодне посунулося вниз живота.

– Двоє – син і дочка. За дітьми скучаю, хоча вона їх на свій лад навчає, – сказав і знову прикипів очима до її кофтини.

– Немає зараз такої сім’ї, де б війна слід свій не залишила, тому й у вашій немає ладу. Треба все починати заново. Дітки будуть підростати, нові турботи з’являться, і все у вас наладиться, – ледь проказала, плутаючись у словах.

Він посміхнувся.

– Не вчи, я не за тим прийшов. – Його очі були теплими, навіть хотілося, щоб вони довго дивилися на неї. – Виходь за мене. Я мало тебе знаю, але… Може, чорні брови, може, сині очі, а може, щось інше запало в душу. То забирай її, коли я прогнати тебе звідти не можу, – він простягнув до неї руки. – Усе й почнемо заново. І хата стоятиме, і господарство в хліву розведемо, і дітям ладу дамо. Я теж не з лінивих. Виходь, не пожалкуєш.

– Ні, ні, – відступила вона назад. – Нічого не вийде. У мене хлопці здорові, батька вони чекають, про нього тільки й мови щодня.

– Тоді хоч би піч мені топила, а я б слово замовив, щоб на поле не так часто тебе ганяли. Зігнулася он за ці роки. Ще рік так попрацюєш, і ніхто на тебе вже не гляне. Потім діти розійдуться, а ти так і доживатимеш. Ну то що, згодна? – Він знову хотів узяти її за руку, але й цього разу вона відсахнулася.

– Не підводьтеся, вас тут видно буде, надворі ще не зовсім стемніло, – сама не пам’ятала, що говорить, бо він і цього разу посміхнувся.

– Чого ти така наполохана? Чи зовсім дурна? Кінь мій під твоїм тином стоїть прив’язаний, то вже піввулиці знає, що я в тебе, і виглядають, усім цікаво знати, що тут робиться.

Не довго роздумуючи, він підвівся, поправив свого чуба, а потім схопив Мар’яну за талію і притягнув до себе. Вона так близько відчула його гаряче дихання, його дужі чоловічі руки і навіть завагалася.

– Пустіть мене, я тільки з городу. – А він уже цілував її шию. Чути було, як його серце часто стукало у грудях. – Я не люблю вас, – намагалася сказати твердо, але тільки намагалася… Пустіть, прошу вас. Не беріть ще один гріх на свою душу, благаю вас!.. – Ще хвилина і все могло б бути по іншому.

Але почувши ті слова, Віктор Ігнатович повільно опустив руки і пильно подивився на неї. У них більше не було ні того тепла, ні усмішки, замість них – холод.

– Кажи далі, тільки до кінця. Про які такі гріхи нагадуєш?

Загострений ніс і зовсім інший погляд виражали величезний внутрішній гнів, який кипів усередині цього чоловіка. Їй зовсім не хотілося говорити далі, і взагалі вона вже не рада була цій зустрічі, але він стояв на своєму і вона наважилася:

– Піч вам одна жінка з нашого села вже топила. І ви знаєте, що з того вийшло. Історія дуже сумна. Для чого переповідати? Чуже – воно не болить, а своє – воно й вашу душу рве, – тепер її голос не тремтів. – Тільки що сієте, те й жати доведеться, – ще й таке докинула йому наостанок.

– Досить! Я тобі й так багато дозволяю! Ти теж нічим не краща. Святу з себе вона корчить! Подохнеш без хати, без їжі, без одежі! Сама прийдеш, у ногах валятимешся, а я й не гляну в твій бік.

Швидко вийшовши із двору, він сів на коня і поскакав по темній дорозі. Мар’яна поставила сапу в хлів і ледь побрела по вулиці. Над головою носилися кажани, розправивши величезні крила. На потемнілому небі з’явилися перші зірки. У деяких дворах брязкали засуви – закривалися хати на ніч. Тихо стрибнув на паркан сусідчин чорний кіт, блискаючи зелено-жовтими очима. На дорозі пахло пилом, коров’ячими кізяками і цвітом акації. Сльози душили. З глибини душі піднімалося нове почуття, а за ним образа і гнів, з якими вона весь час боролася. «Чому таке життя важке й несправедливе? Чому стільки всього випало на мою долю? Як жити далі?» – ці слова стукали в голові, здавлювали серце і висмоктували останні сили. Повернувши до Анютиного провулку, озирнулася ще раз. Біля її двору знову стояв якийсь чоловік, але набагато вищий за Ігнатовича, позаду ще хтось невисокого зросту. Мар’яна швидко побігла назад, бо гості завернули до її двору.

– Хто ви такі будете? І що вам треба у такий пізній час? – звернулася, ще не знаючи до кого.

– Мар’яно, це ви? Який я радий! – почула чоловічий голос, тільки цього разу лагідний.

До неї наближався високий фронтовик у військовій формі, якого вона й досі не впізнавала ні по виду, ні по голосу.

– Другий раз у житті ви мене не вгадуєте. Ну хто я, скажіть? Невже ж таки чужий?

– Костя… точно, Костя! – Мар’яна кинулася обнімати його. – Ти звідки? Я думала… – Вона оглядала його військову форму, медалі, засмагле неголене обличчя, яке в густих сутінках ще можна було роздивитися.

– Не з того світу, – засміявся він, радіючи й собі. – Із фронту я, добирався прямо з Австрії. Дозволили демобілізувати студентів, солдатів, кому за шістдесят, і спеціалістів сільського господарства. А при мені студентський квиток завжди був. Носив його про всякий випадок, думав, що коли вб’ють, щоб точно знали – це я, і ніколи не гадав, що він мене так виручить. А їхати нікуди, крім рідного села, оце й приїхав, – він поглянув на те місце, де стояла хата.

– Невже через мене спалили?

– Ні, Костю, тоді все обійшлося, це через партизанів, власне, через мого брата Тимофія.

– А моя хата стоїть?

– Хата ціла, але в ній живе голова колгоспу зі своєю сім’єю. Чужого прислали, а вона пустувала якраз.

У той час затріщав її паркан і мало не обвалився. Хтось тихо вилаявся, а потім зайшов у двір.

– Що за гамір тут цілий вечір? – почувся голос діда Сави, від якого нічого ніколи не сховати. – То коні якісь прив’язані форкають, то розмови чути, я вже не витримав і сам прийшов подивитися, кого тут Мар’яна ховає. О! Так у тебе солдат серед двору! Звідки взявся?