– І скажіть, кому потрібна така влада? – вирвалося з вуст Василя-каліки. Ще ніхто так сміливо не говорив проти неї. – Тимофія давайте оберемо прямо сьогодні, оце зараз! – наполягав він, бо сьогодні і його корова не повернулася додому. – Всю зиму ми голові вибачали, а він усе нам обіцяв, та віз і нині там. Зате кожного вислухає, в кожному засумнівається, бо нетутешній. Не болить йому наше! – У залі стояла неймовірна тиша, лише інколи дехто голосно повторював Василеві слова. – Усі мовчать, бояться, а що мені втрачати? Ногу я вже втратив, руку також, і за що? А я вам скажу – за нашу землю, за краще життя. То коли ж воно на краще поверне? – Усі очі прикуті до нього – сьогодні він справжній герой. – Якщо й заберуть після такого виступу, то будете, люди добрі, згадувати, що був у селі Василь-каліка, який після війни одне важливе діло зробив – на зборах правду сказав! – Він ще щось говорив, але в залі вибухнули такі оплески, за якими нічого не було чути.

Як люди не сердилися на Ігнатовича, але таке сказати йому в очі ніхто ще не насмілився, а Василь зміг. Люди гуртом підтримували, усі кричали, бо так було сміливіше.

– З перевиборами зараз нічого не вийде, бо не козаки ми, братове, – не міг більше відстоюватися Тимофій під стіною. – Це вам не Чорна Рада, коли шапками голосували, навіть гетьмана переобрати могли. У нашій державі свої закони. Але річ у тім, що бандити дошкуляють, і якщо Ігнатович ще може спокійно на все це дивитися, то ні я, ні ви не можемо. Сьогодні в одних корови додому не прийшли, а завтра інші сім’ї без молока залишаться. Тут уже лунали такі пропозиції, і я їх підтримую – написати листа в район, тільки не анонімного. Цього разу всі підпишемося, щоб розумні люди приїхали до нас та й розібралися.

– Я й кажу, що це голова розумна! І про козаків, і про Чорну Раду знає! – знову схопився з місця Василь-каліка та зарипів своїми милицями. – А головою підеш, не відмовиш нам? – наполягав на негайній відповіді.

– Від свого люду ніколи не відмовлюсь, але… – Він так і не сказав, що вони цього не вирішують, в інших селах знову почали обирати тільки тих, кого влада пропонувала. – Чого питати, пригадайте вибори, які ще до війни проводилися. – Тимофій хотів зробити наголос на тому, що нічого не змінилося.

Люди шуміли, а голова перекрикував їх. Намагаючись виправдатися, доводив, що не раз звертався до районної влади, а вона вже все робить, тож знайдуть і без них.

– Давай, давай, ще раз подивимося на тебе! – вигукував хтось із натовпу.

– Не вірте, Тимофія нехай просять, тільки він там усе знає, – чути інший голос.

Після того збори спішно закрили, але люди не хотіли розходитися і стояли великим гуртом тепер під чайною. Там на віру наливала всім кмітлива Маруся, записуючи кожного до списку боржників. Щебетала та дуже раділа, що їй підфартило так добре вторгувати. А коли всі порозходилися, не знайшовши того списку, вискочила на вулицю та скільки було в неї сили кричала з переляку: «Рятуйте, людочки! Рятуйте! Пограбували серед білого дня!»

Мало хто її чув, бо на площі в той час жодної людини не було. Усі поверталися додому великими гуртами, продовжуючи говорити про наболіле.

– На зборах, мабуть, мовчали, бо дуже голосно зараз продовжуєте? – зустрічав їх дід Сава, який уже давно виглядав біля своєї хати.

– Не мовчали, діду, – гордо відповідали чоловіки. – Сьогодні, може, й занадто розійшлися. Як почали з бандитів, то потім мало Тимофія головою не обрали. – Харитон аж задоволено посміхався.

– Хлопці, ви п’яні, чи що? – здивувався дід. – Тепер ждіть біди. У того Ігнатовича своя політика, і ви її не розгадали. Із хитрим теж по-хитрому треба, а ви йому всі свої карти відкрили. Дулю ви тепер отримаєте, а не нового голову. Ще подивитеся, чим воно завтра обернеться. А якщо про колективний лист говорили, треба було й писати одразу, завтра ніхто ж не підпишеться.

– Не такі ми вже й дурні. – Усмішка ще не зійшла з його обличчя. – Ми підписи зібрали, вони у Василя, а саме звернення він завтра напише й надішле, – з задоволенням доповідав про важливу справу.

– Каліку, значить, підставили, у вас по дві руки, та ви не хочете, а він нехай однією пише, – розсердився на них Сава.

– А що, хлопці, правильно дід каже. Йдіть додому, а я зараз до Василя збігаю. – І Тимофій уже розвернувся в інший бік.

– Зачекай, – спинив його Максим. – Давай я сходжу, ти сьогодні й так на себе багато взяв. Раз почали всі, то всі й до кінця будемо йти. – І він швидко пішов у напрямку центру.

– Як влада нічого не вирішить, тоді ми з хлопцями самі підемо, виловимо їх поодинці й пов’яжемо без великого гаму, – планував Тимофій, маючи великий військовий досвід розвідника.

Таке зволікання було для нього болючим, і він більше не міг чекати якихось партійних рішень, які й так дуже запізнювалися.

– Не ходи, братику, – схопила його за рукав Мар’яна. – Тоні скажу, нехай тебе не пускає. Бандити вас перестріляють, бо в них виходу іншого не буде. Не ходи, Христом Богом прошу! – Вона аж заплакала.

– І правда, не слід того робити. Зброю знайдете та ще когось уб’єте. Не роби того, Тимошо, – гасив його запал і дід Сава.

Тимофій відштовхнув Мар’яну і, опустивши голову, мовчки пішов додому.

– Ви теж, хлопці, не гарячкуйте та біди не наробіть на свою голову, – просив дід і їх. – Як влада погодиться на вашу допомогу, то інша справа, а так – дуже не храбріться.

Не так він думав, як говорив, зовсім не так… Від того, як спалахують сьогодні очі його односельчан, як бринять у їхніх голосах нотки протесту, і його душа наповнювалася зовсім іншим повітрям, неначе омріяні воля і свобода врешті надумалися до них хоч наблизитися. Уже вкотре захотілося звільнитися від того зашморгу, який і зараз відчував на своїй шиї, але безвихідь і цього разу спішила ще тугіше затягнути його.

– Так мріяли про нове життя, а воно… – Сава замовк. Ці слова вирвалися з таким болем, що й свого голосу не впізнав. – Не судилося збутися нашим мріям, – якось винувато блимнув очима й опустив їх.

У цю мить звідки і взялися перед очима його давні друзі – шановані люди цього села. Сидять вони у його хаті за великим дубовим столом і сперечаються: чи приєднуватися їм до повстанців, чи не треба?

– Може, хоч чимось допомогти тим відчайдухам-галаківцям, що діють зовсім недалеко, у Городнянському повіті? – чує не лише голос, а й бачить розгублений погляд Юхима Невжинського. – Просять підмоги: коней, фуражу, продовольства, – того дня молодий купець був наполегливий, як ніколи. – Галака знову розіслав своїх гінців, щоб вербували в загін. Кажуть, що їх підтримують війська білоруського Бацьки – генерал-майора Булака-Балаховича.

– Ні, не будемо. – Левенець мотає головою. – Він, як і той Бацька, – душогуб та ізувір, одних на палю садить, інших сім’ями вирізає.

– Так то ж євреїв, які й зробили нам цю революцію, – аж підскочив Ківшар.

– Як не приєднаєтеся до повстанців, то червоні переможуть. – Сава і свій голос почув із того двадцятого року.

Інколи йому здавалося, що ті роки так далеко, а іншим разом – зовсім поряд. І часто те минуле так перепліталося з нинішнім, що й голова обертом ішла. А коли пригадував, як до крові бив кулаками об стіни в’язниці, шкодуючи, що тоді не прийняли правильного рішення, то й зараз серце в зашпори заходиться. Двадцяті… Двадцяті… Як багато він дум передумав про ті часи, повертався і все починав спочатку, обираючи інший шлях. Тепер би він не просто підтримав повстанський рух, а навіть сам був серед них і до останнього подиху бився в їхніх рядах за свою землю, за свою молоду Україну.

– Спасибі, може, хоч вас послухають. – Він почув Мар’янині слова, але після своїх роздумів ніяк не міг зрозуміти, за що вона йому дякує. – Не збори, а самі нерви, – додала, неначе здогадалася про його тимчасову відсутність. – З бандитами нехай влада воює, а мені – були б усі живі та здорові.

Вона піклувалася лише про брата, а дід знову співставляв минуле і нинішнє, бо й тепер не було між ними того єднання, яке має велику силу. І хоча з-під цього режиму, здавалося, не звільнитися, він був упевнений – настане той день, коли їхні нащадки його подолають.