— Йому шо, подзвонили? — Паша голосно звертається до жінок. Але жінки теж мовчать, відводять очі.

Паша дістає свій телефон. Зв’язку, ясна річ, немає.

Цікаво, хто тут міг жити? Паша розглядається розбитим помешканням. У кухні над столом — календар за минулий рік, у великій кімнаті, де вони сидять і гріються, зі стін звисають вигорілі шпалери. Дерев’яна долівка, гнуте металеве ліжко в кутку. На ньому три жінки — темні, наче зимові дерева. Коло ліжка розірвані подушки, кілька штук, маленькі. Очевидно, на ліжку спали діти. Хтось заходить із вулиці, пробирається поближче до вогню. Хтось, зігрівшись і поївши зі своїх подорожніх торб та пакетів, вибирається під дощ. Не хотів би я, думає Паша, аби в нашому домі зібралась колись така тепла компанія. Розглядати чужий побут — як гортати чужі порножурнали: ніколи не знаєш, за що не варто хапатися. А тут ціле життя вивернуте, мов кишені. Справді, як в інтернаті: нічого не приховаєш, все назовні — і шпалери, і подушки. І сотні незнайомих проходять твоїм життям, не залишаючи в ньому жодного сліду. Палять чужі меблі, не знаючи, хто в цей час живе у їхніх власних домах, може, там теж хтось топить піч їхньою бібліотекою. Треба вибиратись, думає Паша, треба чимшвидше додому. Старий там, мабуть, здурів від страху. Та й малому краще всього цього не бачити.

— Зігрівся? — питає Паша.

— Нормально, — відповідає малий.

— Пора, — говорить Паша, — майже перша. Не хочеться йти по темному.

Малий підіймається, підкидає у вогонь фарбовану дошку. Полум’я відразу ж злизує стару потріскану фарбу. Жінки сидять, не відводять очей від вогню. І не говорять нічого, бояться сказати зайве. Та й не слухає їх ніхто: кому їхнє зайве потрібне.

За якийсь час одяг знову мокрий, черевики чавкають водою, йти стає важко, зупинитися й зігрітися немає де. Безкінечні дощові поля, що обриваються на південь важкими розмоклими схилами, скочуються аж до Азова, білі від снігу, чорні від ґрунту на зламах. Вздовж дороги тягнеться низька викручена лісосмуга, що мала би стримувати вітер і сніг, а проте не стримує нічого: вітер заповзає під одяг, охоплює, сковує рухи. Час від часу на узбіччі в снігу чорніють кинуті кимось речі — порожня торба, зайва пара взуття, жіночий светр: подорожні скидають усе зайве, йти далеко, дорога важка, то здіймається вгору, над крейдяним кар’єром, то сповзає вниз, до порожніх степових озер, оточених очеретами. Черговий підйом дається особливо важко: ноги ковзаються на слизькому, вітер вистуджує кров, безкінечний білий колір тягнеться кудись потойбіч життя. Таке враження, що ніколи не виберешся із цієї долини, із цієї пастки, що брестимеш до безтями поміж цих мокрих і наляканих подорожніх. Підіймаючись, Паша вже помічає, що на горбі збирається натовп, що вони стоять, перемовляються, вперед іти не поспішають. Ще повертатись доведеться, лякається він і прискорює крок. Малого тягне попід руку. Ти нормально? — питає час від часу, і малий у відповідь втомлено киває головою: нормально, нормально. Вибираються на гору. Вітер тут особливо злий. Натомість дощ припинився. Повітря пахне мокрим снігом. Попереду відкривається наступна засніжена долина, посеред якої чорно грузне зимовий ліс. І дорога в них із-під ніг різко скочується просто між дерев, у холодну вимерзлу гущавину. А вже по той бік лісу шлях знову виривається вгору, на пагорб, а за пагорбами видно терикони й сірі блоки будівель, і там, схоже, починається якесь зовсім інше життя. Ось воно, зовсім поруч: спуститися вниз, перейти лісом, вибратися нагору — і ти врятований. Єдина біда: над лісом високо й криво зависає чорний хвіст диму — густий, недобрий, ніби там хтось спалює документацію зі списками загиблих. І головне — дорога спускається саме туди, де палять, і ніяк цей ліс не обійдеш. Хіба брести по коліно в снігу невідомо скільки, невідомо як.

— Де це горить? — питає Паша чоловіків, що стоять і нервово курять.

— На переїзді, — озирається один. Виявляється, бобер. Пашу відразу впізнає, прикушує язика, але вже пізно. — Там залізниця.

— У лісі? — не вірить Паша.

— Ну, — переконує його бобер. — По ній і фронт проходив. З одного боку — ці, — кидає на Пашу довірливий погляд, — з іншого — ті. Як кордон виходить.

— А поїзди? — не розуміє Паша.

— Ну, якісь пропускали, — пояснює бобер, — якісь зупиняли. Це ж як кордон, — нагадує.

— А горить шо? — далі допитується Паша.

— Ну, я не знаю, — бобер нервує, підшуковує слова, повертається до своїх друзів, але ті мовчать, відводять очі. — Може, опорник.

— І шо робити? — Паша приступає до нього впритул, дивиться в очі, не дає відійти вбік.

Бобер і розуміє, що Паша підстав пресувати його не має жодних, а ось щось його, бобра, примушує стояти, виструнчившись, і відповідати. Щось він відчуває таке в Паші, чого варто остерігатись. І друзі його, мокрі й прокурені, теж не втручаються, вичікують. Курять на вітрі, ховаючи цигарки в рукавах чорних зимових курток.

— Ну, не знаю, — каже бобер. — Назад, мабуть, треба.

— Як назад? — дивується Паша.

— Ну а як? — лякається його реакції бобер. — Ось же — дим. Як же ти пройдеш?

— Да, — додає звідкись ізнизу маленький, із тонким голосом і мишачими очима. — Додому. Пересидимо і завтра прийдемо.

І ось вони всі раптом повертаються до Паші з малим, наче змовились, і говорять: так-так, додому, назад. Пересидимо й завтра прийдемо. І ти з нами пересидиш, натякають вони Паші обережно, не бійся, пересидиш, пересидиш із нами. Чого тобі боятись? І ось бобер теж зауважує, як усі повертаються до Паші, як підходять до нього, як ніби поміж собою, ніби ні до кого, а насправді й передусім саме до Паші повторюють: повертаємось, так, пересидимо, аякже, і він, бобер, теж опускає голову й дивиться на Пашу з викликом, відчуваючи загальну підтримку, пересидимо, говорить, усі пересидимо. І ти з нами. Паша вловлює цей погляд, і решту поглядів так само вловлює, і робить крок уперед. Тонкоголосий, із мишачими очима, пробує перепинити йому шлях грудьми, проте перепиняти не надто має чим, Паша легко відсуває його долонею, тягне малого за собою, потім обертається.

— Ага, — говорить, — давайте, додому. Ми за вами. Пішли, — тихо кидає малому.

Сходять униз, намагаючись не поспішати, все далі відходячи від гурту. Паша чує, як чоловіки починають між собою нервово перемовлятись, швидко переходячи на сварку. Мовляв, а хулі я йому скажу, сам би зупинив, шо ж ти стояв, ну й так далі. Скоріше, скоріше, шепоче Паша, не так до малого, як собі самому, під ніс, скоріше, скоріше, вони не кинуться, не будуть доганяти, не наважаться. Обіднє небо низько лежить понад самим лісом. Темна вервечка, всуціль жінки, молодші, старші, тягнуться дорогою, обережно, боячись послизнутись. Але що ближче до лісу, над яким розламується дим, то похапливішими стають рухи, то нервовішою робиться хода. Паша з малим прискорюються, йдуть, не озираючись, поспішають відірватись від компанії на пагорбі. Оминають жінок, майже біжать. А жінки бачать, що вони поспішають, і собі прискорюються — мало чого, може, ці двоє щось знають, може, треба якомога швидше заховатися в лісі, може, там, за спиною, на пагорбі, з’явиться за мить щось жахливе, щось, від чого ніяк не втечеш, чого ніяк не уникнеш. І ось Паша з малим чують, як за їхніми спинами жінки старанно топчуть калюжі, намагаючись не відставати. І вже ціла їхня вервечка біжить підтюпцем, добігає до перших дерев, що під сірим січневим небом навіть тіней не відкидають. І коли ліс обступає їх, легше не стає — стає гірше, страшніше: дерева побиті снарядами, вздовж узбіччя тягнуться окопи, і сніг, сніг! — темно-жовтий, ніби гнилий, ніби помер кілька днів тому й тепер гниє на свіжому повітрі. У деяких місцях жовті плями розлізлися й стали зовсім брунатними, у деяких темні згустки проступають тонко, як родимки на шкірі. Але він увесь тут такий, весь відгонить гнилизною.

— Шо зі снігом? — налякано кричить малий, біжучи, задихаючись, але не зупиняючись. — Шо з ним?