– Тоді давайте речі туди нести, бо ще багато чого лишилося, – пропонувала Мар’яна.

І люди, взявши в руки хто що міг, спішили до хати фельдшера. А коли прийшли, Никифорович уже розвантажив свою підводу, поскладав їхні пожитки серед двору, але в бригаду не поспішав. Хотілося і йому побачити – як фельдшер зайде до своєї хати, тим більше що кульмінація мала ось-ось настати.

На цей час дипломатичні слова Михайла Адамовича вже закінчилися і почалися суперечки.

– Викликайте будь-які власті, – звертався він до голови колгоспу та його дружини, – але я звідси нікуди не піду. Раз ви досі не подбали про власне житло, то йдіть на квартиру, є в селі самотні бабусі. Я прийшов з фронту і син мій також, і хата наша ціла, то чому ми мусимо по чужих тинятися? – завжди некрасномовний Михайло Адамович говорив голосно і наполягав на своєму. – Нікуди не піду, буду в сінях із сім’єю спати, аби у своїй.

– І що за сім’я в тебе, розкажи людям? – аж з вулиці почувся голос Ігнатовича. – Дружина твоя десь загинула, а оці хто тобі будуть? – Він ще не зліз з коня, щойно під’їхавши до двору, а вже пересипав свої слова єхидною отрутою.

– На моїх нервах хочете зіграти? – Михайло Адамович, мабуть, уперше так сміливо відповідав владі. – Але я витримаю і битися не буду, тому й посадити мене не вийде. – Завжди трохи згорблений фельдшер сьогодні стояв рівно, мов солдат у шерензі. – Я нікому нічого поганого не зробив. У свою хату прошуся. А сім’ю таку мені війна зробила. – В цю хвилину всі навіть пишалися ним. – Жінка ця добра й розумна і буде зі мною тут жити. Онук мій рідний. – Він був обірваний, крізь білі бинти проступала кров, але такий гордий. Саме таким його будуть згадувати дуже довго.

– І онук, кажуть, невідомо чий, але точно не твій. – Ігнатович продовжував напинати нерви, мов струни на кобзі.

– А ти звідки таке знаєш?! Зі свічкою в ногах стояв, чи що? – Михайло Адамович навіть на «ти» перейшов. – Сказав, що мій, значить, мій. Дивись, на мене й схожий, – високо підняв Мишка і замилувався ним. – Бач, навіть названий на мою честь.

У цю мить не було жодної жінки, яка б не бажала стояти поряд з таким чоловіком. Але дуже вчасно подув холодний вітер, який остудив гарячі голови. Захоплення героєм цього ранку куди й поділося, а острах одразу змінив багато очей. Тепер люди більше дивилися на Ігнатовича, який з батогом у руках сидів на коні й всім нагадував Дем’яна в тридцятих роках. Чи випадково дід Сава став перед Михайлом Адамовичем, ніхто не знав, але всі, хто тут був, почали й собі ставати між ними. Пережили не одну, а навіть декілька напружених хвилин, у які вирішувалася і їхня доля.

– А ви, Віро Іванівно. – По хвилі фельдшер з повагою звернувся до дружини голови колгоспу, – ви розумна, у вас я прошу вибачення. – І він із клунком попрямував до хати.

Начальники не знали, що їм робити – чи хапати його за лахміття, яке залишилося на тілі, чи кричати й не пускати. Люди теж стояли мовчки і тільки спостерігали.

– Давай пакувати свої речі, я давно тобі говорила, що так може статися. – Всі почули голос Віри Іванівни. – Переночуємо в Ігнатовича, а завтра відвеземо дітей до матері, потім, дивись, за літо і свою збудуємо. – Отак швидко вона поклала край усій тій історії, яка більше нагадувала кадри з якогось кіно, ніж випадок із реального життя.

Тихо у дворі було так, як на партійних зборах. Уже дехто запрошував до себе, жінки обіцяли навіть їсти варити, здається, вона навіть роздумувала, куди їй піти. Але, перервавши її роздуми, чоловік звернувся до Никифоровича:

– Вантаж мої речі і вези їх до Ігнатовича. Інші нехай розходяться, нічого їм під ногами плутатися.

Люди й самі почали розходитися, бо сонце було вже високо, а ця справа вважалася завершеною.

Згодом у цій хаті нічого не залишилося від бувших постояльців, зате почали з’являтися речі господаря. Опустів і двір Михайла Адамовича. Заспокоївшись, він сидів на лавці біля столу і протирав мазями свої рани. Ольга роздивлялася та розкладала свої вцілілі речі, а Горпина хазяйнувала біля печі, бо хтось же мав сьогодні зварити в ній перший борщ. І лише малий Мишко, бігаючи по кімнатах, радісно щось вигукував, неначе тут він жив від свого народження. Мар’яна, поглядаючи на всіх, аж сльозу стерла долонею. А вже через декілька годин, коли в хаті все було більш-менш прибрано, а в хліву обзивалася корова та без кінця кукурікали півні, на обличчі Михайла Адамовича з’явилася усмішка. Тепер він був щасливий, як ніколи. Оля ж несміло сіла поряд з ним.

– Ти тут господиня, то й поводь себе так. – Він теж відчував, що настав час поговорити про їхнє спільне життя. – А завтра підемо в сільраду і розпишемося, щоб не питали більше, хто ти тут така.

Приголомшена почутим, Ольга ще більше зіщулилася, вона й досі соромилася його, він їй був більше, ніж постоялець, але й не чоловік. Мар’яна з Горпиною через відкриті двері чули ту розмову, тільки не зрозуміли – чи то було освідчення в коханні, чи просто чоловік знайшов такий вихід із ситуації, що склалася, але те, що Ольгу беруть заміж, вони точно второпали.

– А нас ніхто не розпише, раз Дем’ян мій живий. – Від хвилювання її вуста ледь ворушилися.

– Який він тобі твій, коли живцем спалити хотів? – продовжував далі Михайло Адамович.

Горпина Петрівна аж завмерла, ставлячи на підлогу великий чавун з картоплею для худоби, а Мар’яна, прибираючи в коморі, спинилася, аби не заважати такій важливій розмові.

– Я б про нього взагалі не згадувала, та він сам про себе нагадує, – виправдовувалася Ольга, опустивши голову.

– То завтра й підемо до сільради? Може, розведуть, якщо не розпишуть, і то вже півділа буде зроблено.

– Я не проти, от тільки одягтися нема в що, все прати замочила, – додала, ніяковіючи, від такої наполегливості.

– Підеш у чому є, мені все одно. А той жеребець довго не побігає, скоро впіймають, – мав на увазі Дем’яна. – Тепер вони зобов’язані те зробити. – Він знову пригадав Ігнатовича з батогом.

Коли Михайло Адамович узяв чавунок із теплою водою, яку приготувала йому Горпина, й пішов за хату митися, вони всі неначе прокинулися.

– Олю, ти там жива? – прошепотіла до неї Мар’яна. – То він тебе заміж бере чи нам почулося?

– Мабуть, я й сама не зрозуміла. Може, щоб люди наді мною не насміхалися. Коли й так, то я й за це йому дуже вдячна, бо ви ж знаєте моє життя, – говорила вона, витираючи сльози.

– А плачеш чому? Навпаки, радіти треба, – у Горпини аж очі світилися від радості.

– Таке в душі… ні самій повірити, ні вам передати, – шморгала вона носом. – Невже щастя таке щемке? – її очі були повні сліз.

– І хто б міг подумати, що день так закінчиться! – Горпина, перехрестившись, аж схрестила на грудях руки. – Невже щастя таке щемке. – Вона повторила почуті слова, бо саме такі відчуття були в її душі, коли вона пригадувала свою сім’ю.

Згодом, вирішивши, що вони тут уже зайві, натомлені жінки поспішили додому, до своєї буденної роботи, передумуючи все побачене та почуте. «Дай Боже, щоб у них не лише хата, а й щастя було, – бажала Мар’яна. – На одну щасливу жінку більше в цьому світі стане, і то вже радість яка». «Жінки заздритимуть, ще не скоро заспокояться, – подумала про те й Горпина. – Ще чи дадуть спокійно жити». – У неї були підстави для таких думок – багато років за плечима.

Другого дня ще й сонце не зайшло, як велика новина облетіла все село. У кожному дворі тільки про це й говорили, але по-різному.

– Мар’яно, чому це ти не на весіллі? – підійшла до її двору Ніна-листоноша. – Усе село думає, що ви вже горілку п’єте та закусюєте. Діда Саву спитала, а той промовчав, баба Горпина розсердилася, а Тоня навіть прогнала мене. Ще скажеш, що й ти нічого не чула. Ото пощастило! Високий, серйозний і ще не старий. Невже приворожила? От вам і тиха та спокійна. Баби сьогодні аж казяться, я все село обійшла, і скрізь одні розмови: «Чого ж ми сиділи руки склавши?» От і я в тебе, Мар’яно, питаю: чого ти сиділа? Ти молодша за Олю, а що дітей багато, то от якраз він і заробив би на всіх, а більше ніхто ладу їм не дасть, та й думати про таке навіть не стане. Одним словом, проґавила. Фронтовики наші вже не ті, що були минулої осені. За зиму від’їлися, придивилися до молодиць, то яка тепер любов, коли вони нарозхват. А дружини ревнують та мовчать, дітися їм нікуди.