Він здається випадковою вставкою серед компанії, що зібралася на віллі, заблудлою зіркою десь на краю галактики. Для нього перебування тут — лише канікули після війни, повної намулу, річок і мостів. Він заходить до помешкання тільки тоді, коли його запрошують, — непевний гість, — так само вагається, як тієї першої ночі, коли пішов на звуки Ханиної музики, перетнув доріжку, з кипарисами вздовж неї, і ступив до бібліотеки.
Він увійшов на віллу того дня не через цікавість до музики, а через побоювання за її виконавця. Він добре знав, що німці, відступаючи, ховали так звані олівцеві бомби у музичних інструментах. Люди поверталися додому, відкривали кришку фортепіано і втрачали кисті обох рук. Або ж намагалися завести дідусів годинник з маятником, аж тут вибухала скляна бомба, змітаючи півстіни та всіх, хто був поруч.
Хлопець ішов на звуки фортепіано, поспішаючи схилами пагорбів за Гарді, переліз кам’яну загорожу й увійшов на територію вілли. Музика не змовкала — це був хороший знак, значить, виконавець не нахилився вперед, не смикнув тонку металеву струну, котра запускала метроном. Більшість олівцевих бомб ховали саме там — це було найзручніше місце, де можна припаяти тоненький вертикальний дротик. Вибухівку ховали в кранах, у корінцях книжок, у просвердлених отворах деревних стовбурів, тож коли яблуко падало на нижню гілку або хтось хапався за неї рукою, дерево вибухало. Хлопець оглядав будь-яку кімнату чи поле і всюди бачив місця, де можна сховати бомбу.
Він зупинився біля французьких дверей, нахилив голову до рами, а потім прослизнув у бібліотеку і зупинився у темряві, осяюваний поодинокими блискавками. Біля інструмента стояла дівчина, ніби чекала на нього, з опущеними очима натискала на клавіші. Спочатку його погляд радарним променем проінспектував кімнату, а потім зупинився на ній. Метроном уже цокав, бездумно хилитаючись із боку в бік. Небезпеки не було, не було тонкого дротика. Хлопець стояв у мокрій формі, і дівчина спочатку його не помічала.
За саперовим наметом стирчить антена детекторного приймача. Іноді вночі Хана бере польовий бінокль Караваджо і бачить фосфорно-зелену шкалу налаштування радіо, котру подекуди затуляє темний силует хлопця. Вдень він носить якусь хитру портативну штуку, один навушник тягнеться до його голови, а другий ховається десь під підборіддям, тож сапер залишається на зв’язку зі світом, знає усі важливі новини. Якщо він почує цікаву для мешканців вілли інформацію, неодмінно зайде і розповість їм. Якось по обіді він скаже про загибель керівника оркестру Ґленна Міллера — його літак упав десь на півдорозі між Англією та Францією[28].
Так сикх і живе серед них. Хана найчастіше бачить його здалеку, він повільно просувається закинутим садом, знаходячи та розплутуючи вузли дротів і запобіжників, які хтось залишив для нього, наче жаский лист.
Хлопець часто миє руки. Спочатку Караваджо подумав, що це, мабуть, вияв нервової хвороби.
— Як же ти пережив війну? — сміявся він.
— Я виріс в Індії, дядечку, там ми постійно миємо руки. Перед кожним прийомом їжі. Це звичка. Я народився у Пенджабі.
— А я родом із Північної Америки, — відповів Караваджо.
Сьогодні сапер спав наполовину в наметі, наполовину на вулиці. Хана бачить, як його рука дістала з вуха навушник і поклала на коліна.
Вона опускає бінокль і відвертається.
Над ними височенне склепіння. Сержант запалив патрон, а сапер ліг на підлогу і ретельно вдивляється у вохристі обличчя крізь оптичний приціл, ніби шукає брата у натовпі. Переплетене волосся спадає на плечі біблійних фігур, світло ллється на кольорове вбрання і плоть, потемнілі від всотаного впродовж сотень років диму лампадок і свічок. А зараз їх знищує цей жовтавий гасовий дим, який, вони були певні, ображає святиню, через який їх витурять звідси, бо люди запам’ятають зловживання дозволом побачити головну залу Сикстинської капели, куди вони прийшли з мовчазною люб’язністю, минаючи плацдарми, тисячі перестрілок, бомбування у Монте-Кассіно, ліричні фрески Рафаеля, ці сімнадцять чоловіків, які висадились на Сицилії і проклали собі шлях від щиколотки італійського чобітка до цієї напівтемної зали. Так, наче самого її існування вже було достатньо.
Один із них сказав: «Чорт забирай. Може, присвітимо трохи яскравіше, сержанте Шанд?» Тож сержант запалив іще один освітлювальний патрон і тримав його у витягнутій руці, ціла Ніагара світла лилася на його кулак, а він нерухомо стояв, аж поки воно не згасло. Решта солдатів, задерши голови, роздивлялися фігури й обличчя, котрі раптом проступили на стелі. А наймолодший сапер ліг на спину, і його погляд крізь оптичний приціл погладжував бороди Ноя, й Авраама, і різноманітної нечисті, аж поки знайшов нарешті величне, різке, наче спис, мудре і невмолиме обличчя й застиг на ньому.
Він почув крик вартових біля входу і чийсь біг, бо патрону залишилось горіти ще тридцять секунд. Повернувся і передав гвинтівку священику: «Бачите, отам. Хто це? Напрямок північно-західний, від вас на третю годину[29]. Хто він? Швидше, зараз згасне світло».
Святий отець обережно взяв гвинтівку, перевів приціл у куток, і в цей момент світло згасло.
Священик віддав зброю саперові.
— Знаєте, ми мусимо бути дуже уважними з усім цим вогнем і зброєю в Сикстинській капелі. Мені не треба було приходити сюди. Але я мусив подякувати сержантові Шанду за його геройський вчинок. Сподіваюся, ви тут нічого не пошкодили?
— Ви бачили це обличчя? Хто цей чоловік?
— Так, звісно ж, це справді видатна особа.
— Ви побачили його.
— Так. Це Ісая.
Коли Восьма армія дісталася Ґабічче на східному узбережжі, сапер став головою патруля. На другому нічному чергуванні він отримав сигнал на коротких хвилях — помічено ворожу активність на воді. З берега гуркнув попереджувальний постріл, і поверхня річки роздерлася на мільйони крапель. Вони нікуди не влучили, але хлопець помітив, як ворухнувся темний силует у яскраво-білому світлі вибуху. Він підняв гвинтівку, прицілився і спостерігав за дрейфом тіні цілу хвилину, без пострілів, поки не переконався, що більше нічого поруч не ворушиться. Ворожий табір був північніше, у Ріміні, на окраїні міста. Сапер дивився крізь приціл, коли раптом навколо голови Діви Марії засяяв німб. Вона прийшла з моря.
Марія стояла в човні. Двоє чоловіків налягали на весла. Двоє інших підтримували постать вертикально. Коли човен пристав до берега, мешканці міста зааплодували у темряві й повідчиняли вікна.
Сапер бачив кремову шкіру і німб, зроблений з невеликої гірлянди. Він лежав на бетонному доті між містом та морем і дивився, як чоловіки вийшли з човна й підняли півтораметрову статую на руки. Вони йшли пляжем без зупинок, без думок про міни. А може, вони бачили, як німці закладали їх, і знали безпечний шлях. Ноги чоловіків грузнули в піску. Це було у Ґабічче-Маре 29 травня 1944 року. Морський фестиваль Діви Марії.
Дорослі й діти висипали на вулиці. Виринули чоловіки в оркестровій формі. Оркестр не міг грати через комендантську годину, але відполіровані до блиску інструменти залишалися частиною церемонії.
Він вийшов із темряви з прив’язаною до спини мінометною трубою, тримаючи у руках гвинтівку. Його тюрбан і зброя шокували людей. Ніхто не сподівався, що на далекому незаселеному пляжі з’явиться військовий.
Він підняв гвинтівку і подивився крізь приціл на Маріїне обличчя — ані слідів віку, ані ознак статі на ньому, руки людей тягнулися до його світла, а вона милосердно кивала їм двадцятьма невеликими лампочками. Постать була вбрана в блакитний плащ, її злегка зігнуте ліве коліно підкреслювало, як гарно спадає тканина.
Вони не були романтиками. Вони пережили фашистів, англійців, галлів, готів і германців. Часто завойовувані, вже не надавали цьому значення. Але цю блакитно-кремову пластмасову фігуру, котра вийшла з води, встановили на прикрашений квітами візок для винограду, а попереду в абсолютній тиші марширував оркестр. Будь-який захист, запропонований хлопцем для цього містечка, не мав для них жодного значення. Він просто не міг піти з гвинтівкою в руках поруч із їхніми дітьми у білих сукеночках.
28
Ґленн Міллер (1904—1944) — американський тромбоніст, аранжувальник, лідер біг-бендів (кінець 30-х — початок 40-х років ХХ століття).
29
Сикстинська капела орієнтована зі сходу на захід і має східний вхід. Отже, якщо священик уявить себе у центрі годинника і дивитиметься на третю годину, вісь його погляду приблизно збігатиметься з географічним північно-західним напрямком.