— Щось про збори, — каже малий.

— Які збори? — не розуміє Паша.

— Батьківські, — додає малий. — Та ладно, — не витримує, — Анну ти якусь кликав. Хто така Анна? — питає.

— Офіціантка.

— Хе-хе, — сміється малий. — Значить, ти кликав офіціантку. Ти коли їв востаннє?

Коли я їв? — питає Паша сам себе, навіть застигає на одній нозі, мов журавель, стоїть, думає. Тоді мовчки натягує джинси, светр, підіймає важку й мокру, як непросохла рибальська сіть, куртку, теж одягає. Коли я їв? — повторює сам до себе.

— Пішли, — каже на це малий.

Підводиться, знаходить дорослі гумові чоботи, з одного дістає великого ножа, з другого — ліхтарика, накидає на плечі зелену куртку, першим виходить у коридор. Паша довго шнурує черевики, поспіхом згортає спальник, вибігає за малим. Той стоїть у кінці коридору, дивиться на Пашу з докором.

— Черевики, — пояснює Паша.

— Угу, — каже на це малий. — Смердять, я знаю.

Паша хоче щось відповісти, але малий уже йде попереду, завертає за ріг, тож Паша вирішує просто не продовжувати цю дивну розмову.

Піднімаються на перший поверх. Малий обертається.

— Хочеш, сапера покажу? — питає.

— Якого сапера? — не розуміє Паша.

— Мертвого, — коротко пояснює малий і рушає вперед.

Піднімаються на другий, між поверхами малий прочиняє вікно, вилізає на підвіконня. У відчинене вікно відразу вривається мокрий вітер, а з ним — віддалений звук вибухів та автоматних черг, у ранковому розрідженому повітрі особливо тривожний. Паша вагається, оскільки не розуміє, де стріляють, звідки небезпека, проте малий заспокійливо простягає йому руку.

— Давай, — каже, — через спортзал усе одно не вийдемо. Там Ніна. Не пустить.

Паша зважується й вибирається на підвіконня, лишаючи по собі важкі чорні відбитки, схожі на канцелярські печатки. Малий просто з підвіконня сходить на дашок, звідти на мішки з піском, якими обкладено чорний вхід, потому зістрибує вниз, у густий ранковий туман. Паша стрибає слідом. У тумані яскравим зеленим згустком спалахує куртка малого. На неї Паша й рухається.

Йдуть асфальтовою доріжкою за корпус інтернату, виходять у сад. У тумані жовто світиться неприбране листя, коли ступаєш на нього, мокро пружинить, так і здається, що з наступним кроком угрузнеш, провалишся до пояса, трапиш у яму чи відкритий люк. Потім доріжка взагалі зникає, але малий знає, куди йде, впевнено орієнтується між стовбурами, оминає залізну арматуру, що стримить із трави, переступає через бетонний стовп, що лежить між яблунями, ухиляється від мокрих тугих гілок. Паша швидко починає задихатися, але втоми не виказує, не хоче, аби малий помітив, що йому тяжко бігати зранку між мокрих яблунь.

— Далеко ще? — питає малого, намагаючись тримати дихання.

Однак малий не відповідає. Чи відповідає, просто Паша не чує. Раптово вони впираються в металеву огорожу. Як у зоопарку, думає Паша. У їхній школі така сама. Малий знаходить розігнуті прути, протискається крізь них, вислизає по той бік яблуневого саду. В Паші це все забирає трішки більше часу: спочатку теж намагається протиснутись, застряє, панікує, лізе назад, скидає куртку, лише після цього протискається крізь металеві прути. Малого ніде немає.

— Сань! — кричить Паша в густий туман. — Сань, ти де?

Скидає окуляри, протирає їх, знову чіпляє на обличчя, хоча це мало що змінює. Одягає куртку, пробує зігрітись. Дощ уночі закінчився, а ось туман осів, ніби сніг із гір зійшов у долину. Робить крок уперед, зупиняється. Потому ще крок. У тумані набрідає на малого. Той стоїть над урвищем, витягуючи худу підліткову шию, насторожено задивляючись униз. Внизу туман такий само загуслий, лише під ногами у рваних проймах відкривається долина, видно пожовклу траву, видно мокрі кущі, за які чіпляється туман, намотується на них, як павутина, а далі знову — суцільне молочне тло, срібно-тьмяне, безкінечне. І десь там, у цьому суцільному молоці, весь час гримить і зблискує жовтими вогнями, тріщать виснажливі автоматні черги, рвуться міни, рвуться часто, вчора так не рвались, але нічого не видно, тому й відчуття таке, наче рветься не тут, не в цьому житті, не поруч із ними. З долини тягне димом, дим заплітається в туман, як темне пасмо в сивому волоссі померлого, й одразу ж повертається відчуття страху й небезпеки.

— Акуратно, — говорить Паша, — відійди.

— Боїшся? — питає малий, не повертаючись. Дивиться заворожено вниз, у туман.

— Де це рветься? — переводить Паша неприємну для себе розмову.

— Це — у бік окружної, — говорить малий, прислухавшись. — А це вже в районі вокзалу, — додає після паузи.

— Як у районі вокзалу? — дивується Паша. — Там же самі жінки. Я був там учора, — пояснює.

— До баб ходив? — цікавиться малий. — Звідки вони знають, хто там? Може, думають, силовики сидять. Ось і валять.

— Да все вони знають, — випалює Паша. — Вчора заїжджали туди ці, — він підбирає слово, не знаходить. — Військові, — пояснює. — Я ж із ними говорив.

— Ого, — знущається малий. — З військовими говорив…

— Ну все, все, — злиться Паша. — Чого ми прийшли?

— Зараз, — відповідає на це малий, — чекай.

Вони стоять над урвищем, слухають, що відбувається в тумані. Паша розуміє, що там місто, тисячі будинків, тисячі дерев, тисячі нір та підвалів, по яких прямо тепер ховаються тисячі мешканців цього міста. І спробуй їх там знайти — в такому тумані, спробуй вирахувати. Ні дихання не чути, ні серцебиття, нічого. Тільки цей густий туман, що виповнює собою розбиті під’їзди й понівечені каналізаційні люки. І нічим ти тут не допоможеш, думає Паша, навіть якби й хотів їх звідти вивести — спробуй позбирай їх у цьому вариві. Лишається стояти й слухати, як усе довкола знищується й помирає.

— За десять восьма, — говорить раптом малий. — Слухай.

Паша дістає мобільник. Справді — за десять восьма. Дослухається і якийсь час не чує нічого, крім автоматного тріскоту й утробних мінометних вибухів. Проте невдовзі звідкись із туману, попервах ледь чутно, потім усе наполегливіше починає лунати сухе металічне гудіння, ритмічні вперті сигнали, безкінечні, безнадійні.

— Шо це? — не розуміє Паша.

— Телефон, — пояснює малий.

— Чий?

— Сапера.

— А звідки тут сапер? — намагається зрозуміти Паша. Сигнал тим часом не зникає, хтось уперто хоче додзвонитися до цього сапера.

— Коротше, — розповідає малий, — тут заміновано все, — показує в туман. — Силовики хотіли техніку витягнути, щоби з міста вийти. Послали саперів. Одного розірвало. Днів п’ять тому. Десь там, — показує малий перед собою. — І йому щоранку дзвонять. За десять восьма.

— Чому за десять восьма? — не розуміє Паша.

— Ти дурак? Якраз перед першим уроком.

— А хто дзвонить?

— Ну як хто? — дивується малий. — Син. Або донька. Їй же не сказали, мабуть, що тата вже немає, ось вона й дзвонить, як домовлялись.

— З ким домовлялись?

— З татом. Перед його від’їздом.

Паша згадує, як щоранку збирається до школи, волочиться коридором, сидить на кухні, і йому стає від цих спогадів так погано, ніби це йому хтось дзвонить, а він навіть відповісти не може.

— Що в нього за сигнал такий? — говорить про сапера. — Не міг щось цікавіше собі поставити?

— Та ладно, — відповідає на це малий. — У тебе ж теж не державний гімн стоїть. Хоча міг би й поставити, ти ж учитель. Бюджетник.

— Для чого? — не розуміє Паша.

— Для патріотичного виховання, — сміється малий. — Ти взагалі слова гімну хоч знаєш?

— Слухай, — знову переводить розмову Паша. — Забрати б його, — киває він у бік туману. — Що він там лежить?

— Ти дурак? — знову запитує малий. — По мінах підеш? Прийде весна, зійде сніг — приберуть.

— Та немає тут ніякого снігу, — говорить на це Паша.

— Немає, — погоджується малий.

Сигнал тим часом затихає. Знову чути лише вибухи. Стояти на вітрі холодно, таке враження, що туман розтікається рукавами й кишенями.

— Давай назад, — коротко говорить малий, розвертається і йде в бік саду.