– Цитьте! – стукнув палицею дід Мохтей, який завжди сидів у першому ряду та наставляв на трибуну своє праве вухо. – А то знову скажуть, що тут куркульське кубло. Нехай молоді говорять, бо ми нічого не зрозуміли у вашій радянській владі. – Сам пильно дивився не лише на голову сільради, а й на парторга, який сьогодні тільки встигав щось записувати у свій блокнот. – Говорили, що все для людей, а з нас останню сорочку вже давно зняли. Нехай воїни говорять, бо їм жити! А наше вже пропало… – Він повільно сів на місце і ще довго бурчав собі під носа.

Воно вже й цього було достатньо, щоб вбити клин між керівництвом та селянами, але до виступів підпряглися ще й жінки, які без зборів та обговорень п’ятий рік самі тяжко працювали на полі. На їхню думку, вони мали право брати участь у вирішенні всіх питань. Разом із тим нагадали і про Мар’яну, яку з дітьми вигнали з хати, хоч і не з своєї, і про фельдшера, якому не віддають його власну, бо начальники собі все дозволяють. Не забули й про Тамару. Гамірні збори закінчилися, а питань з’явилося ще більше, ніж до них.

– Оце молодці хлопці! Дали прикурити як одному начальнику, так і другому, – почав дід Кирило, зустрівши Саву і Тимофія, які були вдома і страх як хотіли дізнатися, про що там йшлося. – Навіть говорили про те, що облік урожаю проводився дуже погано. Он у Горвищі двоє калік керують – один головою, а другий бухгалтером, то здали врожаю набагато більше. Виходить, що наші хазяї нікчемні чи рахувати не вміють, може, просто хитромудрі дуже? У чому ж річ? Так і питали в голови. І худоби у них більше. І за трудодень колгоспникам трохи заплатили, а в нас знову самі палички ставлять, як до війни. І молодих хлопців вже послали на трактористів учитися, а в нас і думка така ще не народилася. Осміліли хлопці… Ой, і молодці! – не міг нахвалитися Кирило. – Дуже сердиті керівники були, але терпіли, бо що проти правди скажеш. Розуміють хлопці справу! – Такого радісного обличчя в діда Кирила вони ще не бачили. – То невже наша козацька кров не померла?! – Усі аж стрепенулися, почувши. – А тут ще й райком зверху, якого вони бояться, як дідько ладану. А що, потрапили наші начальники в пастку! – Це він про їхніх голів та про парторга. – Не забули і про те, щоб дерево заготовити до весни та вдовам хати відремонтувати, а в кого згоріла – збудувати, – радів так, ніби це він тинявся по чужих кутках.

– Правильно й розказали, бо зерно он, кажуть, уже попріло. Чим навесні сіяти будуть? А пріле й худоба їсти не захоче, – підтримав дід Сава. Він про власну землю вже забував, а про те, як хазяйнувати треба, – ніколи не зможе. – Повірте, якби цій землі дати ладу, то й державі б виростили, і собі б вистачило на хороше життя. – Він знав, що говорить.

– Може, й не все від керівників залежить, але вони розумними повинні бути. І чого далеко ходити – в нашому селі таких знайти можна. Тимофій он окріпне, його хоч на одне місце, хоч на друге постав, він скрізь вробить, – дід Кирило задоволено підморгував Тимофію, штовхаючи його під бік. – Тимоху б та Гришку твого, ото й справи пішли б одразу. Тоді не захотів – у війну, а тепер знову його проситимуть. Подумаєш, хтось там проти виступив. Такі завжди знайдуться.

– Григорій мій землю любить, може, хіба Людмила не пустила б. – Усе ж від почутого діду аж на душі солодко стало. – А Тимофій на ноги стане й теж до роботи візьметься. – Він часто й сам про те думав. – Свій і чужий – велика різниця, – аж палець підняв. – Свій сьогодні робить, а про завтра думає, бо тут йому жити, і якщо не так вирішив чи образив кого, люди й через декілька років нагадають. А чужому всі ми однакові. Він про себе думає, аби не лаяли начальники та аби заробити побільше. Коли й не так, то сів на коня чи на машину і… поминай, як звали! – сам розгладжував свої вуса, уявляючи, що робилося на тих зборах.

– Що ви плануєте? Може, голову сільради вам ще і вдасться обрати, а голову колгоспу призначать самі. І призначать із тих, кому довіряють, тобто зі своїх членів партії. А до нас довіри великої не було й не буде, ми ж куркулі чи діти куркульські, – наслухавшись усіх, не витримав Тимофій. – То й не беріть дурного в голову, щоб знову хворі не лежали. – Він не сприймав усе серйозно, тому й посміхався.

– Нічого, нічого, ще подивимося, чия візьме! – не здавався дід Кирило. – Сказали на зборах, що з весни знову три колгоспи будуть, одним із них той самий голова керуватиме, а двома іншими можна і наших призначити. Було б здоров’я, правильно кажу, Тимофію Дмитровичу? – уже бачив його на тій посаді. – Тільки скажи, звідки такий худий приїхав? – придивлявся уважно.

– З того світу. Там теж треба було побувати, щоб усе побачити на власні очі. – Тимоха не мав бажання повертатися в минуле.

– Як люди там живуть, розкажи. Тільки не про тих питаю, які в засвіти пішли, а про тих, які в інших державах, – спокійно продовжував Кирило. – Нам про все знати цікаво.

– По-різному живуть. Коли в Європі задивлявся на їхні будинки і магазини, то думав: як тільки ми погано живемо. А коли зі сходу повертався, то думав, що кращого життя, ніж у нас вдома, ніде немає. А ми, виходить, між заходом і сходом, то згодні вже й на щось середнє.

– Може, ти жартуєш? Щось я тебе не розумію. – Дід Кирило придивлявся до Тимофія. – Хоча, пригадую, я теж із такими думками із Першої світової повертався. І ніколи не жалкував, що Бог мені якраз тут місце для життя визначив. – Він навіть показав пальцем у землю. – Були б тільки живі та здорові. Я он зараз за сином дуже побиваюся. Слабкий такий і досі, ходити йому важко, їсти не може. Що робити? Може, ти, Тимофію, прийдеш та хоч словом його підтримаєш, бо життя в ньому не видно.

– Прийду, обов’язково прийду. Поставимо і на ноги, а влітку вже до дівчат поведемо. На Покрову і на весіллі погуляємо, – весело говорив Тимофій, часто заходячись глибоким кашлем.

– До весілля ще, мабуть, далеко, а до весни, може, на ноги й станете як слід, – дивився на нього дід Кирило та хитав головою. – Однак ти все одно молодець, маєш такий стрижень всередині, що, коли й зігнули, він усе одно вирівняється. Ти з братів один з війни прийшов, чи що?

– Афанасій ще живий зостався.

– Найстарший і найменший, значить, – говорив дід Кирило, плескаючи Тимоху по худих кістках. – Нічого, були б кістки, кажуть, а м’ясо наросте! Так, Саво? Чи ти й досі про ті збори думаєш? – Він сам ніяк не міг їх забути.

– Думаю і про збори, і про хлопців наших. Коли все обійдеться і нікого не посадять, то, може, й буде щось позитивне від них. – Сава вже все передумав і спинився на поганому.

– Дурний ти, чи що! Таку війну витримали, а тепер знову садити? – Дід Кирило аж розсердився на нього. – Ще, гляди, союзники допоможуть. Німці полонені працюють на нас. Чув таке?

– Не глухий. Навіть знаю, що наші в Німеччині всіх німкень ґвалтували, яких тільки могли спіймати. Тут за слово садили, а там таке дозволили. Не розумів раніше, не розумію і зараз цю радянську владу. – Навіть по голосу відчувалося, що він не покладає великих надій.

– Невже і наші, Тимохо? – У діда Кирила від здивування аж очі полізли на лоба.

Той нічого не сказав у відповідь, лише опустив голову та чухав потилицю.

– Може, яка сама погодилася, не без того. – Кирило продовжував сам, раз усі мовчали. – Чи для перемоги потрібно було кожну їхню жінку збезчестити? – Знову не почув у відповідь жодного слова. – А от у відбудові на союзників можна розраховувати, – була в нього така надія. – Коли й вони воювати стали, тоді й діло пішло.

– Якраз, – не стримався Сава. – Сильна Росія й раніше нікому не потрібна була, зараз і поготів. Поки ми будемо з розрухи вилазити, вони тим часом розбагатіють, їм же торгувати ніхто не заважатиме, – згадував Першу світову і вирішив, що нічого не змінилося.

– Ось подивитеся, ми як візьмемося, то й американців доженемо! – Видно, Кирилу сьогодні не хотілося здаватися. – Чи я щось знову не те кажу, Тимофію? – Радість на його обличчі враз змінилася розгубленістю.

– На союзників не варто розраховувати. У кожного своє на меті було, це ще на війні бачили. Ми міста жаліли, намагалися, щоб і будинки, і заводи цілими зосталися, а американську авіацію, було, як пустять поперед себе, ті за годину місто у попіл та каміння перетворювали. Так із Братиславою вийшло. Оце так ми німця разом гнали. І кожен хотів собі більший шмат захопити.