– А потім що? – питається Алік.

– Потім захотіла до туалету, вирішила-таки відкрити.

Ну, відкрила.

– І що?

– Нічого.

– А світло?

– А не було ніякого світла. Здалося мені. Я забула, як мій вмикач розташовано, коли він увімкнений, коли ні, ось і подумала, що він увімкнений, розумієш?

– Так, – розгублено сказав Алік.

– Я піду краще горілки куплю, – кажу я.

– Чекай-чекай, не йди, – просить Анна-Марія, – Аліку, скажи йому.

– Так, справді, – говорить мені Алік, – не треба горілки.

– Знаєте, – додає раптом Анна-Марія, – я пригадала одну історію…

…Мені чомусь запам’ятовуються здебільшого саме розмови, я часто не пригадую, хто саме вимовляв ті чи ті слова, за яких обставин, який у нього тоді був вираз обличчя, у що він був одягнений, проте слова я зазвичай запам’ятовую, дивно, не знати чому, я їх уже стільки пам’ятаю – цих чужих слів, уривків чиїхось розмов, чиїсь шепоти, вигуки, звертання, можливо, це взагалі найкраще, що є в цьому житті, мені інколи важко спілкуватися з моїми друзями, мені досить того, що вони мені колись говорили чи що вони говорили поміж собою, заводити з ними щоразу нові розмови для мене обтяжливо, я боюся, що щось зіпсується, щось буде сказано не так, і взагалі, спілкування з друзями – річ настільки делікатна, що краще її просто уникати, щоб нічого не зіпсувати. Я люблю просто сидіти й слухати своїх знайомих, адже серед них переважно трапляються люди невпевнені ані в собі, ані в тому, що їх оточує, розмови їхні мають химерне забарвлення, це навіть і не розмови, це наговорювання якихось лексем, які, на їхню думку, забезпечують їм перебування в цьому світі, вони ніби виправдовуються весь час перед кимось, хто наділив їх голосом. Коли мої друзі говорять, я можу слухати їх до безкінечності, добре усвідомлюючи, що насправді річ тут не в тому, що їм є що сказати, річ у тому, що мені є що слухати, отже, хтось, хто керує нашими голосами і нашими горлами, спілкується зі мною в такий спосіб, а ігнорувати його – просто нерозумно, бо, крім нього, до тебе по-справжньому взагалі нікому немає діла. Я сиджу й слухаю Анну-Марію, слухаю, як вона нервово переповідає якусь плутану історію, як вона не витримує й починає голосно плакати й освідчується Алікові в коханні, Алік розчулено щось їй шепоче у відповідь, вона далі ридає, закриває обличчя руками, Алік схиляється над нею й починає її обіймати, вона теж обіймає його й далі плаче, метелики злякано літають над теплими водами, і я тихенько виходжу в коридор. Дивно, мені дуже подобається цей механізм, цей принцип, за яким усе й відбувається, добре зроблено, що тут скажеш, ось вони, наприклад, – тягалися цим материком, тягалися, разом із мільйонами інших громадян, з кимось жили, когось кидали, від когось тікали і таки зустрілися, бач, не розминулися, не загубили одне одного, зустрілися, наговорили купу дурниць, але все одно – їм добре, будуть собі далі говорити, розповідатимуть усілякі речі, потім, можливо, будуть кохатися. Можливо, навіть у воді. Як риби. Або тритони.

– І ще ти весь час говориш про порнографію.

– Ну, я люблю порнографію.

– Як можна любити порнографію?

– Любити можна все. Ти, наприклад, любиш Елвіса. Це теж порнографія.

– Ні, Елвіс – це не порнографія.

– Порнографія-порнографія. Елвіс, Джордж дабл ю Буш, Міккі Маус – усе це порнографія.

– Міккі Маус?

– Так, Міккі Маус. Голіма порнографія.

– Ні. Тільки не Міккі Маус. Джордж дабл ю Буш – так, я згодна, але не Міккі Маус.

– Не сперечайся.

– І ти що – дивишся ці фільми?

– Які фільми?

– Ну, порнографічні фільми.

– Що ти маєш на увазі?

– Ну, справжня порнографія, фільми – розумієш?

– А. Ні, не дивлюсь. Де б я їх дивився? Я не маю телевізора. У мене був вибір – купити або телевізор, або зимовий плащ.

– І що?

– Нічого. Я подумав: нащо мені телевізор?

– Ну, правильно, мабуть.

– Я теж так думаю.

– А плащ?

– Плащ? Ну, я знову ж таки подумав: нащо мені плащ?

– Справді, нащо тобі плащ улітку?

– Ось бачиш.

– Значить, фільмів ти не дивишся?

– Не дивлюся.

– Дивно… Ну, мені час на посадку. Напишеш потім як-небудь про свою любов до порнографії.

– Обов’язково. Щасливо долетіти.

– Купи собі телевізор.

– Добре. В іншому житті…

…Коли мені було років одинадцять-дванадцять, я товаришував із Бобом, своїм однокласником. Боб був із неблагополучної родини, його тато сидів десь на Півночі, а мама працювала в пристанційному буфеті, уже не знаю, що в цьому неблагополучного, Боб був на всю голову відбитий чувак, навіть у ті соціально внормовані часи його хотіли вигнати зі школи, але куди ти його виженеш, якщо навколо радянська влада. У такому віці завжди подобається різна туфта, гормони грають, висипають прищі, хочеться поставити цілий світ раком, узагалі – починалися добрі роки, кінець блаженних вісімдесятих, час, заповнений сонцем, травою та кооперативним рухом, тотальний відтяг, ми ніби потрапили на великий з’їзд мародерів, які, назавжди покидаючи окуповану ними країну, у нашому конкретному випадку – Велику Радянську Імперію, хотіли взяти якомога більше на пам’ять про небіжчицю: якісь невеличкі сувеніри, фото й підсвічники, що стояли на каміні у вітальні, щось із шаф з одягом, якийсь непотріб, зовсім незначні й нікому вже непотрібні речі – посуд, прикраси, золото, діаманти, кольорові метали, вугілля, нафту, земельні ресурси; радісні усміхнені обличчя моїх сучасників, за часів мого дитинства вони були саме такими – радісними й усміхненими, і навіть спекулянти, зв’язані скотчем й облиті бензином, згорали у своїх кооперативних будках із посмішками й почуттям безмірного тривалого польоту крізь усі помаранчеві небеса, що розгорталися над нашою батьківщиною.

З Бобом ми навчалися в одному класі, але до якогось часу майже не спілкувалися, я більше тягався за старшими друзями, справжніми придурками, вони десь діставали піратські копії німецьких порнофільмів і просили мене як відмінника їх перекладати, бо вони там не все розуміли, придурки, одним словом. Касети були паршиві, переписані вчетверте-вп’яте, відеомагнітофон був теж паршивий, радянський, старші друзі виявляли довіру до моїх знань німецької, дещо безпідставну, слід сказати, але я старався, друзі все ж таки. Перекладав я он-лайн, ясна річ, щоправда, там і перекладати особливо не було чого, текстовий корпус головно складали лаконічні рубані фрази на зразок: «Як ти хочеш, щоб я це зробив?» – я все ускладнював, перекладаючи: «Він питає її, як вона хоче, щоби він це з нею зробив», – друзі із зрозумінням кивали головами, мовляв, нормально, малий, нормально, так і має бути. Не дивно, що з того часу німецька мова асоціюється в мене з оральним сексом. Найбільшою нагородою за перекладацький труд була, звісно, сама можливість побачити справжнє жорстке німецьке порно, це тоді, як усі твої однолітки про секс знали хіба що з анекдотів, а презерватива не бачили навіть у рекламі, бо тоді й реклами такої не було.

І ось десь у цей час ми зійшлися з Бобом, і він, і я займалися фотографією, у кожного з нас вдома була ціла гора різної смердючої хімії, різні там проявлювачі, закріплювачі, усілякі скельця й лещата, по-справжньому користуватися цим ми не вміли – ні він, ні я, але і йому, і мені це подобалося. Не знаю, щось у цьому було, це вам не срані «кодаки», не дешевий одноразовий замінник, бо коли ти длубаєшся кілька годин в їдких сплавах і сумішах, коли просто під твоїми пальцями проступають обличчя друзів і приятелів, ти й сам починаєш розуміти, що життя – воно дещо складніше за китайську легку промисловість і що всі ці штатівські найобки на зразок бройлерного типу білозубих серфінгістів або пришелепкуватих скаутів, котрі так ніколи й не дізнаються, що таке комсомол і карієс, – увесь цей рекламний безконтроль просто відпочиває поряд із запаморочливим збудним запахом старого радянського фотопаперу. Що там казати: у нас було чудове дитинство й нехила країна, уже що-що, а це не заміниш нічим, і ось одного разу, курячи в шкільному сортирі, ми розговорилися з Бобом на предмет різних там баночок та скляночок, і він, боязко озираючись, повідомив, що можна дістати прикольні плівки з готовими вже негативами й самим їх штампувати. «А що за негативи?» – питаюсь я. «Жінки, – говорить він, – голі жінки». – «Ух ти, – кажу я, – а де ти їх візьмеш?» – «Є в мене, – каже Боб, – друг Фокс, він кіномеханік, у нього багато таких плівок». – «Хіба він нам дасть?» – сумніваюсь я. «Так – ні, – каже Боб, – а за літру дасть».