Двері прочиняються. За дверима стоїть Ніна, директорка, років тридцяти, з гострим носом, уважними очима, сухенька, хвороблива, незадоволена всім. У в’язаних теплих гетрах, чорному светрі, сірій, теж в’язаній, жилетці. На сіру ворону схожа. Пашу знає давно, тому не дивується.
— Павле Івановичу? — каже незадоволено. — Ви?
— Я за Сашою, — пояснює Паша.
— Ви самі?
— Шо? — не розуміє Паша.
— Без військових? — уточнює Ніна. — Нікого не привели?
— А, ні, — відповідає Паша. — Сам.
— Проходьте, — просто каже Ніна й робить крок назад.
Пропускає Пашу, зачиняє двері на замок, кивком показує йти за нею. У стіні, за баскетбольним кошиком, — дірка від міни, у дірку влітають і вилітають протяги. Вздовж стін стоять громіздкі пластикові пляшки з водою.
— Води давно немає, — пояснює Ніна, не зупиняючись, — світло з’являється зранку, на годину-дві. Чому ви не подзвонили, не попередили?
— Зв’язку немає, — відповідає Паша.
— Серйозно? — дивується Ніна. — У нас є.
— Ви на горі, — пояснює Паша. — Як тут загалом? — питає. — Стріляють?
— Останні пару днів — ні. Перед цим у спортзал влетіло. Диму було на ціле місто. Всі, мабуть, думають, що ми тут згоріли.
— А Саша де? Спить?
— Спить? — перепитує Ніна, зупинившись. — Пал Іванич, вони тут давно не сплять. Хіба що вдень, — додає, — коли не так страшно.
Виходять зі спортзалу, йдуть темним коридором. Ніна вмикає важкий водійський ліхтарик, підсвічує собі. Вікна на першому поверсі завішані ковдрами й агітаційними плакатами, здертими зі стін. Холодно й вогко. Квіти перемерзли. У коридорі натоптано: підлогу мити, схоже, немає чим. А так — нормальний навчальний заклад. Методичні малюнки, флора та фауна рідного краю. Паша встигає розгледіти вовчі силуети в глибоких снігах, листя папороті, що виростає з каміння. Папороть, думає він, до чого тут папороть? Фанерні щити із запилюженою державною символікою. Казкові персонажі на стінах, схожі на випускників-відмінників. У повітрі пахне горілим.
— Продукти в нас поки що є, — пояснює Ніна. — Тільки готуємо на вогні. Як на пікніку, — додає. — Да, і ось, подивіться. Вам буде цікаво.
Двері останнього кабінету приставлені до стіни. На дверях табличка: «Бібліотека». Паша зазирає всередину. Вікно вивалене вибухом, дах просів. Книги лежать посеред кімнати великою мокрою купою. Лежать, псуються, як продукти на сонці.
— Добре, що діти читати не люблять, — говорить Ніна. — Коли прилетіло, тут нікого не було. Всі на кухні сиділи.
— З викладачів хтось лишився? — питає Паша знічено.
— Фізрук, — відповідає Ніна. — Валєра. І я. Інші розбіглися. І діти теж: хто міг — розбігся. Місцеві приносять харчі, з водою раніше допомагали. Тепер не приходять — бояться.
— Є чого.
— Так.
Вони спускаються сходами вниз, потрапляють у довгий глухий коридор. На стінах — старі радянські таблички з цивільної оборони. Підлогою розкидані протигази, схожі на голови мурахоїдів. Тут тепліше й затишніше. Ось лише на стінах забагато малюнків із ядерними вибухами.
— Пощастило, — каже Ніна. — Цей підвал будували як бомбосховище. На випадок третьої світової. Спеціально для нас.
Зазирають у перший бокс. Саша тут? — тихо питає Ніна, вимкнувши ліхтар, аби нікого не розбудити. Але ніхто й справді не спить. Зусібіч відразу ж доносяться тихі голоси. Він у третьому, говорить нарешті голос. Дівчинка, відзначає Паша. Сидів тут, говорить невидима йому дівчинка, почав нас лякати. Ми його вигнали.
— Угу, — відповідає на це Ніна. — А тут його дядя прийшов. Пал Іванич.
І світить Паші ліхтариком просто в обличчя.
— Заберіть його від нас, — просить із темряви дівчинка. — Він нас лякає.
— Заберу-заберу, — знічено обіцяє Паша.
Виходять, причиняють двері, йдуть до третього боксу.
Двері виявляються зачиненими зсередини. Чорт, тихо лається Ніна й починає делікатно стукати у важкі залізні двері, за якими, очевидно, можна пересидіти третю світову.
— Саш, — просить Ніна, — відчиняй.
— Важко з ним? — питає Паша, аби якось її підтримати.
— З усіма важко, — відповідає Ніна. — І з ним теж. Саш, до тебе тут дядя прийшов. Дядя Паша, — додає вона, щоб не було жодних сумнівів.
Спочатку ніхто не озивається. Потім двері важко двигтять, прочиняються. На порозі стоїть Саня — у спортивних трусах, теплому светрі, з бейсбольною биткою в руках. Підріс, відзначає Паша.
— Пашка? — питає здивовано.
— Тренуєшся? — питанням на питання відповідає Паша. — Звідки це в тебе? — показує на битку.
— Місцеві принесли, — пояснює Ніна. — Ось він і забрав. Саш, — звертається до малого, — я ж просила не зачинятись.
— Ти шо тут робиш? — ігноруючи її, питає Саша.
— Я за тобою, — каже Паша.
— А, — погоджується з ним Саша. — Давно пора.
Розвертається, іде в кімнату.
— Я вам зараз спальник принесу, — втомлено каже Ніна, лишаючи його віч-на-віч із племінником. — Переночуєте й ідіть.
— І підемо, — говорить Паша на це. — І підемо.
І заходить до боксу. Темний сухий підвал, уздовж стін тягнуться труби. Бетонна долівка, бетонна стеля. Навіть після ядерної атаки можна жити. Ось тільки недовго й безрадісно. В кутку малий намостив собі гніздо: кинув на долівку каремати, згори — ватяну ковдру, на неї — спальник. Кілька подушок, каструлі, тарілки, пляшки, недогризена мівіна. Книжки. Паша підходить, розглядає. Майн Рід, Конан Дойл. Все з бібліотечними штампами. На Майн Ріді — пачка сигарет, із фільтром. Паша здивовано дивиться на сигарети, малий перехоплює його погляд, навіть смикається, аби пачку прибрати, але стримується, незалежно оглядає Пашу, з ніг до голови.
— Поправився, — коментує.
— Це куртка така, — виправдовується Паша.
— Погана куртка, — погоджується малий.
— Читаєш? — переводить розмову Паша.
— На розкурку взяв, — знущається малий.
— Ясно, — не підтримує цієї розмови Паша. — Я в дитинстві теж читав ці книги. Сестрі своїй вголос читав. Ну, мамі твоїй, — пояснює про всяк випадок.
— Як вона там? — малий теж попускається й питає цього разу серйозно.
— Та нормально, — неохоче відповідає Паша. — Працює.
— Ти як сюди доїхав? — цікавиться малий.
— На таксі, — відповідає Паша. — Потім пішки.
— А назад? — цікавиться малий. — Теж на таксі збираєшся?
— Подивимось, — відповідає Паша.
— Ладно, — погоджується малий, — подивимось. Лягай спати.
— А ти?
— А я посиджу, — сміється малий, — покурю.
Заходить Ніна, приносить спальник. За нею йде дівчинка років дванадцяти, чорне смоляне волосся спадає просто на очі, погляд допитливий, хоча й недовірливий. Несе подушку й ковдру.
— Спіть тут, — говорить Ніна. — Всім так спокійніше буде. Допоможете завтра води принести.
— Добре, — погоджується Паша.
— Добраніч, — Ніна виходить, не дивлячись ні на нього, ні на Сашу. Так, мовби вони її чимось образили. Мала натомість дивиться з цікавістю — і на Пашу, і на малого. Але теж змушена йти.
Паша скидає рюкзак, знімає черевики, куртку. Черевики важкі, як мерці. І пахнуть теж — як мерці. Паша дістає з рюкзака бутерброди.
— Будеш? — питає малого.
— Сам готував?
— Тут усе свіже, — ображено каже Паша.
— Та ні, дякую, — примирливо говорить малий, — нас годують. Спи давай.
— А в туалет ви куди ходите? — вже залізаючи в спальник, питає Паша.
— А он, пляшки, — показує малий на порожню батарею. — Вибирай найбільшу. Тільки порожню бери.
— А вони шо, — дивується Паша, — не всі порожні?
— Спи давай, — відповідає йому на це малий.
Злоститься на мене, думає Паша, ображається. Ображається, що раніше не забрали, що не так часто телефонуємо, що не приїжджаємо. Хоча головне — ображається, що він тут. Паша не хотів, аби сестра його віддавала. Для чого, говорив? Хай живе в нас, буду за ним у школі дивитися. Але сестра зі старим не розмовляє вже два роки. Ще коли жила зі своїм Арамом, окремо від Паші зі старим, почалися сварки. Потім, коли Арам звалив, і вони залишились удвох, у своїй однокімнатній у панельнику, у них зі старим почалась просто позиційна війна. Малий до того ж навчався погано, поводився ще гірше, все це так чи інакше мало закінчитись криміналом: тато в бігах, мама — провідниця, він її майже не бачить, світ наповнений спокусами й викликами, як тут стриматися? Він особливо й не стримувався. До Пашиних порад не дослуховувався, діда просто ігнорував. Усе як у людей, одне слово. Ну, і хвороба. Паша згадує про це й відразу ж шкодує, що згадав. Краще не згадувати. Але є як є. А як є? Є так, ніби над малим давно вже стоїть знак смерті. І сама смерть — лише питання часу. Якоїсь миті сестра просто здала його сюди, не попередивши ні Пашу, ні батька. Старий після цього взагалі перестав з нею розмовляти. Паші від нього теж діставалося, хоча Паша якраз і ні до чого: теж був проти інтернату, сварився із сестрою, ходив до начальства, розмовляв із малим. Але десь не дотиснув, здався, відступив. Малий це бачив. Мабуть, тому й тримав на Пашу зло: мовляв, слабак, не витягнув мене звідси, не підстрахував. Паша й не заперечував особливо: ну так, слабак, не зумів, не стало терпіння боротися з цілим світом. Ну, буває. Завтра заберу його додому, відмию, відгодую. А назад не віддам. Майн Ріда читати й удома можна. І в пляшки мочитися — теж.