— Та нічо не хочуть, — фізрук злісно спльовує, ставить пляшки на землю, дістає сигарети. Паша теж із полегкістю ставить пляшки на мокрий розкислий ґрунт. Плечі ниють. Паша важко віддихує, ловлячи ротом густий туман. — Вони тут усі на Ніну злі. Минулого літа, коли все почалось, хотіли здати її в комендатуру. Я не дав.

— Як не дав? — цікавиться Паша.

— Просто, взяв і не дав, — пояснює фізрук. — Ну а потім прийшла армія. А потім ось оце почалось, — Валєра змахує рукою, ніби показує на туман. — Все, йдемо, — викидає у воду недопалок, підхоплює пляшки, рушає.

Нормальний чувак, думає Паша, підхоплюючи свої пляшки. Шо я психую?

У спортзалі на Пашу вже чекає малий.

— Де ти ходиш? — викрикує. — Давай уже йти. — На підлозі в кутку стоїть рюкзак із його речами. — Я готовий, — говорить малий, — скільки тебе чекати?

— Так-так, — погоджується Паша, — зараз підемо.

І тут до нього підходить Ніна.

— Справді збираєтесь іти? — питає.

— Так-так, — Паша поправляє окуляри, відразу ж починає говорити сухо, як завжди говорить зі школярами.

— Ну куди ви підете? — нервує Ніна. — Послухайте, як б’є. Почекайте хоча б до обіду. Вони, як правило, замовкають після дванадцятої.

Малий стоїть поруч, ревниво дослухається до розмови.

— Шо? — кричить нетерпляче. — Пішли вже!

Паша вагається, не знає, що робити. З одного боку, хочеться чимшвидше звідси піти, з іншого — Паша згадує, як добирався вчора від вокзалу, й іти йому вже не так і хочеться.

— Почекай, — каже він малому. — Давай мамі твоїй подзвоню.

— Для чого? — не розуміє малий.

— Запитаю, шо там, удома, яка ситуація, — пояснює Паша.

— Та ладно, — розчаровано тягне малий. — Яка там ситуація?

Але Паша не слухає. Відходить у куток, дістає телефон. Малий і Ніна стоять віддалік, очікують, час від часу кидають один на одного короткі погляди. Причому Ніна дивиться на малого стурбовано, він на неї натомість — якось люто, з неприхованим роздратуванням.

Ідуть довгі гудки, Паша вже збирається скинути.

— Алло, — раптом чує він голос сестри. Власне, й не голос — крик. Вона звикла кричати. На роботі кричить, удома теж. Думає, що так її краще розуміють.

— Да, Жень, — говорить Паша. — Ти вдома, шо там у вас?

— Вдома, — голосно підтверджує сестра. — Тут піздєц просто. Армія з оточення виходить. Станція забита народом. Усі виїжджають. Бояться, шо станцію бомбити будуть.

— Я у Саші тут, — встряє Паша. — Хочу його додому забрати.

— У Саші? — здивовано кричить сестра. — Як ти туди потрапив?

— Я забрати його хочу, — пояснює Паша. Чути погано, тому він теж переходить на крик.

— Да куда ти його забереш? — голосно обурюється сестра. — Тут не пройдеш. Воєнних повно. Хай сидить в інтернаті. Там його хоч годувати будуть.

— Він у підвалі сидить, — кричить їй Паша на це.

— У підвалі? — не розуміє сестра. — Чому в підвалі?

— Тому шо стріляють, — пояснює Паша.

— Ну от і хай сидить, — криком погоджується сестра. — Зате не голодний!

Тут зв’язок обривається, а набирати ще раз Паша й не хоче. Про що з нею говорити? Стоїть спиною до Ніни з малим, напружено дивиться в чорний телефон, тягне час, вдає, що чекає на відповідь.

— Ну шо? — першим не витримує малий. — Збирайся, давай.

— Павле Івановичу? — питально намагається привести його до тями Ніна.

— Значить, так, — Паша різко повертається й говорить, дивлячись якраз поміж Ніною й малим, тобто нікому не дивлячись в очі. — Значить, шо? На станцію не пропускають, пости заблоковано. Армія звідси пішла, — киває він за вікно. — Ці, — знову киває, — лише входять.

— Ну от і ми ходімо! — перебиває його малий. — Ти шо, тут сидіти зібрався? З фізруком?

— Саша! — кричить на нього Ніна.

— Да пішли ви! — малий люто розвертається, біжить у шкільний коридор.

Паша стоїть якийсь час, не знаючи, що робити, потім кидається слідом. Пробігає коридором, завертає, біжить уздовж порожніх, як готельні холодильники, класних кімнат. Добігає до кінця коридору, спускається сходами вниз, важко гупає цементною підвальною долівкою. Підбігає до боксу, тягне двері на себе. Малий, ясна річ, зачинився. Паша починає гатити долонею по залізних дверях. Тільки б, думає, з ним усе було добре, тільки б не почалося. Тільки не зараз. На гуркіт із першого боксу вибігає ціла компанія. Проте Паша все одно нервує, переживає за малого, хоче, аби той відчинив, тож і далі гримить металевими дверима, гупає, струшуючи десятилітню іржу, що осідає в коридорному присмерку. Пішли ви, повторює за малим, пішли ви всі. Що з нір повилазили? Що, ніколи не бачили, як у великих дружніх родинах з’ясовують стосунки? Звісно, звідки вам знати? Коли ви взагалі своїх батьків бачили? Сидите тут, як щури в трюмі, чекаючи, доки вас викурять отруйним димом, і що вам до нормальної родини, яка намагається жити нормальним життям? Що ви взагалі знаєте про нормальне життя? — кричить про себе Паша, обертається й раптом бачить їх усіх. Усіх трьох. Старшу, років дванадцяти, він учора вже бачив: це вона ввечері приходила з Ніною, приносила спальник. Упізнав її за волоссям, що спадає просто на очі. І за поглядом — недовірливим, чіпким. За минулу ніч недовіри в погляді стало, здається, ще більше. І страху теж. Стоїть у вилинялому рожевому пуховику, ховає руки в кишенях. На ногах в’язані шкарпетки й теплі домашні капці. Капці завеликі, схоже, з чужої ноги. Та, що визирає їй з-за плеча, на вигляд менша, років десяти, теж недовірлива, теж налякана: світле волосся, зібране у вузол, кілька хлопчачих светрів, натягнутих один на інший, невиразні джинси, ношені кросівки.

В руках тримає пластикову кружку з чимось гарячим: не захотіла, видно, залишати, коли вибігала в коридор. Хто його знає, коли повернешся. А гаряче холоне, тому краще тримати його при собі, про всяк випадок. І ще третя стоїть. Визирає з-поза порога, не виходить у коридор. Волосся коротко стрижене, так, ніби вона з лікарні вийшла. Але боїться, що її туди знову повернуть. І погляди у всіх такі важкі. І тіні під очима такі чорні, глибокі. І Паша спочатку не розуміє, у чому річ, аж раптом до нього доходить: вони, всі троє, нафарбовані. Густо, виклично, як тут фарбуються дорослі жінки. Паша спочатку дивується, потім розуміє: ну а чим їм іще від ранку займатись у підвалі? Сидять, фарбують одна одну, щоб не так страшно було. Хоча все одно страшно. Я ж їх і налякав, думає Паша, сам і налякав. Проте дивиться на них, дивиться на фарбу в них під очима, на страх, який вони намагаються цією фарбою замалювати, і розуміє, що ні, він тут ні до чого, страх у них надто глибокий, постійний, вони з ним так і живуть. І Паша їх зовсім не налякав. Вони й без Паші налякані. Паша тут, у підвалі, виявився радше таким самим мудаком, як і всі довкола, як і їхні батьки, що кинули їх, мов кроликів у зачинених клітках: живіть, скільки зможете. І як зможете. Стоять, дивляться на Пашу, мовчать. У тієї, що з вузлом на голові, повільно стікають сльози, розмивають фарбу, залишають чіткі борозни. І все це має такий дивний вигляд тут, у цьому підвальному коридорі: Паша з його мертвими пальцями, малий, що зачинився від цілого світу в бомбосховищі, ці ось дівчатка з неприродним, якимось клоунським гримом, що стоять і починають нити. Мовби юні клоуни прийшли до старого клоуна скаржитись на труднощі професії. А старий клоун сам готовий розплакатись і не плаче лише тому, що йому соромно плакати перед розмальованими дітьми. Тому він просто сідає на цементну долівку, підпирає спиною металеві двері, скидає окуляри й починає втомлено терти очі, що сльозяться від пилу, недосипання та розпачу.

Аж тут заходить Ніна. Бачить це все, але мовчить, відразу ж загрібає дівчаток до боксу, дверей за собою, втім, не причиняє, тож Паші все чутно. Чутно, як Ніна комусь витирає сльози, як змиває туш з обличчя, як комусь дає цукру до чаю, як когось просить принести вологі серветки. Розповідає про свою сестру. Молодшу, впевненішу в собі, успішнішу. Розповідає, як та постійно доношувала одяг за всіма своїми старшими сестрами, подружками й кузинками. За нею, Ніною, теж. І стільки було в неї цього чужого одягу, і так він їй пасував, що всі їй заздрили. Навіть ті, чий одяг вона доношувала, теж заздрили. Оскільки, говорить Ніна, річ не в одязі, річ у власній гідності. Й відсутності страху. Ну, такого вона, звісно, не говорить, але Паша розуміє це саме так. Так і є, думає він, все правильно: річ не в одязі, річ не в тому, що на тобі. Ми ж тут усі, якщо подумати, як в інтернаті живемо. Кинуті всіма, але нафарбовані. Кому що перепаде — те й носимо. Інша річ, що це нічого не міняє. Можна ходити в краденому секонді й почуватися королем світу, а можна мати хорошу теплу куртку й бути товстим, нікому не потрібним мудаком, думає він про своє. І чому, думає, я зі своїми ніколи про це не говорю. Надиктовую їм усі ці мудацькі диктанти, вбиваю в голови складні й незрозумілі приклади, вчу правил, які їм ніколи не згодяться. Вчу говорити без помилок. А ось просто говорити, говорити так, щоб тебе чули й розуміли, — не вчу. Та й сам не вмію.