У кімнаті вогко й темно, над водою літають метелики, котрі невідомо як сюди потрапили, Анна-Марія виловлює врешті-решт з води свій приймач і викидає його на підлогу, мов мокру жабу. Метеликам, мабуть, жарко, Анні-Марії теж, але вилазити вона не збирається.

– Ну, що, – питаю я її, – чому ти мовчиш?

Я був одним із перших її знайомих у Відні. Власне, спочатку вона поселилась поряд зі мною, ми були сусідами, я допоміг їй оформити папери в банку й поліції, навіть годував її кілька днів бульйонами на спільній кухні, адже бабок у неї тоді не було й жерти вона теж нічого не мала, словом, ми друзі, у хорошому значенні цього слова, себто без сексу, без усієї цієї тягомотини, буває інколи й так, просто вона отака прибабахана, сидить собі у ванні, телефонує звідти – з ванної – своїм друзям, ось мені зателефонувала годину тому, попросила прийти, порадити, як їй далі бути, у неї, мовляв, серйозні проблеми.

Я, звичайно, приходжу, вона відкриває мені двері й біжить назад, уже звідти кричить мені «проходь, не стій там», я заходжу до ванної кімнати, сідаю на стілець і розглядаю метеликів над водою і розкислий загроблений приймач, що дохриплює собі на підлозі. Анна-Марія сидить по горло у воді, печально на мене дивиться, курить розмоклі цигарки й мовчить. І тут я її питаю:

– Ну, що, чому ти мовчиш?

– У мене проблеми, – починає вона й нервово затягується. – Вибач, звичайно, що я тебе витягла.

– Нічого. Вибач, що я не скидаю черевиків. У тебе тут вода.

– Так, вибач, тут приймач впав у воду.

– Хочеш, щоб я його відремонтував?

– Ні-ні, розумієш, у мене проблеми з твоїм знайомим.

– З яким таким знайомим?

– Ну, з твоїм компатріотом. З Аліком.

– А які з ним можуть бути проблеми?

– Він у мене закохався.

– Він же комп’ютерник, – чомусь сказав я.

– Ну, то й що – у мене не може закохатися комп’ютерник? – закашлялась Анна-Марія.

– Хороший комп’ютерник – ні. Вони егоцентричні, їм не до того.

– Значить, Алік – поганий комп’ютерник, – поважно сказала Анна-Марія.

– Він мій приятель, – заперечив я. – І земляк.

– Ви з ним поруч живете?

– Так. Наші міста поруч. П’ятсот кілометрів, розумієш?

– Він учора зателефонував і сказав, що кохає мене.

Що тепер робити?

З нею завжди такі проблеми, вона весь час скаржилася, їй то контролери в трамваї освідчуються, то старенькі панянки в опері, вона, зрештою, мила жінка, з наївним обличчям і гарними грудьми, ось і мій приятель Алік щось собі надумав, я їх, до речі, сам і познайомив зовсім недавно, ми сиділи в якомусь клубі, зібралися просто ввечері, сиділи, пили, вони з Аліком швидко набралися, почали щось співати, ну ось, а я тепер маю все це вислуховувати.

– Ну, – питаю, – а він тобі подобається?

– Не знаю, – говорить Анна-Марія, – у нас був секс, і мені не сподобалося.

– У вас був секс?

– Так, розумієш, я не надто й хотіла, але так сталося.

– І що?

– Ось про це я й хотіла з тобою поговорити. Розумієш, мені це не зовсім сподобалося.

– Це що – був твій перший секс?

– Ні, я про інше. Розумієш, він весь час ритмічно так дихав. Я його питаю «що ти робиш?», а він говорить, що відтягує, значить, свій оргазм і для цього намагається контролювати дихання.

– Цікаво, ніколи про таке не чув.

– Та почекай. Ну в нього дихання, окей. А мені, як ти думаєш, приємно?

– Не знаю, – чесно сказав я.

– Таке враження, – веде вона далі, – що займаєшся самбо. Тільки без одягу.

– Без одягу, мабуть, незручно.

– Що незручно?

– Ну, самбо займатись.

– Ось. І я не знаю, що мені тепер робити.

– А ти, – говорю я, – не пробувала йому сказати, аби не дихав?

– Ну, як я це зроблю? Що, я йому скажу: «Не дихай»?

У мене таке вперше.

– Слухай, – намагаюсь я її підтримати, – урешті-решт, Алік хороший хлопець. Комп’ютерник. Він тобі може яку-небудь програму зробити. Сайт.

– Мені не потрібен сайт, – Анна-Марія топить бичок у воді й одразу розкурює нову цигарку. – Я його боюся. Раптом він якийсь божевільний. У вашій країні там усі божевільні.

– Звичайно, – погоджуюсь я, – починаючи з президента.

– Слухай, ти маєш із ним поговорити, – тихо, майже пошепки каже вона. – Ти знаєш його, ти знаєш мене, він тебе послухає.

– І що я маю в нього спитати? Чому він контролює своє дихання?

– Ні, взагалі поговори з ним, чого він взагалі від мене хоче. Поговориш?

– Гаразд, – погоджуюсь я, – якось при нагоді обов’язково. Зачиниш за мною двері?

– Чекай, – кричить вона й хапає мене за руку, оббризкуючи теплою піною, – не йди. Ти маєш поговорити з ним просто тепер!

– Він що – під водою чи що?

– Він зараз прийде.

– Може, ти одягнешся?

– Ні-ні, я залишуся тут, тут мені спокійніше.

– Ага, – кажу, – головне пірнай глибше – там він тебе не дістане. У тебе пиво є?

– У мене є водка. Візьми на кухні.

На кухні справді є надпита пляшка горілки, але немає ніяких склянок, тільки чашки, на яких написано «З днем народження», я беру чашку, іду назад, наливаю Анні-Марії. «Ну, – кажу, – з днем народження!» Вона нервово випиває, закашлюється, утрачає рівновагу й іде на дно. У цей час у двері дзвонять. Я йду відчиняти.

До кімнати заходить Алік, тягнучи за собою, ніби важку рибальську сіть, ранкові голоси зі сходів і свій персональний запах комп’ютерника. Справжнього комп’ютерника завжди можна впізнати за запахом, цей запах важко з чимось сплутати й неможливо набути просто так, не долучившись до клавіатури. Я думаю, вони пахнуть майкрософтом.

Алік тримає в руках шкільний помаранчевий наплічник і гризе китайську вермішель швидкого приготування.

Вермішель годилося б, мабуть, кинути в гарячу воду, проте Алік гризе її просто так, як гренадери в есесівських дивізіях гризли свої галети, займаючи влітку 41-го чергове напівсонне містечко на Східному фронті.

Алік вітається, говорить, що радий мене бачити. Пошепки додає, що це добре, що я тут, і починає захоплено переповідати якусь історію з побуту комп’ютерників, у якій усе тримається на регулярному вживанні малозрозумілого мені слова «процесор», і я подумки зауважую, що, коли протягом 10–15 секунд цього слова не вжито, розповідь утрачає динаміку й будь-яке логічне наповнення. Можливо, це тому, що я сприймаю її на слух, ось якби він міг усе це записати. «Я спочатку хотів усе це записати, – говорить Алік, – а тоді подумав, що запам’ятаю. Це така хитра штука».

Він дістає з наплічника якусь штуку, щось, без сумніву, пов’язане з веб-дизайном, і починає проробляти з нею незрозумілі маніпуляції, час од часу проговорюючи своє сакральне «процесор». Комп’ютерники – дивний народ, у них у всіх виробляється такий ненав’язливий фетишизм, вони настільки зживаються зі своїми персональними машинами, що мусять обов’язково мати при собі повсюдно бодай якісь їхні частини, а оскільки монітор за собою не потягаєш, то вони обмежуються всілякими деталями, дисками, електронними шматками, вони їх намагаються якомога частіше витягувати на люди, погладжують їх, постукують пальцями, протирають рукавами, вимовляючи при цьому різні позитивні для своїх чакр слова, як-от «процесор», «вінчестер» чи войовниче «антивірус».

Дивний-дивний народ, я думаю, що коли почалася б війна і комп’ютерників разом мобілізували, наприклад, у ракетні війська, то, повертаючись увечері після десятигодинного чергування до своїх казарм, вони тягнули б за собою які-небудь боєголовки, проносили б їх через прохідну під сірими шинелями, потім клали б поруч із собою на подушки, мов плюшевих ведмедиків, а вранці приносили б назад і прикручували на місце, повертаючи збройним силам їхню боєздатність.

Ще пару років тому, живучи в Києві й не знаючи іноземних мов, Алік займався чимось прикладним, здається, мовознавством, і сильно від цього пив. Здоров’я особливого він не мав, тож алкоголь давався йому важко, Алік постійно ригав і мав жахливі багатогодинні похмілля.

Пити він кинув цілком несподівано, коли одного разу прийшов додому сильно п’яний і, прокинувшись серед ночі, пішов ригати в душ. Відкрутив кран і спробував попити воду з рукомийника. Вода була солодкою. Аліка від цього вирвало. Наступного дня він прокинувся, відразу ж згадав про воду і пішов її пробувати. Вода й далі лишалася солодкою. В іншому крані, на кухні, вода теж була солодкою. Алік злякався. На третій день вода знову була нормальною, але переляканий Алік уже вирішив кинути пити. Звільнився зі своєї кафедри, розсварився з шефом і записався на комп’ютерні курси. Уже за кілька місяців він складав кольорові графіки в хлібозаготівельній конторі, а за рік почав робити складні повноформатні сайти, переважно для західних фірм, які на цьому сильно наварювали, використовуючи своїх київських партнерів, скажімо, Аліка, як дешеву робочу силу й переводячи гроші за роботу на лівий рахунок, вельми економно.