І ще, думає Паша, чому вони її слухають, чому перестають плакати? Чому їхній страх відступає після її слів? Можливо, тому, що в неї тихий і спокійний голос. Таким голосом не погрожують. Таким голосом навіть не захищаються. Таким голосом саме й говорять про те, що боятись не обов’язково. Просто всі інші тут кричать. Постійно. Вдома. На вулиці. У громадських місцях. У місцях масового відпочинку. Ось моя сестра, скажімо. Так, сестра. Паша згадує нещодавню розмову по телефону — і в роті стає гірко, ніби він смоктав металеву ложку. Згадує, як він востаннє їхав із нею одним потягом, позаминулої зими, два роки тому, ще до цього всього. Виявляється, це не надто зручно, коли твоя сестра — провідниця. Причому твоя провідниця, провідниця, з якою ти їдеш. Коли вона перевіряє в тебе квитки, потім приносить тобі постіль, зачиняє перед твоїм носом двері туалету. Ну, в нього вона квитки, звісно, не перевіряла. Та і їхав він без квитка, в одному з нею купе. А в усьому іншому подорож виявилася безкінечною й виснажливою. Ще на пероні, на станції, сестра почала кричати. І кричала цілу дорогу: на Пашу, на провідницю із сусіднього вагона, на міліцейський наряд, на начальника потяга. Що вже говорити про пасажирів, які навіть не опиралися. Більше того, декому це навіть подобалося. Декому взагалі подобаються жінки, які кричать. Дехто сприймає їхню істеричність за темперамент. Вона навіть уночі кілька разів скрикувала, мовби злякавшись власної задовгої мовчанки. Спали вони сидячи, на нижній полиці: на горішню сестра запустила якогось безквиткового пасажира, заробивши на ньому скупі, але живі копійки. Сиділи до ранку, дивились, як за вікном у світлі пристанційних ліхтарів пролітають золоті сніги, час від часу сестра виснажено випадала в сон, хилила голову братові на м’яке плече. Паша сидів, намагаючись не сполохати, але на черговому перегоні потягом струшувало, сестра скрикувала й волала щось крізь сон, лякаючи застудженого пасажира на другій полиці. Хоча на ранок, уже коли переїхали на правий берег і доїжджали до київського вокзалу, Паша безтурботно спав, скрутившись на ковдрах, і сестра, що встигла розштовхати всіх громадян пасажирів і вигнала в коридор застудженого подорожнього з другої полиці, повернулась до нього в купе й, схилившись, тихо, по-сестринськи, торкнула за плече. А коли Паша розплющив очі й упізнав її, спокійно промовила: ось так.

— Ось так, — говорить Ніна, стоячи над ним, — ось так.

Паша струшує головою, швидко підводиться.

— Йдіть на кухню, — говорить вона Паші, — візьміть собі щось у дорогу. Я поговорю з ним, — показує вона на двері боксу.

— Я сам, — відповідає на це Паша, — я сам поговорю.

— Поговорите, — погоджується Ніна. — Ще поговорите. У вас ще стільки часу попереду.

Паша підводиться, піднімається сходами, йде коридором.

Фізрук сидить коло вікна, читає газети. Туман за вікном починає розпадатися на шматки, і коли черговий шматок відламується й відноситься вітром, приміщення їдальні освітлюється — і можна прочитати наступну сторінку. Потому наповзає нова маса в’язкої вологи, і фізрук відкладає газету, сидить, чекає. Збоку може здатися, що він обдумує прочитане. Витягнув ноги в бік розпаленої пічки-буржуйки, гріється. Над буржуйкою розвісив своє чорне пальто, яке зовсім відсиріло на вулиці. Пальто накинуте на стару шкільну швабру, рукави звисають порожньо й безнадійно. Воно схоже на розбійника, якого розіп’яли на хресті році так у тридцять третьому від народження Ісуса. Мокрий капелюх теж висить поруч. На плиті димить чайник, час від часу фізрук підливає окріп у кружку з міцною заваркою. Паша заходить, зупиняється на порозі, не знає, чи вчасно зайшов, але фізрук відразу ж приязно махає йому рукою: іди сюди, до вогню. Паша підходить, усміхається йому, як давньому приятелю, спирається на якийсь перевернутий ящик. Сухо потріскують дрова, біло зависає за вікном туман — можна подумати, що вони просто застрягли десь у гірському готелі, тепер ось мають достатньо часу й дров, аби відігрітися й заспокоїтись, перш ніж рушити в дальшу дорогу. Ось тільки вибухи десь там, за туманом, ніяк не вщухнуть. А повернувши голову, натрапляєш поглядом на гору немитого посуду, що стоїть тут невідомо звідколи. Але якщо туди не дивитись і якщо не дослуховуватись до роботи артилерії в місті, якщо дивитися, скажімо, лише на вогонь — почуваєшся затишно й захищено. Лякає хіба що розіп’яте пальто, яке чорніє вгорі. Смерть десь поруч, вона просто вичікує.

— Чай будеш? — питає фізрук.

Паша ствердно киває у відповідь. Знаходить свою кружку із замерзлою вже заваркою, наливає туди окріп, обхоплює кружку руками — гріється. Залізо негайно прогрівається, у долоні пече, проте Паша далі тримає, не хоче відпускати цей металевий згусток тепла. Фізрук пригладжує вуса, якось комічно, як у кіно, знову запрошує сідати. Паша завбачливо махає рукою: постою так, говори.

— Ти сам звідки? — питає фізрук. — Зі станції?

Мова в нього дивна: ніби грамотна, російська, без домішок, але якась не своя. Такою мовою тут говорять бригадири на шахтах, або парторги на зборах, або менти у відділках — мова не надто освічених людей, які говорять про важливі державні справи й, оскільки бояться сказати щось не те, говорять переважно цитатами. Паша звик до такої російської, сам так уміє. У Валєри, втім, навіть ця казенна говірка симпатична: так генерали у відставці переповідають онукам героїчні сторінки власної біографії, щось беручи з даних генерального штабу, щось прибріхуючи від себе.

— Зі станції, — каже Паша. — Я зі станції.

— А я тут народився, — задоволено підхоплює Валєра. — У районі поліклініки для працівників місцевої залізниці. Двадцять хвилин звідси швидким кроком по прямій. Пам’ятаю, як цей інтернат будували. Початок-середина сімдесятих. Ми школярами середніх класів загальноосвітньої школи були. Прибігали сюди, будівельні матеріали крали.

— Для чого? — не розуміє Паша.

— Іграшок не було, — пояснює фізрук.

На ньому теплий сірий светр з високим коміром, чорні парадні брюки, у яких він, вочевидь, ходить на роботу, з-під них визирають сині треники (у яких він, скоріше за все, теж ходить на роботу). Гумаки скинув, натомість одягнув гумові капці. Шкода, що в нас такого фізрука немає, думає Паша про свою школу. З фізруком їм справді не пощастило: мало того, що жінка (все те саме — постійно кричить, ніколи не вислухає), так вона ще й утекла минулої осені, коли місто почали оточувати. Паша навіть змушений був кілька разів її підміняти, проте нічого доброго з цього не вийшло: на уроки фізкультури Паша приходив у важких зимових черевиках. Спортивного взуття в нього не було. Старшокласників це злило, Паша це відчував, тому одного разу прийшов до директорки, показав їй свою руку й просто сказав, що буде скаржитися, що це неправильно, коли його, інваліда, примушують крутитись на турніку. Директорка злякалась. Власне, не за Пашу, який із відсохлими пальцями змушений був ризикувати життям на турніку, а за свою директорську жопу, оскільки Паша справді міг поскаржитись. Одне слово, шкода, що в нас такого фізрука немає, думає тепер Паша, обпікаючи губи окропом, не так противно було б заходити до учительської.

— Давно тут? — питає Паша.

— Відразу після закінчення педагогічного інституту, — говорить на це фізрук. — Ветеран педагогічної діяльності.

Я тут усіх пережив, — додає від себе. — Ти ж бачиш, усі розбіглися. Хіба що Нінка залишилась. Передаю досвід молодим колегам.

— Ясно, — говорить на це Паша схвально. — Діти у вас хороші.

— Хороший контингент, — погоджується з ним фізрук. — Неблагополучні родини, кримінальний елемент, вплив вулиці. Відсоток алкоголізму серед батьків, несприятливі соціальні обставини. Вони ж нікому не потрібні, — знову додає Валєра від себе. — Їх сюди, як щенят до притулку звозять. Перекладають відповідальність на педагогічний колектив, — додає ще раз про всяк випадок.

— Можна подумати, це лише у вас, — підхоплює Паша. — Да в будь-якій школі те саме: ніхто нікому не потрібен. Хто ними займається — невідомо, для чого народжували — ніхто не знає.