– У Гомелі, в депо. А до чого тут він? Ми не про нього… – В самої перед очима Федір, з розсіченим обличчям сидить під тином. Так і було, коли більшовики все їхнє майно позабирали, залишивши порожніми і клуню, і хлів.

– Досить, з вами все ясно. Ви, значить, з куркулів, – повернув він її до реального життя.

– Та які ж ми куркулі, – обурилася від такої несподіванки. – Була у нас земля, ми її самі обробляли, уся сім’я працювала. Та й коли те було? За царя Панька, як зараз кажуть.

– Мене це зовсім не цікавить, – знову різко обірвав її військовий. – У вас тут півсела куркульні, – ошелешив присутніх.

Після таких слів вона стулила вуста й опустила руки, мовчки дивилася на цього нового начальника, який ходив по кабінету туди-сюди, мов перед шеренгою бійців. Але, отямившись після почутого, наважилася знову дещо сказати:

– Ми розуміємо, на фронті вам нелегко було, а ми вдома від окупантів натерпілися, то якось же треба нам спільну мову знайти. От і прийшли до вас за допомогою, як до рідного. То чому ж ви нас ні вислухати, ні зрозуміти не хочете? Чи ви думаєте, що ми брехати зібралися? Тоді скликайте збори, нехай люди скажуть і про нас, і про тих, кого ви вчора допитували, заодно про тих, хто біля вас крутиться. Там усе взнаєте – хто на партизанів працював, хто з партизанами та червоною армією в село повернувся, коли німців гнали. Ще такого не було, щоб у селі люди правди не знали.

– Більше нічого не хочу чути! – Голова знову обірвав розмову. Стояв широко розставивши ноги, а руку тримав на кобурі з пістолем, точнісінько так, як це робив німецький комендант. – Ідіть додому, я вас не кликав! Чи ви теж захотіли до того дядька, то це ми організуємо! Збори їм! Сам я рішаю, сам! – спинився навпроти Мар’яни та свердлив її своїми злими очима, від чого в неї аж волосся на голові хустку піднімало.

Горпина Петрівна, яка до цього часу стояла мовчки, й собі не стрималась:

– Ви, Вікторе Петровичу, прибули в село до людей, тому повинні розібратися в наших справах по-справедливості. – Сама, нервуючи, все терла руки.

Військовий почервонів, мов прапор, який знову стояв у кутку цієї кімнати, як до війни. Розтулив рота, щоб, мабуть, вигнати всіх, у тому числі й Горпину Петрівну, але вона перебила:

– Раз так діло пішло, то хочу повідомити: я особисто знала командира партизанського загону і замполіта, сама два роки в загоні була, поранених лікувала. Тому маю право говорити з вами на рівних, хоч я і не член партії, і не маю такого військового звання, як у вас.

Було й до війни так – забуде вона про страх і випалить те, що думає. Пошкодувати може потім, але й то не завжди. Тоді сидить у хаті й чекає, коли за нею прийдуть. Так і зараз – замовкла і принишкла, хай буде, що буде.

Голова ганяв свою самокрутку по губах, дивився на простих селянок і все щось зважував. Потім, змінивши тон, запросив немолоду партизанку Горпину сісти, а всіх інших – розійтися по домівках. Жінки вийшли, але розходитися не збиралися. Стояли неподалік від спаленої будівлі клубу і чекали.

– Горпина молодець! – хвалила Марія. – Нас би він усе одно не слухав, бо ми баби сільські, він таких, мабуть, і за людей не вважає, – розмірковувала по-своєму. – Треба було Тоні першій починати, та одразу: я жінка командира розвідки партизанського загону. Отут би йому і заціпило, – здається, рада була, що хоч зараз таке надумала.

– Ви що, дівчата, мій Тимофій, Мар’янин рідний брат, він же теж із середняків, – нагадала Антоніна. А йому, здається, вже хтось про кожного розказав, тільки на свій лад.

– Чи важко здогадатися? То матері отих молодчиків, про яких ішла мова. Точно вони. Прибирали хату Олександри Данилівни Маркової, рушники вішали, вже ніби і своїми стали, то й поговорили як їм треба, – уміла довести своє і Мар’яна. – Коли їх послухає, тоді простак, неначе бабів хитрих не бачив.

– Щось я нічого розумного від нього й не почула. Дурень він. Були б наші чоловіки вдома, він би так не скакав перед нами, – зробила такий висновок Христина.

– Забулося вже, дівчата, що бачили таких начальників і раніше. І чоловіки нічого зробити не могли. Усі сиділи мовчки, як миші в норах. Чи не так? – дивилася Мар’яна на них своїми синіми очима, біля яких за останні роки залягли зморшки.

– Вийшла! Вийшла! Випустили! – зраділи жінки, дивлячись у бік сільської ради, де по східцях гордо спускалася Горпина Петрівна.

– Чекайте, вона сама прийде. Не бігайте, а поводьтесь достойно, тоді, може, і слухати вас будуть, – наставляла Тоня своїх жінок по ланці, які вже рушали назустріч.

– Усе ж, дівчата, не дарма приходили, – задоволено зітхнула Горпина. – Не знаю, як вам, а мені здалося, що ми довго з ним говорили. Розказала, як агітувала Саву в старости на прохання партизанів, і про Никифоровича, і про інших слово замовила. От тільки про Михайла погано виходить, – глянула то в один бік, то в другий, неначе хотіла пересвідчитися, чи ніхто їх не підслуховує. – Скаржиться начальник, що Михайло його ображав, а ще вбити погрожував, тому він його в райцентр відправив, – майже шепотіла. – Якщо дядько і гарячкував, то невже ж таки його за це покарають? – по очах видно було – журилася. – А взагалі розмова була неприємна, – вирішила зізнатися. – Отак боролися, тепер своє довести не можемо. Усе тіло в мене тряслося. Спочатку він косував, а коли сказала, що піду пішки в обком партії, який Федорова залишив на окупованій території для створення партизанського руху, і розкажу про все, одразу по-іншому заговорив. Повідала йому, як партизани зв’язок з Москвою тримали, може, не знає. Декілька прізвищ назвала тих воєначальників, які з Москви прилітали. Я їх не бачила і не знайома була, а на нього ті прізвища справили велике враження.

– А як же про тих хлопців? – допитувалася Марія.

– Говорила, що коли не відправить на фронт, то жінки самі їх піймають і відвезуть у районний військкомат. Усіх беруть, то нехай і цих. То ж ви мене підтримайте, коли що, – сама пригадала про бабські бунти, які були у двадцятих роках. Чоловіки у в’язниці, а вони з вилами проти влади йшли. – Треба про це людям розказувати, нехай говорять. Як не будемо гуртуватися, знову нас заклюють поодинці.

– Дай Боже нашому теляті та вовка з’їсти. – У Мар’яни було погане передчуття, яке її ніколи не зраджувало.

По дорозі додому весь час сперечалися, лаяли того Віктора Петровича, який воював, а життя не знає, пригадували і довоєнний час. На тому й розійшлися. Коли Мар’яна з Горпиною зайшли до своєї хати і стали діставати обід з печі, на порозі з’явився дід Сава. А тільки почали про розмову з начальником, як забігла й Антоніна.

– Горе, Горпино Петрівно! Горе сталося! – захлипала ще до того, як рота розкрила.

– Та кажи швидше яке? Хіба можна оце так жити? Ну, що там?

– Наді ніде немає. Мої хлопці Тимошку в колисці гойдають, а її дитя лежить на ліжку в іншій кімнаті та плаче. Діти кажуть, що тьотя вийшла і більше не заходила.

– Так-так… Втекла наша Надя, – хитала головою Горпина. – Оце вам за вашу доброту! – У її здивованих очах застиг подив. – Я ж, здавалося, і до серця добралася, і любов до дитини розбудила, а ні, втекла… Чомусь таке передчуття було у мене з першого дня. От вам і горе. Чуже дитя, а горе все одно наше.

– Вона кинула, а вам кидати ні на кого, – не міг змовчати дід Сава. – От і думайте, як бути. Дитинка – це не лялька. І нагодувати треба, коли голодна, і полікувати, коли хвора, і одягти, і взути, – видно було, що й він розхвилювався.

– А то ти нам, діду, розкажи, бо ми не знаємо, що біля дитини багато клопоту. У Тоні своїх вистачає, а в Мар’яни – повна хата, тільки я бездітна, але я вже сама собі ладу дати не можу. Коли Надя не повернеться, не знаю, що й робити, – журилася Горпина.

– Ладно, народилася в моїй хаті, то нехай росте, кому ж вона потрібна при нашій бідності, – заспокоївшись, погодилась Антоніна. – Якось проживемо.

– І то так. Молодець. Ми допоможемо! І люди допоможуть! – зраділи жінки, що якось воно вирішиться.