Хоча з того всього в мене відклалася дуже дивна картинка, моя Східна Україна з непропорційно витягнутими соснами вздовж траси, з неймовірно сонячними містами й невимовно гарячим асфальтом, на який доводилося зістрибувати з кабін. Цей асфальт залипав під сонцем, і варто було гнати трасами Східної України, розганяючи по дорозі душі тих, хто загинув в автокатастрофах, гнати, аби врешті в’їхати до чергового населеного пункту, що виринав нізвідки. Містечка лежали на пласких безкінечних шматках рівнини, іноді траплялися якісь водойми, ріки, через які тяглися відремонтовані німцями після війни мости, на в’їзді знаходилися автозаправки з червоними апаратами, які показували кількість залитого пального. Далі починалися вулички з великою кількістю піску, панельні будинки або приватний сектор, багато білого кольору, контори, склади, бази, військові частини, центральні майдани з крамницями, парки відпочинку, палаци культури, пам’ятники й витягнута на постаменти військова техніка, кіоски з журналами і стадіони з фізкультурниками. Усе було на місці, усе це трималося довкола заводів, фабрик і шахт, іноді заводи стояли осторонь, іноді – у самому центрі міста, але так чи інакше відчувалося, що життя цих зарослих травою й засипаних пилом містечок крутиться не довкола стадіонів, а саме довкола заводських прохідних, що, як на мене, цілком правильно – яке життя може крутитися довкола палаців культури? Ви бачили ці палаци? Ви бачили цю культуру? Інша річ – заводи, хай навіть не надто потужні, вони все одно унормовували це безшабашне життя дітей великої війни на виживання, яку ми з великим відривом вигравали, хоч наші основні суперники, підозрюю, навіть не здогадувалися про існування правил, за якими велася ця гра.

Підшкірна присутність системи, що відчувається в семирічному віці, стає потім чи не найбільшою сексуальною травмою. Це сьогоднішнім піонерам легко про неї говорити: мовляв, НАТО – ні, нам у нашому ранньому шкільному віці натякалося на присутність чогось значно глобальнішого та небезпечнішого за кораблі північноатлантичного альянсу, нам ішлося про існування десь зовсім поруч, в одному з нами радіоефірі глобальної системи знищення, системи реальної небезпеки, від якої залежало майбутнє наше і наших батьків. Насправді, це тепер я розумію, що мова йшла всього лише про систему протиракетного захисту, яка в певний момент сприймалася всіма нами – учнями четвертого класу – надто метафізично, і ця метафізика, вона як гонорея – весь час десь поруч, не дає про себе забути, вірніше – весь час про себе нагадує.

Мабуть, завдяки своєму батькові спогади із дитинства в мене стосуються не стільки краєзнавства як такого (бо як такого його не існувало), скільки географії і природознавства, якщо тіла задавлених лисиць по трасі можна хоча би якось віднести до природознавства. До географії, утім, їх віднести ще важче. Але це моторошне відчуття, коли об дно вашої машини у вечірніх сутінках б’ється тварина й мозок її розмазується, мов жовте селянське масло по чорній поверхні східноукраїнського асфальту, – ось це варто пережити, якщо хочеш мати повноцінні спогади з дитинства, та навіть якщо не хочеш згадувати про дитинство взагалі – однаково це потрібно пережити самому, аби потім цей звук проламаної черепної коробки, схожий на звук пробитого футбольного м’яча, не з’являвся вві сні. Коли рухаєшся цими вузькими розбитими дорогами, ніби алкоголь венами, так само як і двадцять років тому – нізвідки і в нікуди, рух заради руху й простір заради простору, ти поглинаєш його, він поглинає тебе, і ніхто навіть не здогадується про вашу взаємозалежність.

Живі герої мертвої промисловості, персонажі з рекламних буклетів та кримінальної хроніки, весь час знаходяться поруч, сторожко придивляючись до тебе, справедливо вбачаючи в тобі чужинця, досить стримано видають необхідну тобі інформацію, час від часу починаючи щось вигадувати, збиваючись на речі надто інтимні, щоб говорити про них між собою. Їх важко запам’ятати, вони легко зникають у сутінках свідомості, розширюючи її своєю присутністю, але, придивившись уважно, починаєш їх пізнавати: брати-інваліди, колишні працівники найглибшої в Європі шахти, вони відразу ж заговорили про інвалідність, можливо, маючи на увазі свій алкоголізм, і попросили їх сфотографувати разом; ветеран незрозумілої цивільної служби з незрозумілими медалями на піджаку – спочатку легко здав усі державні таємниці, починаючи від 1947 року, потім, побачивши у нас фотоапарат, послався на зайнятість і вказав нам неправильний шлях; шахтар зі стажем, котрий ішов пити в кабак, голосно сповіщаючи про це всіх навколо, з ходу ввійшов до нас у довіру й намагався подарувати свій срібний, як він сам його оцінював, браслет, зроблений із нержавійки; панотець, котрий десь по другій ночі і по третій літрі запалив сигару й став схожий на Кастро, я маю на увазі – політичними поглядами; робітники нелегальної шахти, котрі не давали пройти всередину чорних тунелів, переконуючи, що шахта насправді не працює, і намагаючись своїми голосами перекрити шум двигунів; Анатолій Тимощук – гравець національної збірної України з футболу, котрий ішов нам назустріч однією з центральних вулиць Донецька й котрий до цієї історії не має жодного стосунку; начальник охорони цементного заводу – погодився спочатку впустити нас на територію за двадцять баксів, потім почав кудись телефонувати, урешті обламався, я б хотів вірити, що це в ньому заговорила професійна гордість; два петеушники, котрих ми підкинули від одного безіменного «посьолка» до іншого, на радощах устигли переповісти нам усю історію свого життя, хоча яке там життя – у петеушників; безробітні мешканці ще одного «посьолка», котрі вже о дев’ятій ранку були на взводі – шахта закрилася, вони залишилися, попереду був довгий день; проститутки, котрі так само о дев’ятій уже стояли на кільцевій і котрих тут так само всі знали; бійці спецназу, із зарубками на прикладах автоматів; торговці антикваріатом, котрі в одному зі скверів продавали живопис дев’ятнадцятого століття власного виробництва; кишенькові злодії, котрі сиділи в привокзальному барі, чекаючи на київський потяг; прибиральниці шахтарських клубів; закохані на дитячих майданчиках; алкоголіки на опівнічних порожніх зупинках; алкоголіки на привокзальних площах; алкоголіки в сміттєпроводах, у сухій траві й на берегах пересохлих водойм, у багажниках автомобілів і вікнах електричок, у супермаркетах і цілодобових пунктах обміну валюти, на платних стоянках і в безкоштовних сортирах, у кочегарках і будках залізничників, на блошиних ринках і під пам’ятником Леніну, попід руку з Анатолієм Тимощуком і в оточенні трьох сержантів, на лавках, у клумбах, у гінекологічних кріслах і домовинах, на задньому сидінні нашого авто й за його кермом – драйвове доповнення до всіх пам’ятників і руїн, чорна гаряча кров, яка не вміщається в жилавих тілах, пробиваючись через рани, порізи, переломи й ампутовані частини тіла, вдячні співрозмовники, котрі можуть говорити настільки спокійно й аргументовано, що сама твоя присутність в цьому випадку видається надто метушливою й недоречною, вуличні проповідники і провідники, здатні орієнтуватись у густих туманах, де знаходиться все живе і все мертве, ховаючись одне за одним і перетікаючи одне в одне.

У кабінах завжди валялись автомобільні карти, загалом ними ніхто не користувався, усі й так знали дорогу, але карти лежали, я розглядав їх як ілюстровані журнали, проводячи пальцями по червоних звивистих лініях, які вели від одного міста до іншого, вивчаючи назви річок і озер, запам’ятовуючи злами дорожніх розвилок, вибудовуючи в уяві чіткі контури своєї території – країни сонця, з її трьома китами й черепахою, з її пласкими берегами, що обривалися просто в Азовське море, з рівнинами, пустотами, чорними дірами, містами-мільйонерами, придорожніми заправками, парковими скульптурами, довгими перегонами, змінами погоди, залізницею, яка викочувалася кудись за північний кордон; думаючи про кордони, я намагався уявити – що починається за тим місцем, куди я востаннє доїхав, моя уява чітко трималася мого досвіду, усе, що знаходилося поза межею особисто пережитого, уявлялося мені надто абстрактно, я не мав із чим його порівнювати. Мій досвід натомість повністю співіснував із навколишніми ландшафтами – пласкі поверхні Східної України, які дозволяють тобі роззиратися на кілька десятків кілометрів навсібіч, повністю відповідали моїм уявленням про світ – я бачив те, що можна було побачити, а побачити можна було багато чого – майже все.