Ігуана не витримує першим — тисне газ, вивертається між бетонних блоків із нанесеними червоною фарбою застереженнями та рве вперед вугільною заштрихованою дорогою. Проте, не виїжджаючи на черговий пагорб, біля чорної низької лісосмуги, що тягнеться праворуч від асфальту, вся суцільно з шовковиць і гострих акацій, раптом викручує кермо. «Опель» їхній хлюпається в снігову яму, мов пес у пінисте море, важко пробуксовує, відпльовується чорноземом і кригою, а все ж рухається, рухається вперед, виповзає потроху зі снігової каші, торкається колесами твердого, вигрібає на присипану гравієм траву, за якою ледь-ледь можна розгледіти стару доріжку, та, щоразу послизаючись на мокрій глині, пхається далі, уздовж чорних, як газетні заголовки, шовковиць.

— Ти куда? — лякається Паша. — А якшо міни?

— Да які міни? — злісно відповідає ігуана. — Тут роки два ніхто не ходив, дивись, яка трава.

Трава дійсно б’ється об днище «опеля» й лізе у вікна, і не виїхати б їм із цих хащів, якби не просипаний кимось завчасно гравій, невидимий, проте відчутний: хрустить під колесами, наче яблуко на зубах, і глухо пересипається. Ігуана задоволено тисне на газ, у небі просто над ними бовтається прозоре обіднє сонце.

— Колись була нормальна дорога, — пояснює ігуана задоволено, — можна було на дачі з траси проїхати. Заросло все, бачиш?

Довго їдуть невидимою доріжкою, толочать сухий бур’ян, притискаються до лісосмуги, щоб не помітили. Хоча лісосмуга наскрізь просвічується й продувається січневими вітрами, скрадайся не скрадайся — до першого поста, потім викручуйся як можеш. Попереду, з-поза шовковиць, уже проглядають перші дачні паркани, лісосмуга різко обривається — далі лише пласке поле, перекопане кротами, і за ним — тиха, як смерть, дачна вуличка. Пашу знову охоплює невимовний страх, знову хочеться заплющити очі й заховатись під ковдру, але ігуана не витрачає часу даремно, тисне на газ і завертає вбік, просто в яр, туди, де має текти річка. І машина сповзає полем, підстрибуючи на кожній кротячій ямі, дачі залишаються вгорі, натомість вони справді сповзають майже в річку, вздовж якої тягнуться коров’ячі стежки, і ось цими коров’ячими стежками ігуана й править далі, все швидше й швидше, все далі й далі від порожніх дачних віконниць. Паша не витримує й озирається, і встигає навіть розгледіти розбиті злі віконниці, але їх із ігуаною це вже не стосується, вони вже вискакують повз очерети на нормальну бетонку, мчать поганою, проте твердою дорогою, довго, невимовно довго трясуться цією бетонкою, потому пірнають під високу огорожу ремонтного заводу.

Дорога стає кращою, проте ігуана не поспішає, навпаки — пригальмовує. Прислухається, дивиться довкола. Паша опускає вікно. З вулиці тягне болотом і мертвою травою. Рушають далі. Огорожа тягнеться собі, тягнеться, нарешті попереду з’являються ворота — сині, металеві, розчахнуті настіж. Ігуана обережно підкочується. Порожньо й тихо. Але тиша така, ніби хтось вийшов і ось-ось повернеться. Тиша тисне й лякає. І щось там, за воротами, просто на землі, між подертими комбінезонами й перемащеним ганчір’ям. Щось зайве. Ігуана пригальмовує й дивиться туди, не відриваючи погляду. Паша висовується збоку, теж хоче розгледіти.

— Шо там? — питає налякано. — А? Шо?

— Собаки, — відповідає ігуана, важко ковтнувши слину. — Постріляли.

— Для чого? — не розуміє Паша.

— Хуй їх знає, — пояснює ігуана, — мабуть, шоб не шуміли.

Псів двоє. Обидва великі, темні, незрозумілої породи. Лежать у брудній воді, один коло другого. Кров під ними всоталась у сніг та асфальт, шерсть довкола ран позлипалася червоними згустками. Затверділий від смерті вишкір, гострі, але вже цілком безпечні ікла, скляні ґудзики очей, чорні подушечки лап. Порожнє подвір’я, відчинені ворота. Ігуана мовчки рушає далі. На якусь мить виходить сонце. Паша дивиться проти сонячних променів, прикривається долонею, тоді переводить погляд на ігуану: йому здається, що очі в ігуани зволожуються. Від сонця, мабуть.

Ліворуч тягнеться бетонна огорожа, праворуч — фарбована в жовтий труба газогону. Труба в кількох місцях перебита, ніби кістка, болить і потребує допомоги. Проте допомогти ніхто не може: вулиця порожня, на трасі зовсім нікого, лише попереду якесь палене залізо, так, наче хтось довго жував пересмажене м’ясо, не дожував, кинув остигати. Ігуана обережно об’їжджає палену гору.

— Танк, — каже, — 64-й. Горить, як дрова.

— Чим це його так? — питає Паша.

— Да яка різниця чим? — відповідає ігуана. — Це вже нормально. Там два трупи було, я цілий тиждень їздив, хоч би хто прибрав.

— А сам чьо не прибрав? — раптом обертається до нього Паша.

— Да нахуя вони мені! — різко відповідає йому ігуана, і кашкет його гостро й загрозливо цілить просто в Пашу.

Паша не знає, що відповісти. Відвертається до вікна. Ігуана дивиться на дорогу, теж нічого не говорить.

— Страшно, — говорить ігуана несподівано, — страшно брати в руки мертве. Ясно тобі?

Паша мовчки киває, непомітно потираючи руки, ніби вони замерзли. Їдуть далі. А далі огорожа врешті-решт закінчується, ввіткнувшись у трасу, що тягнеться до міста. А за трасою стоять двоповерхові будинки, переважно тут і живуть робітники з ремонтного. Паша боязко оглядає вікна: половина з них вибиті, половина затягнуті плівкою чи забиті фанерою. Темні всі, людей немає. Паша думає, що востаннє живих людей вони бачили коло мотелю, але люди ті були такі злі, ніби й не люди. Ще була Анна, але він її навіть не бачив. Цікаво, яка вона? — думає Паша. — Впізнаю її, коли побачу? А ще був Ганс, Паша згадує Ганса, його важкий погляд, лінивий порух плечей — і здригається, озирається довкола. Ігуана виїжджає до траси й вагається. Опускає скло, висовує надвір свою шкіряну голову, слухає напружено. Збоку здається, ніби принюхується до повітря. А повітря пахне горілим і мертвим, багато не нанюхаєш, тож ігуана всовує голову назад, ховається в нору, швидко й нервово підіймаючи скло.

— Ніби нікого, — говорить Паші самими губами. — Спробуємо?

— Давай, — відповідає йому Паша. Також самими губами.

Обережно виповзають нагору. Огорожа лишається позаду, натомість ліворуч відкривається панорама з широкою трасою й низькими небесами. Неба так багато, що бачиш лише його, але ось очі звикають до такої кількості повітря, і вони помічають біло-сірого кольору пасажирський автобус із висадженими вікнами, а довкола автобуса — цілий натовп військових. Хто такі — невідомо: жодних прапорів, шеврони з машини не розгледіти, та й не розуміється Паша на шевронах; темні, насторожені, стоять, тримаючи в руках зброю, і дивляться просто на них. Просто на їхній «опель». Дивляться уважно й здивовано, мовляв, хто це й звідки? Ігуана аж пригинається за кермом і мимоволі пригальмовує, і найбільше йому хочеться зараз дати задню й скотитися назад, за огорожу, але Паша розуміє, що назад у жодному разі не можна: лише не назад, тільки не назад. Давай, шипить він ігуані, дави, давай. Й ігуана слухняно давить, щоправда, не надто впевнено, але повертає й повільно-повільно рушає вперед. Так діти вночі йдуть у туалет: обережно, повільно, навпомацки, боячись наштовхнутись на відчинені двері. І обоє вони — і Паша, й ігуана — дивляться налякано в дзеркало й бачать, як від групи відокремлюється один боєць і спрямовує свого «калашникова» в бік їхнього «опеля», що так повільно віддаляється, і бачать ще, як хтось із його приятелів торкає його за руку, мовляв, кинь, не треба, але він рухом плеча скидає руку приятеля й знову підводить «калашникова». І Паша ще думає: може, варто вийти, поговорити, пояснити, показати паспорт? Тільки ось хто це? Хто це такі? Як із ними говорити, що пояснювати? Тут уже хочеш не хочеш — ховатися нема куди, ігуану мов паралізувало, Паша втягує голову в плечі, додому треба було їхати, говорить сам собі, говорить, не відриваючи погляду від бійця, який дивиться їм услід із осудом та азартом. Але за спинами бійців, десь там, за пагорбом, раптом розламується тиша, лунає вибух, бійці сиплються на землю, як стиглі яблука в мокру траву, і той, хто цілився в них, теж припадає до асфальту й кидається на узбіччя, і це останнє, що Паша встигає розгледіти, оскільки ігуана втоплює педаль газу в днище свого «опеля» — і вони летять униз порожньою трасою, під мокрими небесами, в яких по обіді прориваються сонячні затони та сліплять очі, і вода довкола спалахує тисячею зблисків, як у березні, хоча потому небо зачиняється, мов двері ліфта, і знову стає срібно й волого.