Хоча є ще одна річ, Паша це добре пам’ятає. Минулого року, навесні, коли все це лише починалося, коли ще ніхто нічого не розумів, вони з малим якось надто жорстко посварились. Малий усе допитувався в Паші, за кого він, що робитиме, у кого стрілятиме. Паша, як завжди, неохоче відповідав, що його це не стосується, що його ніхто не влаштовує, що він ні за кого. На це малий, цілком несподівано, видав щось на зразок того, що знати його не хоче, і що йому соромно, і що його рідний дядя — просто рідкісний мудак. Паша спочатку не розумів, у чому річ. Потім дізнався, що, виявляється, у малого в класі в перші ж тижні закатували когось із батьків. А Паша про це не знав. А знати про це було б варто. Потім пробував пояснити, що він насправді мав на увазі, але малий, схоже, свого бачення змінювати не збирався, а Паша якось і не знайшов педагогічних методів, аби в чомусь його переконати. На тому й розійшлися. Спілкувались далі, проте помітно було, що малий відсторонився, відійшов, не довіряв. Паша, звісно, переживав, але що він міг зробити? Що я справді міг зробити? — думає він, засинаючи. Що я міг зробити? Що?

Де вона залишила свій одяг? Де її дім? Коли вона туди потрапить? Половина з них не має домів: розбрелися довколишніми містами, вибралися звідси безкінечними вагонами, розгубилися світом. Скільки часу тепер необхідно, аби вони повернулися? А коли повернуться — чи пізнають свої доми? Адже раніше все це мало зовсім інший вигляд. Нині тут важко щось упізнати: помешкання без голосів, вулиці без світла, площі без птахів. На пагорбах стоїть сіра важка будівля. Вікна забиті фанерою. На фанері якісь знаки й попередження — про те, що вже скоєно, і про те, що скоєно буде. І що буде всім, хто тут живе, за те, що сталося й станеться. І що буде тим, хто ніколи тут не був. Небо над будівлею низьке й туманне, здається, що туман витягується просто з вікон, здіймається вгору, закручується у вузли й петлі, тягнеться вітром на південь, до моря. Довкола будівлі стоять чорні яблуні, які давно вже не родять, але стоять де поставили. Жовта мокра трава, темна липка глина, вогке повітря відгонить паленою гумою. З-поміж дерев до будівлі вибираються безпритульні пси, троє — худі й насторожені. З такими відчайдушними й безнадійними поглядами, ніби останні дні харчувалися трупами. І знають, що гірше вже бути не може, гірше вже не буде, і загалом — ніяк уже не буде. Лишилося ховатися в цій траві, грітися між камінням, у сподіванні на те, що все завершиться швидко й безболісно. Бредуть травою, вибрідають на ламаний асфальт перед будівлею, принюхуються до голосів усередині, принюхуються до запаху безпорадності. Підходять ще ближче, тицяють свої псячі писки в діри у фанері. Раптом зауважують усередині ще один запах, новий, незвичний. Запах чужого. Зауважують, що запах цей зовсім інакший, що в ньому, крім утоми та байдужості, проступає щось загрозливе, щось, що їх по-справжньому лякає. Можливо, запах сили. Можливо, запах любові. І від запаху цього їм що далі, то неспокійніше. Аж починають підвивати, тяжко втягують мокре повітря, видихають теплу пару зі своїх пащек. Не витримують, розвертаються, біжать назад — у траву, між каміння.

Десь під ранок місто починає по-справжньому горіти.

Вони навіть не сварилися. Коли їй щось не подобалося, вона просто замовкала. А коли його щось не влаштовувало, він просто виходив із дому. Потім повертався. Сиділи на кухні, ніби нічого й не було. Паша підкреслено повільно перевіряв домашні завдання, Марина писала короткі повідомлення, наче проходила якийсь безкінечний тест. Спати лягали по черзі. Спочатку вона, потім — витримавши паузу, аби вона встигла заснути, — він. Лягав обережно, щоб не розбудити її. Вона, звісно, не спала. Він, ясна річ, про це знав.

Два роки тому, після довгих-довгих місяців знайомства й розмов, після пауз у спілкуванні й дивних напливів взаємної ніжності, Паша запропонував їй одружитися. Марина образилась. Але залишилася жити в нього. Так вони й жили далі — з цією прихованою й незрозумілою образою. Виходити заміж Марина за нього не хотіла, а виганяти її Паша якось і не наважувався: сам же запросив, що тепер виганяти. Ось і спали в одному ліжку. Найгірше, що Паша більше нічого не міг від неї приховати, вона дивилася на нього зблизька, вона все дуже добре бачила. Бачила зранку його тіло, його обличчя, шкіру, що втрачала пружність, тьмяніла, вигорала, як газетний папір на сонці. Бачила, як він ставиться до старого, як не може домовитися з ним про найпростіші речі. Бачила, як він боїться сестри. Бачила, як він ховається від племінника. Як тихо ненавидить свою директорку, як ігнорує своїх учнів. Бачила, що він просто не знає, як бути з нею, як із нею говорити, як із нею спати. Жив так, ніби коїв тяжкий злочин безпосередньо на очах потенційного свідка, який свідчитиме потім безжалісно й холоднокровно, не забувши жодної деталі, не пропустивши жодного епізоду. Я сам себе загнав у пастку, думав іноді Паша розпачливо, і її ось із собою прихопив для чогось, дивився він уважно на Марину. Минулої зими стало взагалі погано. Щось змінилося в повітрі, воно мовби наелектризувалось, усі наче збожеволіли: говорили лише про політику, дивилися новини, ділилися ними. Паша не дивився, але теж говорив. Просто говорив непереконливо. Від чого Марина бісилася й лютувала. Щось зламалося в мові, тріснуло, мов крига на березневому водосховищі, й ось-ось мало розпастися на безліч важких колючих уламків. Паша навіть не намагався щось поправити: як можна поправити кригу, що розламується й тоне в холодній воді? Шкода, звісно, думав він, але що поробиш. Він і далі лягав спати разом із нею. Просто витримував усе більшу паузу, даючи їй можливість заснути. І спав у спортивному одязі, щоби не відчувати її тепла.

Зранку прокидався й довго лежав, не рухаючись. Аби вона в жодному разі не зрозуміла, що він уже прокинувся, аби в жодному разі не спробувала щось його спитати, аби випадково не торкнулась його, аби він, своєю чергою, в жодному разі не торкнувся її. Він загалом звик прокидатись і довго лежати, не рухаючись, вириваючи таким чином у життя додаткові хвилини спокою, коли ні з ким не потрібно говорити, коли нікого не мусиш слухати. Ось як тепер. Дістає телефон, дивиться, котра година, доки не згас екран — розглядає бетонну долівку. Черевики стоять поруч із спальником — важкі й великі, як гирі. Сьома ранку, екран гасне, знову стає темно, у темряві вогко пахне його зимова куртка — димом і вчорашнім дощем. За ніч не висохла, наповнює простір духом дощу й застуди. Паша ловить запах мокрого одягу, виловлює в його волозі дух вапна й битої цегли, мерзлого щебеню й густої трави, з якої трапилось вибиратися, й увесь учорашній день із його запахами, зблисками та голосами навалюється на нього, струшує ним, ніби нічний трамвай останнім пасажиром, аж Паша зводиться на лікті, вслухається в темряву, тре обличчя занімілою долонею.

— Скільки спати можна? — чує в темряві.

Знову дістає телефон, вмикає ліхтарик, озирається. Малий сидить на ковдрах, мов Будда, спокійний і трішки осоловілий від самотності. Светр із високим горлом, натягнутим до носа, тренувальні штани, в’язані жіночі шкарпетки. Смертник в одиночній камері.

— А ти шо не спиш? — Паша вилазить із спальника й відчуває, як тілом відразу ж починає підійматися холод. Уві сні температура зовсім не відчувається, але варто вилізти — і стає зимно, так, мовби вночі підходиш до невидимої води.

— З тобою поспиш, — спокійно каже малий. — Ти ж сам із собою говорив. Ясно, чого від тебе Марина пішла.

— Від мене ніхто не пішов, — дещо зарізко відповідає на це Паша, риється в спальнику, знаходить окуляри, насаджує їх на обличчя, поправляє мертвими пальцями. — Ми не одружені були, — додає про всяк випадок.

— Ну ясно, — говорить малий, але говорить із такою зверхньою інтонацією, що Пашу аж пересмикує всього.

— Холодно як, — говорить Паша, знаходить джинси, пробує натягти, плутається в них ногами, балансує. — Шо хоч говорив? — питає обережно, так, щоби й випитати, але й щоби малий не подумав, ніби йому це аж так цікаво.