— А шо, — перебиває його Паша, — можна вивезти?

— Кого? — не розуміє таксист.

— Брата твого, — пояснює Паша. — Його шо, можна вивезти? Усе ж перекрито.

І тут таксист вибухає. І починає злостиво заперечувати й доводити, і знову якщо не слухати зайвого, то говорить, що є сто двадцять п’ять варіантів в’їхати туди й виїхати назад. Можна хоч вагони звідти вивозити. Чим багато хто й займається. І що він зранку вже дві ходки зробив, об’їхавши всі блокпости й намахавши всіх генералів. І що по телевізору показують зовсім не те, і що він ось узагалі його не дивиться, бо там і дивитися немає чого.

— А шо, — знову перебиває його Паша, — туди правда можна проїхати?

— Ну, — киває головою таксист.

— І до інтернату?

— До інтернату? — таксист темніє обличчям. — Можна, в принципі. Тільки там учора так валили.

— Роз’їбали? — уточнює Паша.

— Роз’їбали, — не заперечує таксист. — По-моєму, роз’їбали. Точно не знаю. Давно не був. Шо я там не бачив, в інтернаті-то?

Сидять і дивляться одне на одного: Паша — трішки повнуватий, неголений настільки, що можна вважати це бородою, в лижній шапочці й головне — в окулярах, через які йому відразу ж перестаєш довіряти; і водій — у безрозмірній шкірянці, потяганій і поламаній, так, ніби він у ній спить, ніби це його власна шкіра, схожий на стару ігуану в зоопарку. Здохне — навіть шкіру не здеруть, настільки витерлась. І картуз на голові в нього теж шкіряний і теж витертий, мов футбольний м’яч, яким довго грали на асфальті. Круглі риб’ячі очі, вуса, що прикривають рвану верхню губу, дивиться на Пашу, намагаючись зрозуміти, до чого той веде. А Паша теж дивиться на нього крізь скельця своїх інтелігентських окулярів і думає, що ця вся його потертість, вона ж не від бідності, машина в нього нормальна, хоч і не нова, але, схоже, була в добрих руках десь у Голландії, і пахне від нього нормально, в сенсі не смердить — і то добре, а ось ця потертість… Таке враження, що він весь час треться об щось, мов кіт об господарську ногу. Або корова об телеграфний стовп.

— Так шо, їдемо? — питає ігуана.

— А точно довезеш? — Паша мимоволі поправляє окуляри, тут-таки відсмикує руку, ненавиджу, думає, ненавиджу себе за цей рух, що ти їх поправляєш весь час, ці окуляри?

— До інтернату навряд, — говорить ігуана. — До вокзалу можу. Там розберешся.

— Ну давай, — невпевнено погоджується Паша.

— У тебе бабки хоч є? — питає про всяк випадок ігуана, примружуючи око. Хоча воно все одно не примружується, пронизуючи Пашу: кругле, риб’яче, водянисте, як ранкове повітря.

Водій викручує перед мотелем, просто біля ніг кількох військових, що стоять і димлять, і дивляться на них звично, себто як на рухому мішень. «Опель», залитий багном, чавить калюжі й стрибає вузькою асфальтівкою геть від траси, у сіру вогкість зимової панорами, яка враз відкривається перед ними, щойно вони вискакують на гірку й вивертають за лісосмугу. Звідси, від лісосмуги, поля обриваються вниз і тягнуться, скільки стає ока, а там, де вже нічого розгледіти не можна, за туманом і низькими хмарами, схожими на вантажні літаки, там теж щось є, щось дихає, горить, виблискує. Паша здогадується, що це і є місто. Таксист бовтається в ямах, стрибає, злоститься, а вже коли мотель зникає за лісосмугою, трішки розпружується, пригальмовує, зараз, каже Паші, скло протру, каже, і сходить на узбіччя, черпає там повні пригорщі твердого потемнілого снігу й починає протирати ним лобове скло. Паша дивиться, як розламується сніг, як він сповзає склом, розмиваючи простір, як болісно дмухає на скрижанілі пальці водій, як він притискається своєю потертою шкірою до брудного капота, дістаючи до скла, втираючи в нього крижані згустки, Паша вилізає назовні й дивиться на південь, намагаючись убити час, якого в нього, насправді, не так вже й багато.

Чорне від незібраного з минулого року соняшника поле, де-не-де сіре, аж до синього, снігове ошмаття, вогка жирна земля, глибокі сліди від техніки, що в’їжджала просто в цю темну соняшникову пройму: невідомо, чи щоби відстрілятись і поїхати далі, чи щоби пропустити зустрічну колону. Паша робить крок уперед, крізь затвердлу снігову кірку гостро пробивається трава, краще туди не ходити, нагадує він сам собі й відступає ближче до машини, яка дає про себе знати за спиною теплим бензиновим запахом. За перемерзлим соняшником тягнуться ЛЕПи, ніби підставки для рибальських сітей. Чорний метал підтримує важкі поздовжні лінії дротів, що розтинають небо, витягуючись у дощ. У низині, далеко, за полями, темніють мокрою шерстю голі дерева дачного кооперативу. Цієї зими дерева взагалі особливі: чутливі, мов тварини, здригаються на кожен вибух, тримають у собі своє тепло, не вимерзають, прогрівають довкола себе чорні лунки, в яких темно зеленіє стара трава. Кора вогка й беззахисна — торкаєшся її та плямишся цим темним болючим соком, ніби фарбою, ніби кров’ю з надрізів. А за дачами, які тягнуться уздовж русла мілкої промислової річки, всуціль зарослої очеретом, ледве розгледиш огорожу ремонтного заводу, що лежить у балці, а балка, заповнена дощем і туманом, вигинається в бік міста, і повітря стає таким щільним, що далі вже не видно нічого, але там теж щось є, більше того: там усе лише починається, там починається місто. І ще, останнє: збоку, на обрії, де світло небес відливає молоком і оловом, стоять труби комбінату — високі, холодні, мертві. І головне, ніде жодного птаха. Ніби тут був великий голод, і птахів поїли. А поміж цим усім має лежати лінія фронту. Справжня лінія фронту. І якщо раніше, доки місто було в облозі, Паші так жодного разу й не випало її перетнути, то ось сьогодні, схоже, перетнути її, цю лінію, доведеться. Ну що ж, заспокоює Паша сам себе, ну що ж.

Востаннє Паша їхав на таксі місяць тому, повертався з міста. Дорога прострілювалась, проте всі думали, що коли їхати швидше, то шансів загинути не так багато. Вони стояли на виїзді з міста, коло порожньої заправки, темною наляканою зграєю: Паша й кілька жіночок, що поверталися додому, на станцію, обтяжені торбами, мов гріхами. Їх довго ніхто не хотів брати, зрештою гальмонув і завмер посеред калюжі «жигуль», котрась із жінок махнула була водієві, мовляв, під’їдь, незручно добиратись водою, але водій так відчайдушно почав кричати, що всі мовчки полізли у воду. Він так і кричав цілу дорогу, рвонувши від заправки, вискочивши в поле й женучи чорним вугільним простором між містом і станцією, ні на мить не збавляючи швидкості й ні на мить не вмикаючи фар, мчав і лаяв, як умів, нещасних жінок. А вони у відповідь кивали мовчки головами, ніби погоджувалися з усім, схожі на прочанок у церкві: прийшли каятись, тож і каються тепер, чого ж не каятись, раз прийшли. Паша навіть хотів перебити його, заступитися за жіночу гідність, але не перебив, не заступився, а, виходячи, ще й переплатив.

Дорога розбита настільки, що їздять нею радше з поваги до її минулого. З тим самим успіхом можна їхати чорним розкислим ґрунтом. Але ігуана-таксист, схоже, цю дорогу знає, як власне тіло: де треба — почухає, де болить — натисне. Коли на узбіччі з’являється великий дерев’яний хрест — завзято хреститься. Причому незадоволено кидає оком на Пашу, буде той хреститися чи ні? Паша вдає, що нічого не помічає. На розвилці й унизу, перед мостом, стоять покинуті блокпости, мов розорені кимось пташині гнізда. Домашній одяг, посуд, газети, розбиті армійські коробки, розтерзані вітром мішки з піском — усе це по-сирітськи лежить просто неба, забивається в ґрунт, змішується зі снігом і мулом. Проїжджаючи блокпост, ігуана щоразу напружується: ніхто не знає, що лишили по собі ті, хто гнив тут останні місяці, які несподіванки можна знайти в їхніх норах. Та й чиї це блокпости — тепер і не зрозумієш: усе випалено, вибито осколками, і дерева довкола схожі на щогли рибальських човнів — гострі, високі, зовсім без гілок. А особливо страшно переїжджати міст, оскільки міст — об’єкт стратегічний, а кожен стратегічний об’єкт викликає найперше бажання його підірвати, висадити в повітря разом із тими, хто вирішив його, цей об’єкт, перейти. Ігуана аж очі заплющує, в’їжджаючи на нього. І Паша, побачивши таке, теж примружується. Так і їдуть якийсь час, наосліп. Страх — штука невидима, але всеохопна: ніби й не бачиш жодної загрози, довкола тихо, і навіть небо вгорі відблискує металевими пластинами, а ось саме лише усвідомлення, що ти на прицілі і що в’їбати може будь-якої миті, незалежно від кольорів і рухів у небі, робить цю всю ситуацію незатишною, і хочеться далі сидіти із заплющеними очима й рахувати, скажімо, до ста, доки від тебе відійдуть усі довколишні монстри.