– Коли наші повернуться, ми ще більше дітей народимо, – сміялася Марія Коваленко. – Усього буде багато, то хто ж його їстиме?

– Свої тепер у владі будуть, інакше й бути не може. Не життя настане, а рай земний. – Христина аж слину ковтала, так їй добре було від тієї думки.

– Нехай списані з фронту покерують, поки наші справжні солдати повернуться! – Хотілося і Мар’яні того майбутнього, якого вони чекали.

Зовсім скоро пересвідчилися, що то були лише солодкі мрії. Нова влада в селі була, але колгоспними справами ніхто майже не займався. Зерно, яке вдалося на полі зібрати, лежало в клуні і пріло. Як не порожньо було в людських коморах, та колгоспне ніхто не крав, боялися, згадуючи довоєнні роки. Люди доробляли дещо в полі й у селі також – вичистили і вимили клуб, за ним приміщення школи, чекаючи команди про навчання дітей. Про події з фронту не чули з тих пір, коли провели останніх бійців разом із партизанами. Радіо ще мовчало, а німецьких приймачів уже не було.

– Ти, Мар’яно, дарма бідкалася, що у нас безвладдя. Учора привезли з райкому голову колгоспу, раніше три було, тепер один керуватиме, – повідомив дід Сава, йдучи під вечір із центру.

– А ви звідки знаєте? – цікавилася вона, переходячи дорогу з відром води.

– Таких, як я, голова сільради – отой безрукий, якого ще після наступу залишили, – викликав до себе, а прибулий, нічого не знаючи, теж підпрягався. Крім мене, Никифорович там був, Юхим, Ольга, жінка поліцая, і ще декілька чоловік. Писали пояснення, як і чому пособляли німцям. Хто не вмів, той просто хрестик поставив, сам не знаючи за що.

Тепер Мар’яна розгледіла стомлене і стурбоване обличчя діда Сави. Вона й сама була ошелешена почутим. Думки про надумане хороше життя враз кудись поділися, а перед очима, як часто було, знову з’явився німецький комендант і місцеві поліцаї з нагайками. Здається, навіть відчула, як болить після них усеньке побите тіло. Навіть плач маленького голодного Ванька вчувся, бо кров замість молока з грудей текла.

– Так ви ж із партизанами! І папір у вас є! – одразу затремтів її голос.

– Забрав він мій папір, а пояснення все одно писати змусив. І так мені повіяло тими давніми пережитими роками, коли будь-хто в шкіряній куртці міг тебе вбити. А коли я проговорився, що відбував строк після розкуркулення, то він більше і розмовляти зі мною не захотів, – спокійно, але понуро відповів дід Сава.

– А як звати тих начальників? – поцікавилася Мар’яна. – Я навіть не знаю імені того офіцера, що вже місяць тут головує.

– Вік би не знати! Знову не по-нашому розмовляють, знову чтокають. Члени партії, мабуть, бо я за ці роки і забув за партію, а вони тільки сьогодні разів п’ять про неї нагадали. «Під керівництвом комуністичної партії наша армія пішла в наступ, під керівництвом розбила ворога…» – повторював їхні слова. – Під тим керівництвом ми оце до такого дожилися, – він зиркав на всі боки. – Можливо, мене той папірець і спасе, а Никифорович – явний ворог народу, Юхим також. Дядько Михайло теж у халепу потрапив – надумав, де норов свій показувати, сперечався, показував свої поранення, які отримав ще в громадянську, то вони прикрили його в тій кімнаті, куди німці арештованих кидали. Замкнули двері, ще й варту поставили. І, скажи тоді, чим вони відрізняються?

– Яку варту? Для чого? – Мар’яна не могла нічого зрозуміти.

– Хто знає. Якогось пораненого солдата. Тільки чого так круто беруть? – дивувався дід Сава. – І чомусь дружки Івана-п’яниці, якого тітка Лисавета собі в зяті бере, біля того начальника крутяться. Усі тверезі, й головне, що теж за партизанів себе видають. Не пішли з ними на фронт, бо поранені в той час були. Отаке вигадали. Ніби зараз пізно. Уже всіх підібрав військкомат: і молодих, і підстаркуватих, а ці знову вдома отираються, ще й матері їхні бігають біля нового начальника. Немов мухи спасівські – ти їх відганяй, а вони знову лізуть. Улізли і до цього, придумали як. Сьогодні вже порядки наводили в хаті, де новий начальник житиме.

– І де ж він житиме? Хто взяв його? – перепитувала Мар’яна, не перестаючи дивуватися новим подіям.

– А ніхто. Житимуть, мабуть, удвох у хаті твоєї вчительки, якій ти молоко носила, бо голова сільради ще приміщення собі не шукав, де працює – там і спить.

– А якщо вона з дочкою повернеться, чоловік з фронту прийде, та, мабуть, і син живий? – нагадувала Мар’яна про сім’ю їхнього фельдшера.

– Про них узагалі ніхто не згадує. Зараз робота там кипить – усе миють, рушники вішають, мабуть, і їсти варитимуть.

– Щось дуже мені Лисаветиними порадами повіяло. Це тільки вона могла таке заколотити. Що робиться! Він чужий, нічого не знає, а вони Бога не бояться. Як же тепер бути? Треба збори збирати, там усе й розкажемо.

– Та говорив я про збори. Не тільки про себе хвилювався, усіх захистити хотів. Але він не зрадів моїм пропозиціям. Говорить: сам знаю, що робити. – Розгублений погляд діда Сави втупився у чоботи. – Гарячі хлопці дуже, і якщо наш Михайло голову не опустить, то навіть не знаю, чим воно закінчиться.

– Ото діждалися влади! Що ж робити? У кого допомоги просити? – Розгублена Мар’яна аж руки на грудях схрестила.

– І в кого ти її проситимеш? Усі наші воюють. – Дід знову блукав поглядом по бідненьких хатах, які стояли, мов сироти при дорозі. – Ще оцю заразу німецьку взув, старий дурень. Грязюка до коліна, а взути нічого, – знову розглядав свої чоботи, ніби вперше їх бачив. – Тільки глянув на них той голова, так одразу його і закрутило, – махнув він рукою та насунув шапку майже на самі очі. – Піду я, бо ні їв, ні пив, та й ноги гудуть. Ранок вечора мудріший. Переночуємо, а вранці, може, щось зміниться.

Мар’яна, не розуміючи багато чого, вірила і не вірила почутому, повторювала дідові слова і дивилася йому вслід, поки він не звернув до своєї хати. Зайшовши й собі додому, почала переповідати почуте Горпині. Довго радилися, а переспавши з новою бідою, вирішили зібрати групу бідових жінок і самим сходити до того начальника.

– Раз наша влада, то ми й розкажемо, бо чоловіки лаятися не вміють. А ми якщо разом, то кого завгодно виведемо на чисту воду. – Вона аж розчервонілася від надуманого. – Заодно і про хлопців-посібників розтолкуємо. Нехай знає, що за голуби біля нього туркочуть. – Ці новини так зачепили її за живе, що вона аж кричала на всю хату. – Сором який! Не сказали тоді представникові військкомату, надіялися, що самі розберуться, а воно он як вийшло! Не бути по-їхньому! – розмахувала руками та сварилася пальцем.

Наступного ранку о дев’ятій годині вони вже стояли під кабінетом начальника в приміщенні сільської ради. Коли зайшли і почали говорити, то вже не було в них того гніву, але бажання вивести правду залишилося. Збиралися говорити толком, не як на вулиці, а вийшло все одно по-сільськи – перебивали одна одну, перекрикували. Віктор Петрович, як його було звати, сидів за столом і грізним своїм поглядом показував, що йому такі делегації не до вподоби. Кілька разів голосно обривав їхні розповіді, а вони далі продовжували. Відчуваючи, що не добре все виходить, Мар’яна попросила вислухати її одну. І вже після кількох сказаних речень він її спинив:

– Зачекайте, громадянко. Де ваш чоловік зараз? – мов окріп на голову вилив, від чого вона аж стрепенулася.

– Де ж йому бути, як не на фронті, – відповідала по-бойовому, – і пішов туди з першими. А оті хлопці, які біля вас труться, видаючи себе за партизанів, не пішли. Ховалися від своїх, коли брали, потім від німців, а тепер героями вилізти намагаються. Невже ви їм повірили? Усі в селі їх знають – злодії вони і п’яниці. А нам, бачу, не вірите. Можливо, хтось уже встиг інше розказати? Тоді спитайте в людей.

– У мене ще одне питаннячко: де працював ваш чоловік до війни? – Голосно, мов, на допиті донеслися його слова, а потім добрався і холодний погляд примружених очей.

Мар’яна ніколи не була на допиті, Бог милував, але багато що про те чула. Десь ізсередини піднімався гнів, хотілося його вдарити отією важкою чорнильницею, яка тут стояла ще відтоді, коли вона розписувалася зі своїм Федором. Але затремтіла душа і кудись сховалася, тільки холод у грудях про неї нагадував.