– Хлопці, не залишайте Івана на самоті, провідуйте його, нехай звикне до нового життя, – просив дід Кирило, поганяючи коней далі.

Коли сонце вже піднімалося, з усіх фронтовиків на возі залишилися тільки Григорій та Василь.

– Ану, Василю, мовчи, зараз ми твою Тетяну на вірність перевіримо. Он вона у дворі щось робить, – промовив Кирило, знаючи, як ця жінка чекала на свого чоловіка. – Ти свого Василя не бачила часом? – голосно звернувся до неї.

– А що, прийшов хіба? Удома немає, то, може, до родичів зайшов. А я вже і піч закрила заслінкою, на поле зібралася. То куди мені бігти? Де ж він може бути? – крутила головою на всі боки.

– Кажуть, до Гальки Приходьчихи попрямував! І що йому там треба? – провадив своє, а сам усе на Василя поглядав.

– Господи! За що ж мені таке? Невже то правда? Він же в мене не гулящий, ніхто в селі про це не скаже, – затремтів Тетянин голос.

– То раніше не ходив, а тепер півсела вдів. Що їм робити? Може, Галька супом гарячим заманила чи ще чимось.

– Та чи я хазяйка погана? Чи варити не вмію? А Васю свого я завжди любила, нікого за ним не бачила, він мені й зараз найкращий! – Вона аж руки на грудях склала, аби він повірив. – А ви чого тут їздите? Час на поле, а ви в протилежний бік зібралися? – питала, а сама все поглядала через городи на хату тієї Гальки.

– Кирило сьогодні давно на роботі – коли ти ще спала, я вже коня запрягав, а коли піч розтопила, воїнів по домівках розвозити став, тих, що з госпіталю повернулися. Зрозуміла? А вони – один без ноги, другий без руки – он що війна наробила. Ванько Левенець без обох ніг повернувся, мати бідна й такому радіє та Богу дякує, що живий зостався, – доповідав серйозно, як на зборах перед великою громадою.

– Як не дякувати, коли слова й того нікому сказати. Тільки робота. Як далі жити? Краще б і мій такий прийшов, то й сидів би в хаті. Тепер що оце робити? – Вона все поглядала на хату через городи, на яку вказував хитрий дід Кирило.

– Вибач, Тетяно, пожартував я, – нарешті зізнався. – Забирай свого Васю, привіз я твого воїна, він теж після госпіталю. Танцювати не буде, але пригорнути тебе увечері, мабуть, вийде в нього.

Тетяна вмить кинулася до свого чоловіка, обіймала його, цілувала та тягла з воза, забувши навіть, що той каліка.

– Допоможи, Грицьку, воїну з воза злізти, а далі ми їм уже не потрібні, Тетяна сама з усім упорається. – Дід жартував і далі. – То що, береш такого танцюриста чи мені до Гальки його везти? – Дід Кирило, здається, сам насолоджувався своїми жартами. Сьогодні він був щасливий від того, що всіх солдатів достойно зустріли вдома.

– Спасибі вам велике, хоч і налякали мене дуже, – дякувала весела Тетяна, ведучи до хати свого рідного Василя.

– Та не спіши, а то завалиш його просто у дворі, нетерпелива яка. Чоловікові ж роздивитися треба, чи ти краща за тих німкень або польок, а може, гірша, – далі давав волю своїм словам.

Тим часом Василь з Тетяною, обнявшись, стояли біля хати. Вони посміхалися і махали руками Григорію та дідові Кирилу.

– Ну що, Грицю, командир ти наш! Кажи, чи справився я з поставленим завданням? Непросте діло зробили… Ой, яке непросте! – говорив, їдучи далі. – А он і дід Сава у дворі. Хіба він що проґавить? Топчеться, як півень по подвір’ю. Каже: на вулицю виходжу рано, бо в хаті тісно та й дівчатам одягтися треба. Розвів бабське царство! На одного Вовчика тільки й надія! – все так же голосно вів бесіду дід Кирило, їдучи позаду порожньою підводою.

– І куди це ти так рано зібрався? – кричав йому дід Сава від своєї хвіртки, не дивлячись на першого погонича, бо у військовій формі вже дехто з хлопців по селу ходив.

– Куди, куди… Сина тобі привіз. Могорич винось, тільки зразу, бо знаю я тебе.

Дід Сава кинувся до воза, мацав руками навіть розстелену на возі солому, а потім підвів очі на Кирила, який спокійно сидів і тримав у руках віжки.

– Чи в тебе, старий дурню, розум зовсім висох? Я тобі дам! – погрожував пальцем.

– А що ти подумав, ану, скажи по правді? – посміхався Кирило.

– Не скажу, бо погане. І придумав, чим лякати! Сучий син, а не товариш!

– Сказав, що привіз тобі його, а ти тут мене обзиваєш. Он він на возі сидить, відпочиває під твоєю хатою, – показав батогом на передню підводу.

Ще не встиг він договорити, як Григорій скочив із воза і повернувся до батька, а той лише встиг хапонути легенями повітря та випустити свою палицю. З їхньої маленької хати, мов із рукавички, почали вибігати і дочка, і онучки, і Людмила з Вовчиком, і, звичайно ж, баба Проня. Цілували не тільки Григорія, а й Кирилові дісталося.

– Не проспав, значить, хлопців наших! Ну, молодець! Таке діло зробив! А за Гришку могорич приходь пити чи їсти, як сам захочеш. – Дід Сава тепер плескав по плечу товариша. – За все інше вибач, – посміхався крізь сльози.

– І ти на мене зла не тримай. Так язик сьогодні розгулявся, що я й спинити його не міг. – Дід Кирило просто був щасливий.

– Молодець, все правильно зробив. Чи ще хтось би так придумав? – дивувався Сава.

Через декілька хвилин у його дворі вже стояв гамір – збігалися сусіди, а Кирило, прив’язавши другого коня до своєї підводи, взяв курс на бригаду, бо коней там чекали, щоб возити з поля картоплю, якої в землі залишилося ще багато. Світило сонце, вітер ганяв по небу осінні хмари, біліли від заморозку невеликі луки біля річки. Кирило час від часу підганяв коня, а сам то посміхався, то хмурнів, пригадуючи вранішні події. «День усе-таки неабиякий! Може, і ніколи такого не було! Навоювалися, тепер допоможи їм Боже вдома знайти радість та звикнути до нового життя», – думав, пригадуючи тих калік, яких на оцих двох підводах порозвозив до рідних осель.

Фронтовики й далі поверталися групами, раділи своїй землі, цілували її, часом не до кінця вірячи в те, що це не сон, що страшна війна, яка випала на їхню долю, вже позаду.

Змінювалося село. Тепер чоловіків було видно скрізь: у бригаді, на полі, на вулицях, у дворах, біля колодязя. Раніше все це було дуже звичним, непомітним, а зараз – мало зовсім інший вигляд. Працюючи на городі чи у дворі, Мар’яна іноді ловила себе на думці, що вона придивляється до тих жінок, які тепер жили з чоловіками. Вони стали не так розмовляти, часто усміхалися, почали сторонитися вдовиних розмов. Мар’яна зрозуміла, що це була та заздрість, яку неможливо відігнати ні своїм розумом, ні хрестом. Знала, що все колись минеться, загоїться, як глибока рана. Але коли?

Працюючи по господарству в Анютиному дворі, бачила, як швидко йде робота в сусідки Ліди. Ще зовсім небагато часу минуло після повернення її Микити, а вже і в хліву почищено, і солом’яна стріха відремонтована, від поваленого паркана самі згадки лишилися, а нарубані дрова сохнули на осінньому сонці. Із городу Ліда більше не носила на своїй спині мішки з картоплею та буряком. Думалося різне і про свої роки, яких було ще не так багато, і про молоду душу, яка не знає, як жити без ласки, про дітей, яких не просто без батька виростити. Добре, що ще з цієї хати не виганяють. Але які не є хороші родичі, а догоджати все одно доводиться і плакати потихеньку серед ночі в подушку, щоб і сльози нікому не дошкуляли. Про що думати, що планувати, про що мріяти? Не було відповіді на ці питання ні в голові, ні в серці. Вона ще зовсім була не готова до такого нового життя.

– Мар’яно, чого ти така насуплена? Раніше я тебе такою ніколи не бачив! – якось спитав у неї Микита через паркан. – Коли роботи багато, то давай і я інколи допоможу, можу навіть зараз. Готуй пару мішків, і я перенесу вам картоплю з городу, а то дощ піде і все накопане змокне.

– Спасибі тобі велике. Бачиш, як війна розпорядилася – ні Федора в мене, ні товаришів його: Грицька та Петра, ні братів моїх: Мирона та Єгора, які обіцяли допомагати, коли хтось із війни не повернеться. Але й гадки не було, що жоден не прийде. На Тимофія вся надія, а його й досі немає. Часом відчай нападає, а коли на своїх хлопців погляну, трохи відпустить, бо підростають мої помічники. Та і врожай радує, у людей все повимокало, а в мене город високий, то все вродило. Не повіриш – картоплю вічками садили, тепер копати ще довго доведеться.