– Про те, що жінка твоя від тифу померла, знаєш? – спитав Григорій, нагнувшись до Івана. – А дочка з матір’ю самі зосталися, і про це знаєш? – уже підвищував голос. – Теж мені кавалер ордена Слави! – придивлявся до його нагород. – Сам за всіх вирішив?! – уже кричав, розсердившись. – Ти спочатку додому приїдь. І не дивися на мене так, я теж не здоровий, було б видно, то я б тобі свої поранення показав. І осколки залишилися, і вся спина попечена, бо одежа горіла, але не в тому річ. На війні і сміливості, і мужності вистачало, а додому доїхали, то куди все й поділося. Так виходить? Хапуг вони шукають! Умовляти більше часу не маю, тому даю вам команду – всі у вагон! А ти, Василю, хлопців наших туди пропускай і жодного мені назад не випусти, бо все одно нікого тут не залишу, поїзд спиню і ждатиму, поки наші герої зберуться. Хлопці, грузися! – Григорій, подавши таку команду, пішов до начальника поїзда домовлятися.

До вагона всі березівці заходили мовчки, а побачивши земляків, які з радістю подавали їм руки, швидко мостилися поряд і соромилися навіть зізнатися, що не хотіли повертатися додому. Згодом уже стукали колеса, підсвистував осінній вітер, а поїзд усе скорочував відстань до кінцевої станції – Низівки. Березівські бійці сиділи своєю компанією і далі згадували бої та походи. Солдати-каліки, які збиралися кочувати навколо рідного села чи взагалі продати своє життя за документи якомусь хапузі, про це більше й словом не обмовилися – соромно їм було. Не хотілося, щоб про те знали і в селі, тому домовилися берегти їхню таємницю. Тепер усі раділи, що війна закінчилася і вони разом з усіма повертаються на рідну землю.

Вийшовши серед ночі на станції Низівка, всі, хто тільки міг іти, пішли пішки, а інших залишили під командуванням Василя, який тепер по-військовому виконував усі накази. Вийшовши з хутора, взяли курс на рідне село. Тут хлопці припали цілувати землю, перш ніж ступати по ній чобітьми, бо тепер вони знали її ціну – мільйони життів. Тільки й досі не могли зрозуміти: чому їхня земля стала тим кривавим пограниччям, де билися Гітлер зі Сталіним?

Рідне село зустрічало своєю тишею. Все небо ще було густо засіяне зірками, лише на сході понад самою землею починав займатися ранок. На заході, мов намальований, висів старий тонкий місяць, який, може, й останній день добував свого строку, уступаючи місце молодому. Час від часу перекрикували один одного півні, інколи перегавкувалися собаки. Село ще спало. Затамувавши подих, фронтовики спинилися на декілька хвилин, бо не могли повірити, що вони нарешті добралися. Щеміло серце під гімнастеркою, болючий спазм щосили тиснув горло, гірка сльоза застилала очі, заважаючи саме зараз бачити німе кіно – кадри війни: болота, на яких солдати знайшли свій порятунок, вузенькі окопи і свист куль над головами, крики «Ура!!!», під які не страшно було впасти убитим, переляканих німкень, яких ґвалтували неподалік від дороги, бажаючи помститися за своїх жінок і дітей. Як тепер у всьому тому розібратися? Але ноги ладні були вже не йти, а бігти, аби скоріше дістатися рідної хати.

– Хлопці, ви з поїзда, чи що? – почувся голос в одному з крайніх дворів.

– Та це ж дід Кирило! Їй-богу, він! – дивувалися на радощах солдати.

– Я, дорогенькі, я – Кирило! – голосно відгукнувся дід, відкриваючи хвіртку.

Зворушливою була зустріч солдат з першим односельчанином, та не простим, а таким, якого всі знали й поважали. Зараз він обнімав уцілілих бійців та витирав сльози, поки не було видно обличчя в слабких сутінках.

– Чому не спите, ходите в темряві по двору?

– Який сон у моєму віці, засну звечора, а потім чого тільки не передумаю до світанку, уже й на війні був, і вас не раз зустрічав, а ви все не йдете, хоча й про закінчення японської об’явили. Сьогодні теж лежав, коли це у вікно неначе хтось постукав. Я одразу вскочив у штани – і бігом на вулицю, прислухався, чую: говорять на дорозі. – Дід Кирило обіймав їх, мов рідних синів.

– То хто ж стукав? – думали, що дід жартує.

– Може, домовик, а може, якась інша сила, але не людина. Постарієте, то й ви її чутимете, – запевняв неначе жартуючи.

– А мої живі? – питав мало не кожен. – А чи хата не згоріла?

– Моя Галя з німцями не гуляла? – допитувався Антон, побрязкуючи своїми медалями.

– Якщо моя Неля вийшла за агронома, то я й хату спалю, – погрожував Юрко – колись молодий та красивий, а тепер мов старий дядько. – Чого мовчиш, діду?

– До центру я рідко ходжу, вік не той, щоб бігом бігати та новини збирати, – пробурмотів Кирило, бо нікого зі згаданих у живих уже не було. – Хлопці, а мого сина там ніхто не бачив?

– Порадували б, та нема чим, – відповідали майже хором.

– Чого так поспішаєте? Уже вдома. Ще хоч два слова скажіть про японця! – просив фронтовиків. – Бач, як підгадав, коли всі сили на німця поклали. Аби не він, давно вдома були б.

– Усе розкажемо, тільки пізніше, – запевнив Григорій. – Треба підводу взяти та на станцію поїхати. Одні самі прийшли, а інші чекають – каліки. Усіх по домівках розвезти потрібно. То допоможете? – просив діда Кирила.

– Хоч зараз, бігом у бригаду, запряжу й одразу в дорогу, – зрадів, що й він у пригоді став.

– Поїдемо удвох, бо там така компанія, до якої особливий підхід треба, – пояснив Грицько.

– Чи не робота! Йди додому, сам справлюсь. Чи ти старому солдату не довіряєш? – аж розсердився.

– Таке придумали! Довіряю на всі сто, але я тих калік збирав, сам і додому доставити хочу, так надійніше буде. Та й на одну підводу всі не помістяться.

– Тоді давай.

Попрощавшись зі своїми товаришами, Григорій із дідом Кирилом поспішили в бригаду. І години через дві, коли сонце вже вибралося із рожево-малинової зорі, розвозили воїнів-калік по їхніх рідних домівках. Першою зустріли тітку Горпину – матір Івана безногого, яка йшла по воду.

– Не переходь дорогу з порожнім відром, бійців із фронту везу!.. – крикнув здалеку дід Кирило, а доїхавши, спинив коня. – Вибирай сама, віддам, який сподобається! Або по росту, або по нагородах – усі воїни доблесні, не посоромили наш край! – вигукнув голосно, намагаючись надати зустрічі не дуже плачевного вигляду.

– Чи ти тільки-но прокинувся? Мелеш бозна-що. Навіщо мені чужі солдати й чужі нагороди? Аби ти мого Ванька привіз, його б забрала. – Горпина уважно придивлялася до тих, хто сидів на возі. – Та це ж Василь Костюченко! Бач, і вгадала. Ноги в тебе немає і півруки відхватило, – хитала перед ним головою. – Бідний ти мій! Як же важко тобі довелося! Не нагинай, синку, голову, тримай її високо, усі груди он в орденах. Нехай усі бачать, що герой повертається! Кажеш, кому такий треба? – мацала руками його нагороди. Дурні твої слова. З милицями ходити будеш, а все ж хазяїн у домі! То ви, хлопці, Ванька мого не бачили? – так і не помітила каліку посеред воза, який весь час відвертався від неї.

– Хлопці з госпіталю казали, що йому там ноги відрізали, геть розтрощені були, – насмілився сказати Василь, щоб якось підготувати матір до зустрічі із сином.

– Ой лишенько, мій Ванюшечка, мій страждалець такий! Та як же мені його додому забрати? Він же і не доїде тепер сам! І де ж мені його шукати? А в кого ж питати? – заголосила одразу. – А там сирітка його – Оксанка, все бідолаха на дорогу бігає, щодня батька виглядає.

– Не причитай, Горпино, серце й так на шматки рветься. Привезли ми твого Івана. Він теж у медалях та орденах, ніг тільки, дійсно, не має, – мов не своїм голосом промовив Кирило. – Такого забереш?

– А хто ж його забере, як не ми з Оксанкою? Ще й раді будемо! То де ж він? Чи ви жартуєте? – Горпина заглядала кожному в обличчя, кружляючи довкола обох підвод. Коли нарешті побачила каліку посеред воза, схопила його за рукав.

– Ваню, не відвертайся, серцем відчуваю – це ти! Ходімо, синку, додому, донечка зрадіє. На хлопців-сусідів похоронки прийшли, а ти вже сам добрався! Живий! Візок тобі зробимо, проживемо якось.

Не витримав Іван материних сліз і кинувся до неї, плачучи. Хлопці тримали його, аби тільки не впав з воза, бо, забувши про все, Горпина вчепилася в його шию обома руками. Григорій з Кирилом поставили його на землю, і той на прив’язаному до ніг маленькому візку, уміло відштовхуючись обома палицями, поїхав до рідної хати слідом за матір’ю.