— І що тепер? — видихуючи, питає Аннушка. — Що?

— Не знаю, — чесно відповідає Паша.

— Ну ти ж кудись ішов? — тисне на нього Аннушка.

— Туди, — киває Паша головою в напрямку пекла. — Туди йшов.

— Чорт, — злоститься Аннушка. — Клоун, — кидає в бік Паші. — Все, пішли, — хапає за руку маму й тягне її назад — туди, звідки вони прийшли.

— Ви куди? — відчайдушно кричить їй услід Паша, але Аннушка не відповідає. А старенька, може, й відповіла б, але не знає відповіді.

— Я теж піду, — каже, помовчавши, дівчина з возиком.

— Почекайте, — віддихавшись, Паша пробує говорити серйозно, — підемо цим боком, — показує він у чорний туман, — там вийдемо, — махає він рукою, зображуючи щось невиразне, але від цього ще страшніше.

— Ні-ні, — дівчина штовхає возика подалі, щоб не було спокуси сперечатись, — я піду, на мене чекають.

Її ніхто не зупиняє. Всі настільки розгублені, що навіть не знають, як буде гірше: якщо вона залишиться з ними тут, біля початків пекла, чи якщо піде туди, де її, скоріше за все, підстрелять.

Паршиво, коли від тебе йдуть жінки, думає Паша, треба було б їх зупинити. Але як зупиниш жінку? Хто може її зупинити? Паша ось не може, не вміє. Не може тепер, не зміг і минулої осені. Минулої осені, зовсім нещодавно, десь у вересні, коли стало особливо важко й на станцію щодня прибували ешелони з технікою, коли раптом почали стріляти просто на трасі, Марина прийшла до нього, прибігла власне, і почала істерити, що треба їхати, інакше буде пізно, треба все кидати й вибиратись. Паші було незручно перед старим, який слухав усе це, сидячи на кухні, незручно було перед сестрою, яка Марину любила, сиділа, втішала, потім теж почала істерити, кричати на Пашу: шо ти за мужик, шо ти сидиш, чекаєш, бери її, вибирайтеся звідси. Паша пробував усіх заспокоїти, пояснював, говорив щось про трудову книжку (чорт, про трудову книжку!), про навчальний рік, говорив, що їм боятися в будь-якому разі немає чого, що вони тут ні до чого, вони нікого не підтримують, Паша просто вчитель, просто вчитель, повторював він, мовби вибачаючись за це, просто вчитель, все інше його мало цікавить. Куди йому їхати, хто його де чекає, чого їм боятись, усе нормально, він просто вчитель. Зрештою Марина зірвалась, вибігла. Паша пішов її доганяти, але вийшов у двір, опинився під деревами, зупинився. Осінь лише починалася, у деревах плуталась і губилась павутина, трава була настояною й важкою, вечірнє небо нагадувало розтоплене залізо, яке зараз будуть заливати до форм, аби зробити з нього щось корисне. З дому вийшов старий, вдавано здивувався, побачивши Пашу, але нічого не сказав, пройшов доріжкою до воріт, зазирнув до поштової скриньки. Сьогодні субота, нагадав Паша, пошти не буде. Старий, не відповівши, пішов назад. Зовсім здав, подумав Паша, на фріка перетворюється. Не поїду нікуди.

— Йому геть погано, — нагадує про себе дівчинка.

Паша обертається. Старого справді скрутило, стоїть, відкашлюється, тре рукою скроню.

— Йому до лікаря треба, — говорить дівчинка.

— Може, в лікарню? — вагається Паша. — Як думаєш, — питає він у Віри, — лікарня ж має працювати? Не розбіглися ж вони?

— Думаю, що якраз розбіглися, — відповідає Віра. — Якщо встигли.

— І як із ним тепер? — не розуміє Паша.

— Слухай, я ветеринара знаю.

— Ветеринара?

— Так. Він мені пса лікував рік тому. Ну, коли в мене ще був пес, — пояснює Віра. — Він на квартирі приймав, я пам’ятаю. Це не зовсім лікар, але щось же в нього там є. Аспірин якийсь, анальгін.

Почувши про анальгін, старий знову закашлюється, на знак згоди, очевидно.

— Далеко? — питає Паша.

— Як сказати, — відповідає вона, і Паша розуміє, що неблизько.

Вішає старого на себе, мов лицарський плащ, тягне, зупиняється час від часу, аби передихнути. Мала біжить збоку, Віра не відстає. Переходять вулицю, пірнають у двори, проходять між будинками. Минають дитсадок, виходять на сусідню вулицю, йдуть уздовж липової алеї. На обрії знову починає щось горіти. Таке враження, що місто розстрілюють по колу. Небо з темного стає рожевим, синьо підсвічується, глухо вихоплює кожен вибух. Час від часу від проспекту чути автоматні черги. І зовсім нікого немає, порожнє місто, кольорове небо, вогкий туман, з якого виростають чорні липи. Паша знаходить лавку, опускає на неї старого, сам падає поруч. Віра стоїть оддалік, туман охоплює її, так, ніби з її шуби йде дим. Мала плаче, тримає старого за руку. В кінці вулиці раптом виникає якийсь рух. Хтось їде. Без вогнів, ясна річ, але їде в їхній бік. Швидко! — кричить Паша, підхоплює старого, біжить в арку, озираючись, чи ніхто не відстав. Потому обережно визирає з-рогу, бачить, як вулицею на повній швидкості пролітає болотного кольору маршрутка. Рвані залізні боки, мов у бойового пса, вибиті вікна. Таке враження, що пасажири вистрибували на ходу.

До будинку ветеринара дістаються близько сьомої. Дев’ятиповерховий панельник. Половини шибок немає. Темно, тихо. Перед під’їздом розбита лавочка. Паша дивиться й розуміє, що розбили її ще до війни, у мирний, так би мовити, час. Під’їзд був із домофоном, але нині двері стоять розчахнуті, зсередини витікає темнота, ніби чорна вода.

— Поверх пам’ятаєш? — питає Паша.

— Третій, здається, — говорить Віра невпевнено. — Або четвертий.

— Чорт, — Паша опускає дідуся на землю, той осідає в туман, дівчинка відразу ж підскакує до нього, хапає за руку. — Чекайте тут, — каже й заходить до під’їзду.

А вже в під’їзді дістає мобільник, вмикає ліхтарик. На сходах бита цегла, густий шар вапна, залишений кимось черевик, старе шмаття. Обережно переступаючи, підіймається вгору. Віра йде за ним. Підіймаються на третій. Віра придивляється до дверей.

— Ні, — каже Віра, — не тут. У нього двері металеві.

Підіймаються на четвертий. Металевих дверей немає.

— Точно металеві? — перепитує Паша.

— Не знаю, — починає вагатися Віра.

Підіймаються вище. Потім ще вище. Знову спускаються на третій.

— Ну ось, ніби ці, — показує Віра на чорні двері без номера.

Двері справді металеві, але обгорілі, чорні, не зрозумієш, із чого вони. Паша підходить, обережно б’є кулаком по металевій поверхні. Луна важко розходиться під’їздом. Паша спочатку лякається, потім набирається духу і вже гатить по дверях, не стримуючись. Ніхто не озивається.

— Може, не чують? — питає Паша.

— Смієшся? — незадоволено відповідає Віра.

Виходять надвір, вимикають ліхтарик. Старий навіть не дивиться в їхній бік. Натомість мала аж витягується навшпиньки, чекає.

— Нікого, — повідомляє Паша.

Мала починає плакати. Віра пробує її втішати. Але як тут утішиш. Що ж робити? — думає Паша. — Що ж робити?

— Ви хто? — раптом чують вони.

У темряві хтось стоїть, проте хто там — не зрозуміти. Так, ніби це темрява до них і говорить.

— Ми до ветеринара, — відповідає Паша темряві.

— До якого ще ветеринара? — запитує темрява.

— З третього поверху, — пояснює Паша.

Темрява якийсь час мовчить, обдумуючи почуте.

— Немає на третьому ніякого ветеринара, — говорить, подумавши. — Там одна порожня стоїть, а в іншій бізнесмени жили. Але їм гранату всередину кинули, ще влітку.

— Слухайте, — каже Паша й робить обережний крок у напрямку темряви. — Не бійтесь. Я вчитель.

— Чий учитель? — не розуміють його.

— Просто вчитель, — пояснює Паша. — У нас тут дєдушка, погано йому. Лікар потрібен.

— А чому ветеринар? — знову не розуміє темрява.

— А є якийсь інший? — питає Паша.

— Та ніякого немає, — темрява починає рухатись, на Пашу з-під стіни виходить жіночка. Довга куртка, тепла шапка, обличчя не розгледіти. Але в окулярах. Себто теж нічого не бачить, як і Паша.

— Звідки він у вас? — питає вона, показуючи головою на старого.

— Ми з вокзалу, — пояснює Паша, — пробували вийти. А його ось прихопило. Тут є десь лікарня? Або хоча б аптека?

— Яка аптека? — обурюється жінка. — Яка лікарня? Ми в підвалі другий тиждень живемо.