— Все нормально? — питає. — Допомогти?

Жінка дивиться на нього, нічого не розуміючи. І нічого не відповідаючи, ясна річ. Паша стоїть над нею, згорбившись і намагаючись не дивитись їй в очі. Малий боязко визирає йому з-за спини.

— Допомогти вам? — знову питає Паша.

Жінка заперечливо викидає вперед долоню. Долоня в неї теж у виразках. Паша бере малого за плече, тягне вперед.

— Да чим ти їй поможеш? — роздратовано говорить йому хтось у спину.

Паша озирається — якийсь школяр, років п’ятнадцяти, але невисокий, від Пашиного малого всього на голову вищий, чорна шапочка з «адідасом», весняна куртка зовсім не тримає тепла, мокрі кросівки, якими він провалюється в снігову кашу, вимерзлий наскрізь, ховає руки в кишені, тягне на спині старий, вигорілий від сонця туристичний рюкзак. Дивиться на Пашу з викликом, шморгає носом, звідки взявся тут — незрозуміло.

— Ти шо, знаєш її? — питає Паша.

— Шо її знати? — дивується малий. — Вона тут живе, її тут усі знають.

— Тут — це де? — не розуміє Паша. — В посьолку?

— Ну, — підтверджує школяр.

— Шо в неї зі шкірою?

— Я їбу? — чесно відповідає школяр. — Хвора вона, не підходь до неї краще.

— Так а шо вона тікає? — далі не розуміє Паша. — Якшо вона тут живе.

— Всі тікають — і вона тікає, — пояснює школяр. — Я ж кажу, хвора. Не підходь до неї, — нагадує.

Накидає на голову капюшон, обганяє Пашу з малим, стрибаючи калюжами, біжить уперед.

Дорога опадає вниз, у долину. Снігу довкола стає більше, узбіччям росте очерет. Гострі стебла мертво показують напрямок вітру. Жінки все частіше зупиняються, замотують дітей у хустки, накидають їм на плечі свій одяг, ідуть усе повільніше, сваряться між собою все тихіше: бовтання в сніговому місиві забирає багато сил, ліпше помовчати. Довго опускаються в долину, потім піднімаються вгору, на пагорб. А коли виходять, бачать, що вбік від шосейки тягнеться протоптана свіжа стежка. А там, праворуч, метрів за двісті, темніє кілька будівель, невеликий хутір. Тополі довкола будинків, сараї — чиєсь господарство. Від дороги туди суне низка подорожніх. А інша низка суне назад — від будівель, на трасу. Підходять і дивляться якось порожньо й налякано, мовби шкодують, що були там, що ходили туди.

— Шо там? — питає Паша жіночок, які саме вибираються зі снігів на шосейку.

Одна відразу ж опускає голову, відвертається й іде собі, ніби не чує. Інша наштовхується на Пашу, мусить його обійти, тож на мить зашпортується у власній шубі, підбирає руками її поли, вибирається на асфальт, а за цей час устигає сказати:

— Там погрітися можна, вогонь розвели.

Але на Пашу теж не дивиться, поспішає за подружкою. Хто такі? — думає Паша. Без речей, без торб. Куди йдуть?

— Погріємось? — повертається до малого.

Малий мовчки киває: давай уже, пішли, шо стоїш.

Йдуть вузькою стежкою, сніг довкола просто на їхніх очах береться мокрою кіркою, зі стежки сходити не хочеться: сніг тут достатньо глибокий. Що ближче підходять, то незрозуміліше стає: великий дім із шиферним покриттям, яблуневі дерева під вікнами, господарські приміщення, невисокий паркан. Подвір’ям снують люди, незрозуміло, що там діється. Звідкись із двору виходить чоловік, один із тих, що рушили з посьолка першими, підходить до паркану, валить його ногою. Підхоплює виламані дошки, тягне назад, до будинку. Подвір’ям розкидано цеглу й шифер, з-під снігу визирають рештки розбитої канапи.

— Шо тут було? — питає сам себе Паша.

Малий не знає, що відповісти. Завертають за ріг будинку. Схоже на театральну сцену, з якої прибрали барвисті лаштунки, тож можна тепер насолоджуватись голими цегляними стінами й незадоволеним технічним персоналом, що блукає, не знаючи, чим себе зайняти. Стіни немає зовсім: схоже, пряме влучання. Будинок розламаний навпіл, меблі вивернуто назовні, мов кишки після ножового поранення. Дім великий, проте бідний, усередині майже нічого не лишилося: посуд, повний снігу, биті тарілки, перемащені соусом штори, втоптані в мокру долівку, гострі уламки цегли, газети, ганчір’я. І купа замерзлого люду всередині. Сидять при грубі, топлять парканом, гріються. Схоже, давно тут усе перекопали, навіть потягнути немає чого: ні харчів, ні коштовностей. Господарі, мабуть, і не знають, скільки в них тепер стін, сподіваються, мабуть, переживають, чи ніхто замки не збив. Ну ось, замків ніхто не збивав, просто стіни немає. Ну й веранди заразом. І вхідних дверей. Паша пробирається всередину, під дірявий дах. Дощу всередині майже немає, а біля груби ще й тепло. Щоправда, проштовхатися сюди не так просто: чоловіки в чорних куртках зайняли стратегічні позиції, самі за всім доглядають, самі визначають, кого підпускати до родинного вогнища, кого гнати під дощ. На Пашу дивляться, як на ворога: мовляв, що за кадр, звідки такий — в окулярах, з бородою? Моментально відчувають конкурента. Жінки, які разом із Пашею приїхали від вокзалу, відводять очі, ніби вперше бачать Пашу з малим. Паша натомість не надто соромиться, переступає через чиїсь клунки, підходить до вогню, легко штовхає долонею одного з чоловіків:

— Пусти малого, — каже.

Чоловік дивиться на Пашу з викликом і відразою, проте й відрази як такої не стає, і виклик виходить якийсь непереконливий, і відповісти він Паші нічого не може, тому лише дивиться й мовчить.

— Давай-давай, — строго додає Паша. Додає достатньо твердо, аби чоловік далі не мовчав, але й доволі миролюбно: не вистачало ще влаштувати мордобій тут, на руїнах.

— Ну, давай, — цідить чоловік і хоче ще щось сказати, але Паша його вже не слухає.

— Сідай, — кидає малому. Той підходить, сідає на складену купою цеглу, простягає до вогню замерзлі долоні.

— Взуття скидай, — радить йому Паша. — Шкарпетки сухі вдягни.

Малий не сперечається: скидає кросівки, стягує шкарпетки, риється в наплічнику — шукає сухі. Паша відходить убік, аби не нервувати серйозних чоловіків у чорних куртках. Знаходить розбитий стілець без однієї ніжки, ставить його під стінку, якось примощується. Чоловіки, побачивши, що Паша відійшов і ні на що більше не претендує, заспокоюються, малого не чіпають. Як пси, одне слово: відігнали загрозу, розслабились. Жінки до них не підходять, бояться, сидять віддалік, ловлять тепло.

— Так а куда йти? — питає один, темноликий, жовто-зубий, в облізлій шапці, на бобра схожий. — Далеко ти дійдеш? — питає він невідомо кого.

— Перейдемо фронт, до станції доберемось, — відповідає йому інший — невисокого зросту, з мишачими очима, тонким голосом.

— Ну а толку? — запитує його бобер. — Станцію теж візьмуть не сьогодні-завтра. Ти думаєш, вони тормознуть? — показує він пальцем у стелю. — Гнатимуть тих, — показує пальцем у бік Паші, — до Дніпра. Так шо куда йти?

— Ти сам куда йдеш? — питає його той, інший, тонким голосом.

— Да мені до мотелю дійти, — говорить жовтозубий. — У мене донька там. Офіціантом працює. У неї пересиджу. У неї там кімната своя.

— Мотель? — перепитують його. — На виїзді?

— На виїзді, на виїзді, — задоволено підтверджує жовтозубий. — Там можна хоч до літа сидіти. Мотель ніхто бомбити не буде. Там і власник нормальний, я його знаю.

— Доньку як звати? — питає раптом Паша голосно.

Компанія завмирає, всі повертаються до Паші.

— Анна? — так само голосно питає Паша.

— Шо? — витискає із себе жовтозубий.

— Доньку, питаю, як звати? — повторює Паша чітко. — Анна?

Жовтозубий якось знічується, повертається до своїх, посміхається якось невпевнено, ніби перепрошуючи в них за щось. Скажімо, за те, що так підставився. Далі хапливо лізе кишенями, дістає старий мобільник, брудний і затяганий, схожий більше на щітку для взуття, аніж на телефон, натискає якусь кнопку, так само хапливо вибігає надвір, зникає за рогом. Друзі його сидять, мовчать пригнічено, дивляться на вогонь, не знають, як бути. Потому один підводиться, виходить у дощ, зникає. За ним наступний. Останнім виходить маленький, із мишачими очима. Встає, улесливо зазирає малому в очі, підкидає до груби пару дощок, біжить, не попрощавшись.