Підлітки сміялися, стрибали, а Маринка махала хустиною літакам, що пролітали високо в небі.

– Вона здорова, а Павло ще малуватий, але розуму однаково – скачуть, мов кози, а ти кажеш: важко. Ну, що там, у полі? Наші задніх не пасуть? – спитав у них дід.

– Ми сьогодні удвох працювали, вірніше утрьох, бо я Муську водила, Павло цілий день за плугом ходив, а тьотя Мар’яна сіяла. Нас дід Кирило перевіряв, і тьотя Маня за нами наглядала. Ми так старалися, що навіть від дорослих не відставали, – щебетала вона.

– Тоді ви взагалі стахановці. А ти, Павлушо, руки свої мені покажи, – знав дід по собі, як болять молоді руки від плуга. – Попроси бабу Горпину, нехай полікує, бо ще день, може, і походиш, а потім горе буде.

– Нехай завтра, сьогодні нема коли, погуляти ввечері хочеться. То ви Маринку пустите? Ми біля вас тут будемо. Усі зберуться.

– Так нема ж молоді в селі, ви з Маринкою, мабуть, найстарші. Хто ж співатиме? – Дід так лукаво примружив очі, як тільки він умів.

– Я буду! Пустите? Пісні знаю, і співати хочеться. – Онучка пригорнулася до діда, а сама косяки кидала на Павла.

– Ой, і лисичка-сестричка у нас виросла. То що, нехай іде? – Дід поглядав на свою бабу.

– Чому й ні, раз хочуть, то нехай співають. Мабуть, час їхній настав.

І баба Проня замилувалася онучкою, на юному обличчі якої грав легкий рум’янець, блищали красиві трохи примружені, як у діда, оченята, а рівненькі ніжки не стояли на місці.

– Нехай біжить, шістнадцять годочків. Подумати тільки!

Маринка побігла умиватися, а Павло теж бігцем погнав корову додому.

– Ось тобі, бабо, і життя… Дочекалися. Уже онуки співатимуть під вікном. Невже все-таки повернемося до нормального життя? Оживає потихеньку село, оживає… – З такими словами вони зачиняли свою низеньку хвіртку.

Опускалися повільно сутінки, жінки порали у дворах худобу, а молодь збігалася до сусідського двору на велику лавку. Коли заспівали, до них почали підходити й дорослі. Та там і засиділися, пригадавши і свою молодість.

– Ти диви, і слова не забулися, – дивувалася Мар’яна. – Ану давайте ще, бабо Проню, як на моєму весіллі, нехай усе село чує. Пригадуєте? Колись жодного вечора не було, щоб ніде пісні не чути. Невже знову співатимемо? Чи то тільки сьогодні?…

Ніхто не відповів на її питання, а вона, доспівавши, пішла до свого двору. «Чи то тільки сьогодні?…» – знову повторила, коли замикала двері на ніч.

Було, що й уранці весело йшли на роботу, але частіше мовчки. Приступаючи до оранки, кидали оком на довгі гони і на велике поле ще не зораної землі. Трохи розробившись, веселішали, інколи й жартували.

– Дівчата, а все-таки легко робота робиться цієї весни, – почала Мар’яна, збираючись обідати. – І погода неначе сама підганяє: сонечко пригріває, вітерець землю підсушує. Треба поспішати. Ланкова наша добре керує. Вона така завзята, що й за бригадира б справилася. Одні далі орють, а ми засіяли все, поки земля ще вологу тримає.

– Це за твоїми порадами вона така розумна стала, – не стрималася Христина. – Щодня дивиться, що ти скажеш, а ти думаєш, що то вона тебе так дуже поважає, – хитала головою та далі збиралася виказувати. – Ось тому кожного дня в неї і пропозиція є. Навіть голова колгоспу почав її хвалити. Тепер вона в передовиках. А коли стала перед людьми на зборах, то наша Марія і два слова зв’язати не змогла, соромно слухати було. – Здавалося, багато у Христини на душі накипіло.

– Що їй говорити? Якби ж Мар’яна була під боком та підказала, тоді й вона справилася б, – сміялася інша.

– Годі вам, дівчата, ні до чого такі розмови. Від того, що порадила, не схудла, – не любила Мар’яна, коли про неї мову заводили. – Мене все одно ніхто б не поставив, бо я з тих прихованих ворогів соціалізму, про яких голова колгоспу нагадує все частіше. А ви, не дай Боже, не скажіть нічого, а то знову все перекрутиться. Це я на минулих зборах відчула, коли Юхим доводив, що старі хазяї не по числах сіяли, а по землі дивилися, а їхні діти – Мар’яна, дід Сава та Никифорович – і зараз це знають. З Юхимових вуст це просто злетіло, а нас одразу в блокнот записали і заголовок поставили: «Приховані вороги соціалізму». То не чіпайте хоч ви мене, бо в мене дітей багато. Був тут один, саботажем лякав, тепер знову неспокійно, – скрушно хитала головою, витираючи спітніле від роботи обличчя. – Тихіше, дівчата, Марія йде. Горе в неї велике, а вона ще й тримається геройськи. Тиждень тому похоронку на сина отримала. Два дні до перемоги не дожив, бідолашний, з концтабору Петро, син Харитона, його звільнив. Отак сталося – той через два дні помер, а Петро в той же день загинув від кулі снайпера. Про сина вже знає, а про чоловіка й досі нічого не чути. У роботі як і не так щось, то простіть її. Вона бідова, всього ще навчиться, – переконувала Мар’яна, дістаючи пляшку молока та скибку хліба з торбини.

– Де тільки доброта твоя береться, мені б стільки, – відгукнулася Христина. – Інколи аж злість нападає, плюють тобі в очі, а ти кажеш, що то роса Божа.

– А що мені робити? Кому буде легше від того, що мене заберуть? Характер у мене є, і не завжди вдається його стримати, але дітей своїх по світу я не пущу ніколи, що б не довелося стерпіти.

– Про що говорите, дорогенькі? – Підійшовши, Марія придивлялася до насуплених жінок. – Мовчите, значить, про мене, – здогадалася одразу.

– Боже збав! Що про тебе говорити? Згадували, звичайно, твого сина, то горе велике. Ото так і обідаємо. Молока з хлібом наїлися та й дякуємо Богові. Сонечко гріє, а ми радіємо, мов діти. Лоза он зелена в заводях, а кругом жовто-зелений килим із квітів, поглянули та замилувалися. А про війну згадали, одразу посмутніли, бо вона неначе груди розрізала навпіл. Нема вже її, але рана лишилася. Чи коли заживе, – Мар’яні не довелося щось вигадувати, вона говорила про те, що якраз на душі було, тільки б обійти суперечки.

– А я похвалити вас хотіла, – сіла до гурту Марія зі своєю торбиною. – Таке велике поле засіяли й заборонували! Юхим теж вас хвалив, і голова буде радий. Сьогодні ввечері мене на нараду кличуть, то буде про що доповідати.

– Ти дуже щось загорілася, Маріє. Доповідай там, та не згори. А коли ще більші норми наобіцяєш, то в нас уже сили не вистачить їх виконати. Тоді у відстаючі потрапиш. Гляди, й тебе запишуть у блокнотика як ворога колективізації чи соціалізму, забула, як там голова казав, – нагадала Христина, оббиваючи землю із важких чобіт. – Попереду ще довге літо, і коли такі норми будемо щодня давати, то й пуп розв’яжеться. Буде з нами те, що з моєю коровою, – виробилася, впала і здохла прямо на ріллі. А в самої, як і в людини, сльози на очах були. Добре, що тоді Кирило допоміг. Каже: треба негайно зарізати і додому відвезти, бо молока не буде, то хоч м’яса в борщ покладеш. А дехто й тоді про норми кричав, забувши про живих людей. Це ти була, Маріє, та Юхим. Про норму ви хвилювалися, а голодна буде моя сім’я чи сита – вам однаково.

– Чи ти лаятися зібралася? То давай! – не крикнула, але підвищила голос Марія. – І я згадаю дещо!

– Годі вам, і як тільки не соромно! – перебила їх Мар’яна. – Раз передова наша ланка, то таку марку й триматимемо. А ти, Маріє, прислухайся до всіх і зайвого нічого не обіцяй. Коли наобіцяєш, то так і буде, як Христина каже, – захочемо зробити, але не зможемо. Одразу й поганою станеш. Тож роби так, щоб у ланці нашій приводу для сварки не було.

Інколи доводилося все розставити на свої місця, аби після запанувала тиша і спокій.

Уже й липа зацвіла, і до нової Трійці дожили. Думали, що цього року храмове свято в селі будуть зустрічати зі своїми фронтовиками, а їх усе ще не було.

Одного вечора Мар’яна працювала на своєму городі, а коли почало смеркатися, сіла на лавку в дворі, біля якої цвіла матіола та інші квіти. Хотіла хвилинку відпочити, але трохи затрималася. Тут вона була господиня, все було так, як їй хотілося. Жилося їй в Анюти непогано, але все одно – в чужій хаті. Лаяла часто дітей, навіть лозина в кутку стояла. У своїй, можливо, і без того обійшлися б – знайшлися потрібні слова, інші розмови були б. У всякому разі їй так здавалося. І це, мабуть, тому, що дуже набридло тинятися по чужих кутках. Тож, присівши тут ненадовго, знову мріяла про свій. Блукали думки, говорили якісь люди, то сніг, то дощ ішов, а серед того – здорові німці в теплій одежі. Вона ніби схаменулася, бо за низеньким тином почулося фиркання коня. Коли підійшла ближче і хотіла виглянути на вулицю, сахнулася від обличчя по той бік. Від несподіванки аж злякалася.