– Будемо всі мирно жити, трудитися, колись обов’язково хатинку тут збудуємо, хоч невеличку. – Їй хотілося і про своє поговорити, коли чоловіки швидко пішли далі. Я вже щоночі вві сні її бачу. – І вона задивилася на свою садибу. – Діти підростуть, розбіжаться, а мені й маленької вистачить, аби своя, – навіть усмішка мостилася на її обличчі.

– Не горюй, Мар’яно, буде літо, буде й хата. Деревина на сонці висохне, глина добре схопиться, а хлопці допоможуть. Он які завзяті з війни поприходили! Будеш і ти наступної зими вже на своїй печі зимувати. – Дід говорив, а сам усе за серце тримався, сьогодні воно його турбувало так, як тоді, коли з партизанами повертався. – Пахне весною, – глибоко вдихав повітря. – Не надихатися, – не хотів виказувати, що йому зле стало. – Клен цвіте, і береза вбралася, як наречена до вінця, – намагався сам себе заспокоїти. – Рай земний, тільки б жити! – яке не було життя, але і йому прощатися з ним не хотілося.

– Хіба ми все це бачимо? Як упряглися в роботу з весни, то й до самісіньких морозів не розгинаючись. – Мар’яна байдуже поглянула довкола. – Отак і життя минає, – вже журилася та зітхала.

Сьогодні вона була зовсім не схожа на молоду жінку. Роки війни й робота зробили свою справу. Але про красу зараз не йшлося, всі думки знову були про те, як вижити.

– Воно згодом попустить, то в тебе настрій такий. – Дід теж мостився на лаву. – А на весіллі в Кості так витанцьовувала з Максимом, що я навіть слідкувати за вами не встигав! – хотілося йому хоч якось перебити її чорні думки. – До речі, чоловік він непоганий, неодружений, жінка померла, сам роботящий і з виду нічого. Будували б одну на двох хату та й жили. Він до тебе придивляється, то й ти до нього придивися.

– Та ви що, діду! Між нами нічого такого не було й бути не може.

– Неправду кажеш, усім жити хочеться, пташка й комашка – і ті пару собі шукають. Йому теж самому не солодко – мати стара і син удома, всім ладу треба дати. Кажуть, що він сам піч топить. Може б, ти коли допомогла по жіночій частині.

– Е, ні, піч топити – це погана прикмета. Про піч узагалі жарти ходять, хоч вони про нашого Ігнатовича, але все одно, я такого робити не стану. А про Максима й думати не варто. – Вона махнула рукою, ніби й думки про нього відігнати хотіла, які все-таки були.

А зрозумівши, що дід не збирається ставити на тому крапку, додала:

– І що з тих думок? Дітей у мене багато, четверо чужих ніхто годувати не схоче, та ще й вдів у селі багато, одна іншої краща. – Мар’яна намагалася говорити жартома.

Поки дід роздумував, що йому далі говорити, вона повільно встала, неначе мішок з картоплею був за плечима. Ще раз кинула оком на свою садибу, потім знову махнула рукою.

– Дурень думкою багатіє. Так і я. – Їй не хотілося виглядати дурепою.

Усе ж, протерши рукою очі, неначе вітер засипав їх піском, коли навколо стояла тиша, вона попрямувала в провулок до Анютиної хати. Лише тепер побачила, що сутінки густішають, згадала й за ще не впорану худобу та голодних дітей. Коли майже стемніло, сиділа з ними у дворі. Вони на небо дивилися, самі казки розповідали, а вона все про своє думала – про Максима та про хату.

Свіже повітря і довгий день брали своє – всі швидко поснули, лише Мар’яна ворочалася. Через маленьку відкриту кватирку заходило свіже повітря з весняними пахощами, за ними поспішав і сон зі своїм простирадлом, тож згодом і вона незчулася, як він її огорнув. Прокинулася далеко за північ. У хаті було не темно, а на вулиці, яку вони й зараз називали не імені Леніна, а Шляхом, палахкотіло високе полум’я.

– Горить, Анюто, вставай, чиясь хата горить! – трясла її за плече Мар’яна.

Вони швидко одяглися і побігли через городи. Спішили не подивитися, а допомогти погорільцям, по собі знали, що там кожна хвилина дорого коштує.

– Та то ж Олина! – роздивилися ще здалеку. – Чи хоч повискакували, бо ніч глибока яка! От горе, так горе! – бідкалися по дорозі.

Люди тут уже працювали, одні носили воду і лили на хлів, щоб хоч він не зайнявся, інші тягли речі з хати, мішки з комори та виводили худобу. Полум’я було настільки великим, що ось-ось могла впасти стеля, але деякі чоловіки ще наважувалися забігти до хати, аби хоч щось винести, всі інші лише кричали, спиняючи відчайдухів. На ряднині у дворі лежали Олині виткані та вишиті речі, перемазані чорним попелом, бо важку скриню ніхто й з місця не зрушив. Сама Ольга стояла під парканом у нічній сорочці та накинутій на плечі старій куфайці. Вона міцно тримала на руках Мишка, який брудними кулачками тер сонні оченята.

Коли хата повалилася, всі закричали і відступили. Тільки тепер Мар’яна підійшла до Ольги, аби втішити. По собі знала той біль, коли бачила свою догораючу хату.

– Що ж сталося? Чи ви грубку влітку топили? – намагалася взнати причину.

– Хтось розбив шибку і кинув у хату підпалений куль соломи. – Це вже Горпина переказувала. – Та слава Богу, що від того брязкоту Михайло Адамович прокинувся і, чим був укритий, те й накинув на полум’я. Але солом’яна стріха вже палахкотіла. – Вона всі подробиці від фельдшера почула, бо Ольга після переляку тільки-но починала щось пригадувати.

– Ми до дверей, а вони зав’язані з того боку, тоді Михайло Адамович вибив вікно і через нього нас витяг, – нарешті ледь проказала.

– Слава тобі, Господи, розговорилася, а я думала, що вже так і буде. Зараз головне, що всі живі, – втішала Мар’яна. – Колись і я думала, що не переживу пожежі, але, як бачиш, не померла, – обіймала Ольгу. – Все ж цікаво б знати, кому ж то хотілося, щоб не тільки хата згоріла, а ще й ви з неї не вийшли? – міркувала та придивлялася до кожного.

– Сама подумай, хто таке міг задумати? – здається, Горпина знає всі таємниці. – Хлопці казали, що Дем’яна бачили, коли порося бандити вкрали, значить, він у селі не один раз був. Знав, хто в його хаті живе. Доповіли йому й про те, що на Паску свято тут було, діти у дворі та перед двором бігали, гості навіть співали. Ото й вирішив помститися.

– Злий він дуже, як той шакал, – підійшов із такими словами дід Сава. – Нехай би своє добро палив, а то живих людей мало не занапастив. А де ж зараз Михайло Адамович? – роззирався довкола.

– Недавно в медпункт пішов. Склом порізався дуже, сам здоровий, а вікна маленькі. Сказав, що скоро повернеться, – показувала Ольга на дорогу.

– Моя хата всіх приймає, заберу і вас до себе, – підходила й Тоня. – Постелимо на долівці соломи та сіна, укриємо якимсь рядном, та й не замерзнете, це ж не взимку, – заспокоювала і вона Ольгу.

Коли чоловіки загасили останні обгорілі колоди, на сході вже зайнялася зоря. Приїхали на підводі обидва голови – і колгоспу, і сільради. Розпитували, хто що бачив та як усе було. Михайло Адамович, вимазаний зеленкою, показував на тілі опіки і глибокі порізи, які не всі вдалося перев’язати. Здається, повірили, що то діло рук самого Дем’яна, але, нічого не пообіцявши, сіли на воза та й поїхали. Усі дивилися їм услід і лише знизували плечима. Никифорович почав вантажити речі погорільців на свою підводу, щоб відвезти до Тониного двору, коли Михайло Адамович спинив його в останню мить.

– Ану, завертай коня у протилежний бік! – закричав так голосно, що аж люди стрепенулися. – Довго я буду по чужих хатах ходити? – Таким сердитим його ще ніхто не бачив. – Моя стоїть, а мушу жити в чужій. Сам не розумію, чому мовчав до цих пір? Тепер досить! Сідай, Олю, з Мишком на воза, жили у твоїй, тепер поїдемо в мою, – одразу допомагав їм умоститися.

Никифорович з переляку хлиснув коня і щосили погнав по вулиці.

Люди, налякавшись, неначе по команді відскочили під паркан, бо такого від свого фельдшера не очікували.

– А що, він правий, на сто відсотків правий! – почувся голос діда Сави. – Куди йому йти?

– Та й чого ходити, коли свою має, – підтримав і дід Кирило, який також прийшов з кінця села, хоч і встиг лише на розмови. – Він правильно сказав: чому ж мовчав досі?

– Та він же не нахабний, чоловік мав надію, що колись та й віддадуть, а вони й не збираються. – Горпина завжди підхвалювала свого вчителя по медицині, то й тут не змовчала.