– Оце інша справа, а то налякали ви нас. Ще жити та й жити, – глянула на нього своїми темно-сірими очима, які завжди вміли передавати тепло.

– Таке відчуття, що я знову все спочатку починаю. – Похитавши головою, пішов і він на край села виглядати сина.

Хтось інший, може, й не зрозумів би тих слів, тільки не вона. Неначе піймав її думки і прочитав – так вона про те подумала. Дивувалася й іншим – як він може бути таким близьким? Багато й родичів у селі, але жоден з них ніколи не був таким рідним.

«Які гарні очі стали і погляд теплий, – підмітив дід Сава. – Ще недавно були вицвілі й холодні, а погляд байдужий і дуже стомлений. Бач, як швидко все змінилося», – думав про Тоню.

Побачилися з Тимофієм аж наступного ранку, коли той, відіспавшись та трохи відійшовши, вже твердіше стояв на ногах. Радів і дід Сава, що перед ним той Тимофій, яким він його знав, – веселий і завзятий. Здавалося, немає такої справи, яку він не може вирішити, і немає такої роботи, яку він не може зробити. А щодо жартів, то рівних йому тут не було.

До самісінького вечора в Тонину хату не зачинялися двері, всім хотілося привітати Тимофія з поверненням.

– Багато неправди навколо, але треба жити, – переслухавши багато розмов, знову про своє нагадувала Горпина. – Хоч хлопці вже й не погоджуються із моєю позицією, але мої переконання змінити неможливо, – це вона про Боже і земне, про що ще її батьки говорили. – Ми завжди так жили і надалі з Богом житимемо, іншого шляху просто не існує. – Вона й сьогодні топила піч та варила борщ, тільки вже не в горщику, а в чималому чугунці, аби всім вистачило.

– Правильно, Горпино, кажеш. – Дід погоджувався, але думав про своє. – Раз випали такі випробування, то куди подітися, треба пережити. Хотілося б і кращої роботи, і кращого життя, але зараз годі про це й думати. Чим сьогодні жити? А тим, чим і раніше жили, – в роботі втіху знаходити, в сім’ї любов шукати та дітям радіти. Тоді й життя не таким поганим здаватиметься. Такими словами ще перед війною батюшка Лаврентій нас утішав, а він міг бачити те, що й попереду. Правильно й вирішив – не все простій людині повідати можна.

Так і Сава думав після хвороби. Він давно знав рецепт виживання – це добре слово, сказане вчасно. Тому і зараз пропонував той рецепт кожному.

– Думаєте, мені легко жити? – хотілося і Мар’яні хоч трохи поскаржитися на своє життя. – Але молитва від усього допомагає. Так і живу, так і дітей навчаю. – Тим вона доводила, що є ще один рецепт – молитися.

– Знову завели свою пісню. – Тимофій скоса поглянув на одну, потім на другу. – Ніби я чогось особливого хочу. По-різному народи на землі живуть, багато й таких, які вміють добре жити. Там і простий люд не бідує. У нас же і працюють, і Богу моляться, а діла нема. – Він аж розсердився, пригадуючи вчорашню розмову.

– Зачекай, Тимофію, – спинив його дід Сава. – У вас у кожного своя правда, – умів він примирити, тож намагався і цього разу. – Я теж над цим голову сушив, особливо коли з-за Уралу додому повертався. Що сам зрозумів, що від політичних в’язнів чув. Був свідком того, як люди життя своє клали заради ідеї, заради свого народу, а нічого з того не вийшло. Тобто були патріоти у всі часи, але велика імперія всіх задавила. Не хтось інший, а вона у всьому винна. У тих народів немає такої імперії під боком, а з нас вона вже яке століття шкуру здирає. Наша Україна – колонія, а ми – раби. Ось так. – Він аж розхвилювався, поки сказав найголовніше. – Про що зараз можна говорити, коли німцем усе розтрощено. Доведеться добре попрацювати, аби відновити. А вже потім, може, й ми заживемо, – але, сказавши, нагнув свою голову, бо чомусь і в це не дуже вірив. – От якби від тієї великої імперії збавитися… – Про це він теж уперше, але знову нагнув свою голову, бо й так наговорив на великий строк.

– Годі вам на цю тему, – почувся голос Григорія.

Він тільки-но зайшов, але за бурхливими розмовами його, здається, не помітили.

– Я в усьому Тимофія підтримую. – Тепер він тис його руку та обіймав. – Коли повертався з війни, теж думав, що ми кров’ю і потом заробили на краще життя. Але на роботі знову один від одного ховаються. Ще не скажеш, а вже питають: «Чому не погоджуєшся з лінією партії чи з порядками?» – не любив він цю тему, але обійти ніяк не міг.

– Слава Богу прозрів, – аж зрадів Тимофій. – Чого ж тоді в партію поліз? – уважно дивився на Григорія та чекав відповіді. – Мені теж пропонували, я навіть завагався був, але вчасно одумався.

– Хочете вірте, хочете ні, але на війні мені щастило на хороших людей. І коли політрук спитав: кого в члени партії рекомендувати, то всі підтримали мою кандидатуру. Я не міг відмовитися, та й сам на той час вважав, що правильно роблю, – мало хто міг похвалитися, що в часи війни йому було простіше, а Григорій якраз це й хотів підкреслити.

І його слова всіх здивували, навіть рідного батька. На цьому їхні розмови не скінчилися, ця хата чула ще багато суперечок, бо вони хотіли все зрозуміти. А коли пригадували, що їхньому поколінню ще раніше пережити довелося, одразу й забути намагалися, бо хіба ж можна з такими спогадами починати нове життя. А вони його починали, адже після війни всі змінилися.

Довгими зимовими вечорами вони ще не раз поверталися до цієї теми, але час тепер минав швидше. У бригадах кипіла робота, її вистачало не тільки здоровим, а й калікам. Ремонтували ферми для худоби, бо все занепало без чоловічих рук. Навесні, після завершення польових робіт, усі садили молодий ліс за селом – аж десять гектарів. На осінь планували в чотири рази більше. Усі раділи та говорили про майбутнє.

Коли рік завершився, колгоспники зібралися на збори. Фронтовики сиділи окремо, весь час перемовлялися, ніби звіт про роботу їх мало цікавить. Зате коли почали обговорення, неначе прокинулися. Задали жару голові колгоспу, як і збиралися, щоб не командував на свій розсуд. По їхніх обличчях було видно – радіють, що заявили про себе, як хазяї цієї землі. Вони краще, ніж голова, знали і місцевість, і сільське господарство. А головним було те, що вони, пройшовши шлях війни, мали велике бажання – зробити життя простого селянина кращим.

Питання про техніку поставили руба, знали, що в інших господарствах і бельгійські сівалки ще до війни були, і тракторець хоч один, який добре допомагав, особливо орати та сіяти. Навіть ще до зборів написали колективне звернення в район про допомогу технікою. Голова колгоспу то хитав головою, то стискав кулаки, але вирішив погоджуватися, бо пропозиції були суттєві. Він теж пройшов війну і теж надивився різного, але, повернувшись, не мав упевненості, що прості селяни, натиснувши на ту велику партійну машину, можуть щось змінити. Хвилювало його й інше – та машина в першу чергу зітре його як зрадника інтересів партії.

Голова ж сільради хотів і цього разу своїми хитрощами взяти. Почав здалеку, спочатку дякував чоловікам за перемогу, потім за роботу і тільки після того перейшов до головного – всім керує райком партії і буде все так, як він вирішить.

Не хотіли сьогодні фронтовики здаватися без бою. Першим зірвався з місця Харитон, потім інші, а в кінці дід Кирило. Усі наполягали на тому, щоб розумно підходити до сільськогосподарських проблем, краще обробляти, більше врожаю збирати та щось виплачувати й людям за їхню роботу. «Досить бути рабами і працювати за голі трудодні», – вигукнув з місця Василь-каліка. Старі діди чухали потилиці, бо не пригадували таких сміливих розмов у цій залі ще з часів розкуркулення. Самі ж раділи – нарешті люди починають прокидатися.

– Настав час пір’я піднімати, розтуди його в коромисло! – аж крикнув старий дід Кіндрат. – Не можемо ж ми ще двадцять років мовчати! – Ось так він вирішив сказати наприкінці свого життя.

– Ага, голову сільради ніхто не обирав! Тому треба призначити вибори і свого обрати! – надумав таке старий дід Антип, який і зараз розмахував старою облізлою шапкою.

– Правильно каже, холера його забери! – не всидів на місці ще й досі моторний дід Лука. Він як і колись – ще у тридцятих роках, вискочивши наперед, кинув угору шапку, мов на козацькій чорній раді. – Досить базікати, коси знову мантачити треба та кріпити їх сторчма! – слова старого козака цього разу були якраз по темі.