Поза тим, Алік дотримувався здорового трибу життя, не пив, гриз насухо китайські розчинні сніданки, курив драп, запиваючи його фруктовим чаєм, а у вільний від роботи час займався комп’ютерною анімацією. Найглобальнішим його проектом була кількахвилинна мультиплікаційна притча про добрих лісових бобрів, технічно дещо незграбна, проте лірична й повчальна.

В Аліковій історії лісові бобри, які до цього славилися гнилістю натури та патологічним жлобством, раптом переживають якесь емоційне потрясіння й вирішують стати добрими.

Вони приходять до людей і розповідають про своє переродження. Після деяких вагань (3–4 секунди кольорової анімації) люди наважуються повірити лісовим бобрам і пускають їх до себе жити й працювати.

Тут годилося б чекати від лісових бобрів якої-небудь западляни, підступу, зумовленого генами й сумнівним минулим, а бач, ні – в Аліковій історії, чим вона мене й привабила, не було затертих поворотів сюжету, лісові бобри таки справді переродилися й почали брати активну участь у житті суспільства. Мало того, дехто з них, найпрацьовитіші чи що, досягли неабиякого успіху в бізнесі й повідкривали власні офіси з персональними секретарками, мені це місце (5–6 секунд) найбільше подобалося. Закінчувався фільм об’ємною вакханальною сценою (20–25 секунд разом із титрами) якогось бізнес-ланчу десь на лісовій галявині, щоправда, радше схожій на бейсбольне поле, де поряд із біснесменами-лісовими бобрами сиділи бізнесмени-люди й пили безалкогольні напої, заїдаючи їх чизбургерами.

Історію про добрих лісових бобрів Алік увіпхав як рекламний ролик до щойно закінченого сайту однієї норвезької фармацевтичної компанії. Норвежці анімаційний витвір київських партнерів помітили надто пізно, коли вже їхній сайт офіційно запрацював, мало того, його рейтинг несподівано почав стрімко рости, а на розробленому Аліком форумі паслося безліч відвідувачів, соціальну приналежність яких вирахувати було важко, але фармацевтикою вони цікавилися щонайменше, розводячись, зазвичай, про спіритизм, сектантство чи просто паранормальні явища. Підозри посилилися після того, як однієї ночі на форум влізли представники однієї анархістської організації й довго радилися про варіанти безкоштовних перельотів рейсами норвезьких авіаліній, відтак сайтом зацікавилася поліція. Фармацевти уважно переглянули власну сторінку й висунули київським партнерам офіційне звинувачення, що ті, мовляв, зробили з їхнього сайту ідеальну принаду для даунів, гомосексуалістів і червоних, тільки не для фармацевтів, що порядний фармацевт на такий сайт і носа не поткне та що за такі речі слід було б збити з них хороші бабки як компенсацію, але оскільки гроші переводилися напівлегально й за жодною документацією не проходили, то постраждалі фармацевти пропонували компромісний варіант: київські партнери мали вибачитися, переробити все швидко й безкоштовно, а головне – дати по голові тому, хто увіпхав на їхню фармацевтичну вотчину ролик про добрих лісових бобрів.

Був скандал, Аліка позбавили премії і вихідних, хотіли взагалі звільнити, а потім зважено вирішили: раз він сам увіпхав туди тих траханих бобрів, то хай сам їх звідти й витягує. Алік нервував, багато курив, пив свій фруктовий чай і печально дивився за вікна офісу. Несподівано для всіх, хто його знав, він подав документи на стажування у Віденському університеті й так само, як Анна-Марія, прибув до чужої країни в пошуках професійного поступу й фінансової стабільності. Ми з ним разом пили, часто ходили по барах, влаштовували кількаденні алкогольні запливи за буйки, і ось під час одного з таких запливів я і познайомив його з Анною-Марією. Тепер у них обох, схоже, були проблеми.

Поговоривши ще деякий час про процесор, Алік насторожився, бо Анни-Марії ніде не було. Він запитально подивився на мене.

– А, – кажу, – ти до Анни-Марії? Вона у ванні. Ходімо.

Алік недовірливо підійшов до дверей ванної. Озирнувся на мене.

– А ти, – питається, – що, теж туди підеш?

– Ну, звісно, – кажу я, – ми ж друзі.

– Справді?

– Ми друзі, друзі, – намагаюсь я його заспокоїти, – у нас дуже гарні стосунки. Я теж при ній миюсь.

Його це ще більш насторожує.

– Ну, жартую, – не витримую я, – припини.

Алік рішуче видихає повітря, контролює його все-таки, і відчиняє двері.

Анна-Марія бачить його перед собою і з переляку пірнає на дно. Алік швидко зачиняє двері.

– Слухай, – каже, – вона там гола.

– Хто?

– Анна-Марія.

– А, – говорю я після деякої паузи, – Анна-Марія так, гола. Вона миється, – пояснюю.

– Чому ти не сказав?

– Я казав.

– Ти не казав.

– Я казав. Гаразд, ходімо.

Я відчиняю двері й заходжу до ванної кімнати. Алік заходить слідом, вітається й не знає, де йому сісти. Анна-Марія вітається з ним і ніяково дивиться на мене. Я із задоволенням спостерігаю за Аліком: цікаво, де він сяде.

Алік топчеться на місці й не знає, як бути.

Гарна дуже ситуація виходить, я люблю такі речі, коли збирається якась компанія й усі поводяться як придурки, тоді розумієш, що ти не один такий, ось вони, очевидно, із симпатією ставляться одне до одного, у них навіть секс був, а однаково – не можуть спокійно й нормально порозумітися, обов’язково їм потрібно вчинити якусь байду, налити повну квартиру води, натягнути сюди комп’ютерних обрубків, божевільний світ, божевільна цивілізація, я б засумував, якби мені заборонили спілкуватися з моїми друзями.

– Сідай, Аліку, – кажу йому. – У нас є горілка. Будеш?

– У мене є шампанське, – говорить Алік.

– Ти що – завжди носиш з собою шампанське? – питаю я його.

Анна-Марія промовисто дивиться в мій бік.

– Ні, це я спеціально купив.

– А, ну покуштуймо.

Алік відкорковує своє шампанське, я приношу ще дві чашки «З днем народження», розливаю рештки горілки, ми випиваємо, потім я відразу ж наливаю в чашки шампанського і ми випиваємо знову. Западає мовчанка.

– Один мій знайомий художник, – починаю я, – любить говорити, що його від шампанського пучить.

– Як це? – не розуміє Анна-Марія.

– Ну, – говорю, – живіт у нього болить.

– А я зовсім не їм риб, – говорить Анна-Марія після паузи. – Ні креветок, ні крабів. Ні крабових паличок, – додає вона.

Усі знову замовкають. Мова – химерна річ. Щойно я сказав, що в мого знайомого художника болить живіт від шампанського, маячня якась. Треба йти додому, завжди так, розумію, що треба йти додому, натомість сиджу й слухаю всілякі байки. Що зробити, щоб усе це скінчилося?

– Аліку, – кажу, – Анна-Марія мій друг, розумієш?

– Розумію.

– Вам потрібно поговорити, розумієш?

– Про що? – лякається Алік.

– Не знаю. Про що? – питаюсь я в Анни-Марії.

Вона нервово курить і ненависно дивиться на мене.

– Послухайте, друзі, – кажу, – я з вами разом не трахався (Алік закашлявся), мені взагалі байдуже, що з вами буде. Ви, звісно, мої друзі, але поводитеся дуже дивно. Я вам узагалі тут заважаю.

– Мені не заважаєш, – холодно говорить Анна-Марія.

– Мені теж, – додає Алік.

– Ну, добре, – погоджуюсь, – але вам усе одно потрібно поговорити. Аліку, вона хотіла тобі щось сказати.

– Неправда, – говорить Анна-Марія.

– Правда.

– Неправда.

– Правда, – говорю я.

– Увімкни голосніше приймач, – несподівано просить Анна-Марія. Я підіймаю з підлоги мокрий приймач і кидаю його у воду. Вона скрикує й починає плакати.

Метелики злякано підіймаються вгору.

– Розумієш, – говорить вона сама до себе, – я завжди боялася лишатися вдома сама. У дитинстві мене мама завжди брала з собою на роботу, бо, коли мене лишали саму вдома, зі мною траплялися страшні істерики. Я рвала свої книжки, викидала у вікна одяг, била посуд. Словом, у мене здавали нерви. Я й тепер дуже боюся сама лишатися, розумієш? Я через це завжди вмикаю всюди світло, телевізор, приймач, ноутбук свій ніколи не вимикаю, я боюся, розумієш? І ось пару днів тому зі мною сталася така історія: я пішла на якусь виставу, виходячи, вимкнула всюди світло, після вистави ми з друзями зайшли в якийсь паб у центрі та й добре так вмазали, розумієш, я взагалі багато не п’ю, а тут щось настрій був паршивий, ось я й напилася. Приходжу додому, іду коридором, бачу – а в туалеті світло горить. Я відразу зрозуміла, що там хтось є, схопила на кухні стілець, принесла й підперла ним двері. Щоби звідти не відчинили. Сиджу й думаю – викликати поліцію чи не викликати. Сиділа так до ранку.