– Запалення ясен… – прошепотів я вражено.

– Так, запалення. Чесне слово, мені для вас не шкода. Хочете, я вам у барі поставлю пиво?

– Запалення ясен, – повторив я приголомшено.

– Але це не смертельно, не хвилюйтеся ви так за мене, – Баланеску поплескав мене по плечі.

– Господи, при чому тут ви? – я був просто розплющений.

– З вами все гаразд?

– Так-так, дякую, містере Баланеску. Доброї вам ночі.

– Ви знайдете свій номер?

– Так, безперечно… Запалення ясен…

– Який у вас?

– 510-й.

– У мене 511-й.

– Сусіди…

– Так, зустрінемося вранці на сніданку.

– Так-так, дякую…

– До зустрічі.

Ватяними ногами я добрідаю до ліфта, підіймаюся до себе в номер і виходжу на балкон. Чорт, навіщо він мені це сказав? Я ставився до нього як до бога, а тепер що?

Гнилі ясна, чорт, гнилі ясна. Я відчував, що мені знову стає погано. Якого чорта я тут роблю, чому не поїхав назад ще вечірнім потягом? Спав би зараз у вагоні, не мав би цієї халепи. Це ж треба – запалення ясен. Що це хоч таке? Як людина може зіпсувати про себе все враження.

Зрештою, сам винен – натяк, натяк, на що хороше може натякнути чувак, у якого запалення ясен? Що як він мені насниться з цими своїми яснами? Це ж померти можна буде від співчуття.

Я повернувся до кімнати. У коридорі почулися важкі кроки, і двері до сусіднього номера відчинилися. Схоже, Містер Гнилі Ясна повернувся додому. Щось там ходить, чимось займається, переставляє якісь речі, потім заходить до туалету. Чому тут така акустика? Пускає воду й починає митися. Вода лунко б’ється об його широку спину й скочується до пластикового коритця душу. Значить, ванни в нього немає. Я цього не переживу.

…чекати до ранку, вишукуючи по тіві старі голлівудські вестерни, або спуститися в бар і попросити в них молока, або спробувати заснути, не знаю навіть, що краще. Тиха-тиха-тиха ніч, яку можна розглядати просто з балкона, холодна-холодна-холодна вода, що витікає з кранів, кілька годин сутінків, кілька знайомих у цьому невеличкому готелі, яких можна буде ще раз зустріти на сніданку, чудесна поїздка, фантастичне життя, радісні голоси ангелів у ліфті й прибиральниць на сходах, – я вимикаю все світло, закручую крани, закидаю під крісло пульт від телевізора й падаю у своє наповнене жахіттями, страхами й крабовими консервами тепле двомісне ліжко.

Анна-Марія сидить у власній ванні, по краї наповненій водою, напустила теплої води, сидить тепер, щось собі думає, здіймає рукою хвилі й слухає приймач, що звисає на шкіряній шворці якраз над густою піною; вона завжди так – прокинеться десь в обід, напустить води й плаває собі, як скумбрія, навіть телефон притягла до ванної, він у неї завжди мокрий, б’є струмом та іскрить, розмовляти з нею по телефону – задоволення невелике, вона постійно викрикує якісь прокляття, лається, коли її струмом б’є, але не замовкає. Зараз вона необережно повертається й з головою занурюється в густі непроглядні води, утрачаючи із зовнішнім світом будь-який зв’язок, лише рука зі слухавкою стримить над хвилями.

Час од часу вона спливає з глибини і, думаючи про життя, розглядає якусь деталь свого тіла, знизу вгору наприклад нігті на ногах, фарбовані рожевим лаком, мама з дитинства привчила її, югославську дівчинку, що потрібно завжди фарбувати нігті на руках і ногах: «Можеш не любити країну, у якій живеш, – говорила вона, – але нігті мають бути нафарбовані, інакше це буде з твого боку ще однією їм поступкою. У наш час, – додавала вона, – і в нашій країні це не так уже й мало, дитино моя, – фарбувати нігті на ногах, не забувай про це». Анна-Марія не забувала й змалку ходила з нафарбованими нігтями, чим вельми дивувала виховательок у дитячому садочку. У неї завжди були красиві акуратні стопи, і коли класі в третьому-четвертому її витягували на міські змагання з легкої атлетики, спортивні функціонери з міністерства, котрі мали спеціально наглядати за змаганнями, по кілька разів підходили до їхньої команди і з неприхованою упередженістю, себто поклавши на всі принципи олімпійського руху та фаєр плею й ігноруючи команди інших белградських шкіл, схилялися над Анною-Марією, схвильовано й дещо нервово мацали її кінцівки, мовляв, тут не болить? Питалися: «А тут? А вище?» – «Коли не давите – не болить», – відповідала дещо знічена дівчинка. «Бережи себе», – казали функціонери й витирали піт. «Ти наша надія», – додавали вони про щось своє. Анна-Марія берегла, проте спортсменкою так і не стала. Якось на тренуванні потягнувши ногу, пішла з великого спорту й позбавила функціонерів такої важливої для них, мабуть, штуки, як надія.

Зараз вона тішиться сама з себе, розглядає свої стопи з поперечними слідами від шкарпеток трохи вище від кісточок, адже на вулиці нині тепло й панчохи вона не носить. Сліди від шкарпеток їй не подобаються, вона ліниво підіймає ноги над водою й розглядає пофарбовані нігті. У цей час приймач починає шипіти, Анна-Марія підіймає ногу ще вище й легенько стукає нею по темному корпусу приймача, приймач раптом обривається зі шворки й ляпається просто у воду, боляче стукнувши Анну-Марію по литці. Анна-Марія лякається: «Чорт, – каже, – боляче як», – і дивиться, що там, із литкою. У неї там невеличкий і ледь помітний опік ще з дитинства, коли вони з друзями гралися в партизанів Тіто й робили якусь вибухову речовину в підвалах біля залізничного вокзалу, речовина жахливо смерділа, але всі терпіли, діти все ж таки, що ти їм скажеш. Анна-Марія завжди була в центрі уваги учнів і вчителів, тож, коли якийсь пришелепкуватий партизан необережно підірвав їхню вибухівку прямо в підвалі, не дивно, що вона опинилася зовсім поруч, себто в центрі, їй обпекло литку, батьки боялися, що опік залишиться, проте все швидко минулося й тепер уже нічого не було видно, хіба що волосся там майже не росло, тому не потрібно було її – цю литку – голити. Анна-Марія недовірливо торкнулася рукою вдареного місця і, виставивши ногу з води, обдивилася її ще раз.

Їй було двадцять із чимось років, усе, що могло сформуватися на її тілі, сформувалося, розвиватися вона почала швидко й завжди з цього користала, у неї вже в середніх класах була м’яка тьмяна шкіра й довгі повнуваті ноги, за що її всі й любили, як вона сама потім розповідала, перший секс у неї був теж у школі, тоді ж вона вперше закохалася, кохання було нещасливим, її обранець виявився гомосексуалістом, і Анна-Марія збиралася накласти на себе руки, знайшла батькову бритву й порізала ліве зап’ястя, відтоді в неї там шрам, але його також не видно.

Ще в молодших класах вона почала співати, ходила в хор, займалася в музичній школі, на неї спеціально приходили подивитися курсанти військової академії та просто випадкові збоченці. Вона була невисокого зросту й мала довге русяве волосся, уже коли вступила в університет, волосся підстригла, але співати не перестала, в університеті її запросили до справжнього хору, їхній керівник збирав фолк, який вони потім виконували, грошей це, звісно, не давало. На якийсь час після університету Анна-Марія влаштувалась офіціанткою в барі, але роки зо два тому їхні старі записи почули в Німеччині, попросили переслати фонограми, ще через рік у Берліні, на лейблі «Акула», що спеціалізується на ворлд-музиці, вийшов подвійний диск під пафосною назвою «Балканський блюз», там було кілька записів їхнього хору, диск був резонансний, в об’єднаній Європі дивувалися: дивися, ми їх бомбили-бомбили, а вони й далі співають, горді піонери Тіто, і їх запросили до Німеччини виступити на великому фолковому фестивалі, вони виступили, і половина з них, ясна річ, залишилися в Німеччині, але Анна-Марія встигла знайти у Відні якусь стипендію, вирішила далі вивчати фолк, приїхала, пожила кілька тижнів у гуртожитку, потім відшукала в місті давню приятельку своєї мами, та здала їй одну зі своїх квартир, і от Анна-Марія пережила у Відні зиму й успішно переживала весну, відвідувала час од часу якісь заняття, сумувала за Белградом, посилала мамі листівки та щодня, набравши повну ванну гарячої води, залазила туди й наспівувала фолк.