Ми виїхали з Харкова близько другої ночі й уже на ранок угрузли в туман, у якому ховалася вся промислова інфраструктура й лежав увесь індастріел – і мертвий, і живий, і ненароджений, – весь Донбас із його тисячею приміських вокзалів і тисячею затоплених штолень, із його стихійними ринками, на яких продаються промислові секрети, і мотелями, у яких сплять мертві водії, з його ріками, у яких світиться мул – чорний і блискучий, ніби арабська нафта, і його містечковими подвір’ями, які до серпня заростають сухою травою; марксистський Клондайк, де вугілля залягає на рівні могил, які риє бюро ритуальних послуг, так що, ховаючи небіжчиків, додому в домовинах несуть якісне вугілля, і де легкі наркотики коштують стільки ж, як кока-кола, хоча кока-колу, на відміну від легких наркотиків, тут ніхто не вживає з огляду на її шкідливість. І це не говорячи про проституток.

Механічне перетинання простору вбиває саму ідею подорожі. Долати ландшафти потрібно повільно й зосереджено, звертаючи увагу на дрібниці й деталі, які, за великим рахунком, і формують кожен порядний ландшафт. Якщо ти не можеш зупинитися просто посеред дороги, якщо ти женеш від початкового пункту до кінцевого, ти втрачаєш найголовніше – розуміння тих відмінностей, які між цими пунктами існують і заради яких, як мені видається, варто кудись їхати. Головне – не відстань, яку ти долаєш, головне – відмінності, які її характеризують, більшість подорожей здійснюються заради цих відмінностей, наприклад заради відмінностей курсу долара. Тому краще відмовитися від групових мандрівок або принаймні максимально обмежити склад учасників, оскільки немає нічого тоталітарнішого за, скажімо, залізницю, з усіма її стрілочниками й лінійними відділеннями міліції, чи за міжнародні авіалінії, де з усіх деталей і відмінностей ти помічаєш хіба що відмінності митного контролю.

Міністерство шляхів сполучення – тоталітарна секта, створена, аби обмежувати свободу твого пересування, зберігаючи при цьому пересування як таке, транспортуючи тебе вздовж фіксованого маршруту з фіксованою кількістю зупинок і фіксованим часом зависання на цих зупинках. В ідеалі подорожувати потрібно пішки, розглядаючи краєвиди і знайомлячись із подорожніми, залізниця позбавляє тебе подібної можливості. На залізниці пішки ти можеш перейти хіба що з першої платформи на другу, відмінності між якими не бачать навіть стрілочники. Ми спробували уникнути цієї пастки, оминувши всі брами й загорожі, перетнувши всі залізничні насипи й проігнорувавши всі семафори в майбутнє, щедро розставлені вздовж дороги. Шукаючи мертвий індастріел, головне – триматися подалі від життя, у всіх його проявах, а які найбільш прості й масові його прояви можуть трапитися в дорозі? Торгівля алкоголем, одягом або невільниками; представники закону, як вони його собі уявляють; прочани, котрі автостопом добираються до святих місць або просто вибираються звідси подалі, – вони сидять неподалік від шлагбаумів, доки колона автомобілів пропускає черговий товарняк без нумерації, перебирають вервиці й б’ють у ритуальні барабани, обтягнуті шкірою забитих домашніх тварин; доки вони сидять, ми розглядаємо бойові вм’ятини на бортах крадених «фольксвагенів», розглядаємо зелені, як водорості, татуювання на руках чоловіків і мідно-червоний світанковий відблиск фарбованого волосся жінок, котрі котять кудись у безвість чорні важкі велосипеди, розглядаємо порожні пачки з-під цигарок і снодійного, якими всіяно щебінь, розглядаємо портрети Сталіна у водійських кабінах, тинейджерок, котрі сплять у фурах, тварин, що сторожко виходять до дороги, винюхуючи запах життя і приносячи з собою запах смерті. Десь тут і починається чергове містечко, з усім його індастріелом.

Уздовж ростовської траси із заходу на схід тягнеться цілком передбачуваний пейзаж, із шахтами й трубами, усе як по телевізору; оскільки із труб іде дим, нам лишається тільки печально розглядати всі ці предмети гордості вітчизняної промисловості, живе лишається живим. Проте чим далі на схід, тим печальнішими стають сопки, Кристоф пожвавлюється – у повітрі пахне мертвим металом, ми справді проїжджаємо ще якийсь час, і раптом ліворуч від нас відкриваються справжні квартали Сталінграда, саме те, що нам потрібно, навіть якщо цей індастріел ще живий, ми вже в тому стані, що згодні його добити.

Очевидно, це був переробний комбінат, причому досить великий – до розвалених приміщень навіть тягнеться залізниця, свого часу тут можна було окопатися й жити, видаючи на-гора продукцію високої якості, зараз коробки цехів і корпусів заросли деревами, дерева ростуть на дахах і вилазять у вікна, заповнюють собою розщелини в стінах і повільно підступають до залізниці, перекриваючи рештки втрачених комунікацій. Натомість подвір’я свого часу настільки щедро поливали бензином та іншою гидотою, що вирости тут навряд чи що-небудь коли-небудь зможе, тож можна ходити й безкінечно розглядати відбитки протекторів на піску, визначаючи їхній вік за чіткістю та рельєфністю.

Розвалюючись, приміщення стають беззахисними, оголюється проводка, збиваючись у клубок, мов перекотиполе, розсипається стара червона цегла, яку сюди звозили з розбомблених мікрорайонів, на самому споді раптом виступають дерев’яні перекриття, шар за шаром будівлі відступають у потойбіччя, ніби занурюються в море, яке змиває з них зайві деталі. Свого часу з цих приміщень вийняли мотори, ніби легені, позбавивши промислові об’єкти можливості дихати, – викинули їх на пісок, перемішаний із нафтою, ніби потоплені й виловлені з океанських глибин підводні човни, які задихаються на суші, проте це вже нікого не цікавить, точніше – це цікавить нас, власне, саме в такому печальному вигляді вони нас і цікавлять.

Кристоф ретельно оглядає кожен закуток і кожну аварійно небезпечну стіну. Видно, що саме за цим він сюди і приїхав: чим стіна аварійно небезпечніша, тим краще, він спеціально фотографує все на чорно-білу плівку, хоч тут, навіть коли почнеш знімати кольоровою плівкою, вийдуть чорно-білі відбитки, такі вже тут пейзажі. Доки Кристоф працює, я підіймаюсь розваленими сходами й раптом бачу метрів за сто звідси якийсь рух, усе-таки щось із усієї цієї машини вціліло, рештки робочого колективу, рештки розбитої армії, відгородившись від свого минулого, так-сяк і далі підтримують вогонь у топках. Насправді печальне завершення великої індустріалізації – копатися серед руїн, вибирати з них бодай щось придатне для подальшої життєдіяльності цього хворого промислового організму. Ми вибираємося врешті назад на трасу, Кристоф знімає наш відхід. Навіть ми залишаємо цей мертвий пейзаж, що вже говорити про людей, котрі мертвим індастріелом не цікавляться в принципі.

Куди вони потім поділися? І як вони вивозили залізо й канцтовари? Навряд чи залізницею, залізниця обмежує маневреність відступаючої армії, ми вже говорили про її тоталітарність. Тому лишається довга колона вантажівок, до яких робітники, позбавлені роботи й майбутнього, а відповідно – і минулого, дбайливо вантажили суспільне добро, відбуваючи в безкінечну потойбічну евакуацію, виносили з контори рахівниці й сейфи, столи й наочну агітацію, викочували зі складів бочки з пальним, демонтували пам’ятник серед подвір’я й обгортали його жовтим папером. Окремо виносили рештки провізії, яка лишилася в їдальні, виливали в просяклий мазутом пісок запаси портвейну і яблучного соку, аби не бути надто обтяженими в цій мандрівці, виносили хворих і поранених, вантажили гармати й кулемети, розкручували по гвинтику верстати й друкарські машинки, останніми виносили прапори, згортали їх і обтягували брезентом, нарешті процесія повільно рушала, машина за машиною вибиралися на трасу, востаннє клаксонили й починали рухатися на схід – через великі тибетські гори, через безчасся й занепад, крізь морок і туман Східної України, щоб зупинитися коли-небудь у своєму піднебесному Єрусалимі Переробної Промисловості або в якому-небудь іншому населеному пункті.

У дитинстві міста видавалися мені зразком впорядкованості. Я говорю, звісно, не про комунальну впорядкованість, себто не про сміттєзбиральні машини, хоча й про них також, мені йшлося про внутрішню узгодженість, про логічність міської забудови та відсутність пустот у піщаному тілі районних центрів. Мій батько, переганяючи чергову вантажівку з одного кінця Східної України в інший (насправді доволі умовний термін – Східна Україна, хоч і більш точний, на відміну, скажімо, від Східної Німеччини), брав мене з собою, мимоволі привчаючи до відстані як такої – ми разом рахували кілометраж, разом вишукували дорожні вказівники, разом питалися перехожих, хоча ні – я, звісно, нікого не питався, просто намагався запам’ятати, коли саме і куди ми виїдемо.