— Ладно-ладно, — заспокійливо каже Паша. — Не кричіть.

Обертається до Віри. Треба йти, каже, пошукаємо ще. Старий підводиться. Віра підхоплює його з одного боку, мала — з другого.

— Ей, — кричить їм у спину жінка. — Ну куди ви його тягнете? Він же помре. Лишайте тут. У мене аптечка є, вода залишилась. Якщо помре, то хоч не на вулиці.

Паша знову бере старого на спину. Йдуть уздовж стіни, повертають за ріг, спускаються до підвалу. Жінка попереду йде впевнено, хоча не видно зовсім нічого: вгорі, над головою, мав би висіти місяць чи щось таке, але туман ліг так низько, що неба просто немає. Лише десь в іншому кінці міста знову починає рватись, глухо й глибоко, з рівними тягучими інтервалами. Паша йде по темному, наче по річковому дну, боїться втратити рівновагу й звалитися разом із пасажиром на спині. Спускаються сходами вниз, жінка прочиняє двері. Проходять коридором, потім жінка навпомацки прочиняє ще одні. Відразу ж б’є несвіжим застояним повітрям. Паша нічого не бачить, але чує дихання багатьох людей. Сюди, каже жінка, проходьте. Двері за ними зачиняються. Тоді в темряві хтось вмикає ліхтарик, світить Паші просто в лице.

Приміщення невелике, напхалося їх сюди близько двох десятків, сидять під стінами, підпираючи одне одного. Теж переважно жінки та діти. Хоча є й один мужик, років сорока, у пальті й в пижиковій шапці. Дивиться на Пашу, відводить очі. Збоку стоїть туристична гасова грілка, пакет із їжею. Але кожен при боці тримає і щось своє, домашнє.

Одягнені тепло, до того ж накриваються ковдрами, килимами, пальтами. Скільки сидять — незрозуміло. Але судячи з тяжкого духу й червоних очниць — не першу добу. Може, справді два тижні. Щойно розгледівшись, Паша опускає старого на цементну долівку. Кілька жінок відразу ж підхоплюється, мужик у пальто ще глибше втискається в стіну. Жінки беруть старого на руки, кидають на долівку сіру зимову куртку, опускають хворого, схиляються над ним, як мироносиці, починають галасливо радитись, як його рятувати. Мала стоїть поруч, плаче собі. Паша дослуховується до звуків іззовні. Двічі вдарило, але незрозуміло, з якого боку. Якщо потрапить прямо сюди, навіть не відкопають, думає. Дістає мобільний. Майже восьма.

— Добре, — каже він жінці, яка їх сюди привела. — Я піду. Ви за ним подивитесь?

— Ну, раз він уже тут — подивимось, — спокійно каже вона.

— Може, телефон мій запишете? — пропонує Паша. — Про всяк випадок.

— Ну і як я вам дзвонити буду? — цікавиться жінка. — У рейку?

— Ладно, — говорить Паша, — спробую завтра повернутися. З лікарем.

— Ну-ну, — без ентузіазму говорить жінка. Потім додає: — А куди ви підете? Проти ночі?

— Ну, мені в інтернат треба, — пояснює Паша.

— В інтернат? — жінка лякається.

— Ага, — роздратовано повторює Паша. — В інтернат. Племінника забрати треба.

— Чорт, — лише й каже жінка. — Лишайтесь краще, — пропонує ще раз.

Може, справді лишитись? — вагається Паша. Перебуду до ранку, завтра по світлому дійду. А то нарвусь зараз на когось. Озирає приміщення: вогкі стіни, низька стеля, двері відчиняються назовні. Якщо з коридору привалить, шансів вибратися немає. Братська могила, думає.

— Та ні, — каже більш-менш рішуче. — Я піду. Дорогою назад спробую до вас зайти.

— Ну-ну, — лише й відповідає жінка, відступаючи вбік.

— Стій, — каже Віра йому вслід, — я теж піду.

Більше їх ніхто й не тримає.

На вулиці вони відразу ж починають глибоко дихати. Оскільки є чим. Ідуть попід будинками, ховаються між дерев. Дощ посилюється, повітря промерзає. З півночі починається справжній феєрверк: небо займається й не гасне, і Паша розуміє, що навіть якщо він кудись і дійде, назад повертатись йому навряд чи захочеться. Віра йде мовчки, намагається не відставати. Пильно дивляться під ноги, а коли Паша підіймає очі, то зауважує в кінці вулиці постаті. Дві чи три, у темряві не розгледиш. Паша смикає Віру за рукав, тягне вниз. Присідають, скочуються під будинок, пригинаючись, прослизають до найближчого під’їзду. Відчинений, ні? — гарячково думає Паша. Обережно тягне двері на себе, ті піддаються. Прослизають усередину, біжать сходами, між другим і третім зупиняються, завмирають коло вікна, напружено розглядають маслянисту темряву внизу. Час минає повільно, дуже повільно. Може, повернули в інший бік? — припускає Паша й тут-таки бачить унизу першого. Стоїть просто навпроти під’їзду. Дивиться просто вгору. Себто просто на них. Побачив, думає Паша, він нас побачив. Але той, унизу, повертається вбік, чекає на своїх. Свої швидко підходять. Троє, здається, троє. Зі зброєю. В одного на плечі труба гранатомета. Перший дістає карту, присвічує собі ліхтариком. Усі стають довкола нього. Ламане світло вихоплює чорні рукавички, важкі окуляри проти пилу на шоломі, якісь шеврони. Паша намагається розгледіти, але ліхтарик гасне, стає темно, всі троє розчиняються в чорному дощі. Видно лише мокрі малорухливі силуети. Мовби це потопельники з картою ходять річковим дном. Нарешті перший показує рукою кудись убік. Усі рушають. Паша полегшено видихає. Але один раптом зупиняється, обертається, дивиться знову просто на Пашу, ніби розрізняє його серед темряви, безпомилково бачить у цій чорноті, й рушає до під’їзду. Паша зривається на повен зріст, але Віра перехоплює його руку: сиди, шепоче, сиди, де сидиш. Чути, як той заходить у під’їзд, як під важкими черевиками сухо потріскує бите скло. Ліхтарик не вмикає, йде в потемках. Обережно, навчено. Одна сходинка, дві, три, чотири, п’ять. Пробує двері першої квартири, потім наступної. Все зачинено. Все тихо. Якийсь час стоїть, дослуховується. У Паші так голосно калатає серце, що не почути його неможливо. Він чує, здогадується Паша, він усе чує. Тихо постукує металом об метал. Гранати, здогадується Паша. Підіймається ще на одну сходинку, потім ще на одну. Зупиняється між першим і другим, якраз під Пашею та Вірою. Знову прислуховується. Треба бігти, панікує Паша, бігти вгору й там десь заховатися. Знову пробує піднятись, але Віра знову коротко й жорстко тягне його назад. Сиди, вимовляє самими лише губами. У темряві Паша цього не бачить, але відчуває, що саме це вона зараз і сичить: сиди, сиди, де сидиш. Той, унизу, підіймається ще на одну сходинку, завмирає. Вагається: йти далі, не йти. Раптом унизу прочиняються двері.

— Ти де? — похмуро кличуть знадвору. — Чьо застряв?

— Іду, — озивається цей, згори. Розвертається, важко гупає сходами вниз. Різко скриплять металеві двері. За вікном пробігають дві тіні, зникають серед ночі.

— Пішли?

— Здається.

— Може, ми теж підемо?

— Почекай, — розсудливо говорить Паша, — вони десь поруч. Почекаємо ще.

— Ти шо, справді вчитель? — не витримує Віра.

— Учитель.

— Учитель чого? — допитується Віра.

— Просто вчитель.

— Шо у тебе там в інтернаті? — далі питає вона. — Племінник?

— Племінник.

— А шо батьки не заберуть?

— Да в нього тільки мама, — пояснює Паша. — Ну, сестра моя. Ми близнюки.

— Серйозно?

— Ну.

— Ну і шо вона сама його не забере? — питає Віра.

— Робота в неї, — неохоче пояснює Паша і пробує перевести розмову. — Шо за шуба в тебе така?

— Це не моя, — пояснює Віра. — Це я в офісі взяла.

— А де працюєш?

— У масажному салоні.

— Шо це? — не розуміє Паша.

— Ну, салон такий, — підбирає слова Віра. — Просто офіційно це називається масажним салоном. Знаєш, великий такий новий бізнес-центр на проспекті?

— Знаю, — згадує Паша.

— Ну ось, там наш офіс. У нас там ще вивіска туристичної фірми. Багато хто думає, що ми справді туристична фірма. Коротше, я зранку там прокинулась, ну, в салоні. В офісі, — виправляється вона. — Наш район якось до цього не обстрілювали особливо. А тут почало прилітати. Побігли на вокзал, хто в чому. Я чиюсь шубу схопила. Більше нічого. У мене під нею лише ліфчик і джинси. Чорт, якось би додому потрапити, переодягнутись.