Вибираючись того дня від Келеті в бік вузьких привокзальних кварталів, я натрапив на невеличкий ринок, просто на перехресті. Було тут о цій порі майже порожньо, лише у дворах танув чорний сніг та останні продавці складали свій крам, збираючись додому. Це був дивний район – жодної реклами, жодних автівок, жодних вивісок, старі, неремонтовані будинки, вогкі дерева з тонко прописаними в повітрі гілками, овочі на бруківці, хмари, що висіли над дахами. Я раптом подумав, що справді міг тут народитися, ось у цих кварталах, сірих та безнадійно лунких, поряд із вокзалом, міг би вибігати щоранку до залізниці й проводжати веселим свистом потяги на Мюнхен та Париж, блукати в неділю місцевим базарчиком, витягуючи гаманці та носові хустинки в російських туристів, міг би ходити в школу за рогом, тікати з уроків, випрошуючи у вуличних продавців шоколад та яблука.

Міг би дивитися з вікна свого помешкання на ці низькі хмари, на темний смертельний сніг, мріючи про далекі країни, про солодке вигнання, про втечу й забуття, про повернення, урешті-решт.

Дунай на той час уже ввійшов у береги, і на кам’яній набережній стояли цілі ряди виловлених черевиків, котрі належали, очевидно, цьогорічним потопельникам. Ну ось, подумав я автоматично, це могли бути й мої черевики.

Утім, далі розвивати тему не став. Зрештою, подумав, аби потонути в Дунаї, не обов’язково біля нього народжуватися. Це все стереотипи, подумав я й повернувся на вокзал.

Чому я говорю про стереотипи? Можливо, тому, що справу доводиться мати переважно саме з ними. Весь інтерес, який, на твою думку, мала б викликати твоя батьківщина та співгромадяни, зводиться насправді до перетирання якихось дивних химерних уявлень про ту частину дикого сходу, з якої ти сюди дістався. Наші знання про світ і обмежуються зазвичай стереотипами та кліше, які вбивають у наші беззахисні дитячі голови наші перші вчителі. Ми зовсім нічого не знаємо одне про одного, нам цілком достатньо анекдотів та художніх фільмів, «ґуґл» не дає можливості відчути печаль і захват, якими живуть далекі міста, про які ми зовсім-зовсім нічого не знаємо.

Та і як ти можеш щось дізнатися про чуже життя? Потрібно вирости в якому-небудь провінційному польському містечку, де-небудь на сході, поближче до України, потрібно ходити до старої школи, учити жахливі, нікому не потрібні точні науки, дивитися щоденно телевізор, блукати темними порожніми вечірніми вулицями, з одним баром та одним кінотеатром, читати пресу й мріяти про той час, коли можна буде звідси виїхати, якомога далі та бажано надовше; куди-небудь, скажімо, до Варшави, а ще краще – до Берліна, ідеально, звісно, до Базеля.

І якщо ти всього цього не бачив, не відчував, якщо ти не блукав цими чорними вуличками, ну то про яку нову європейську ідентичність ти можеш говорити? Про яке добросусідство, про які взаємини? Що ти взагалі можеш знати про цих людей? Те, що почув від старших друзів-бандитів, котрі десять років тому контролювали тут усі автошляхи? Але ж вони теж нічого не знали про тих, із ким їм довелося вживатися на одній території, вони ж бачили в них лише потенційну загрозу для свого бізнесу, незрозумілих їм носіїв чужої мови, котрим пощастило значно більше за всіх нас, оскільки вони не мусили по кілька разів на місяць долати державний кордон, платячи мито й відстрілюючись від конкурентів. Тому всі наші знання і всі наші уявлення – це більш-менш пристойні набори стереотипів, які ми застосовуємо при спілкуванні та які ми витягуємо на світ щоразу, коли випадає можливість поговорити про партнерство та інтеграцію.

Ось, скажімо, щодо інтеграції. Яким чином це взагалі стосується мене? Щоразу всі спроби порозумітися – зводяться до переповідання якоїсь сумбурної інформації, що, як мені щоразу здається, мала б відкрити очі західних цивілізацій на нашу прекрасну республіку.

Скільки разів доводилося розповідати про корумпованість у вищих ешелонах української влади та відмінності у вимовлянні російських і українських імен. Скількох австрійських пенсіонерів випадало переконувати в тому, що демократичні процеси в українському суспільстві міцні й незворотні. Від скількох швейцарських та німецьких бібліофілів доводилося вислуховувати сумніви щодо перспектив ринкової економіки в умовах олігархічного перерозподілу влади. Найбільш мене дивувало, чому про це питають саме мене. Проте зовсім не відповідати на подібні питання видавалося нечемним. Доводилося йти на постійні компроміси з сумлінням і розповідати про реприватизацію та проблему двомовності. Із усіх цих численних зустрічей та розмов я зрозумів, що найбільше західних читачів в українській літературі цікавлять питання корупції, тоталітаризму та наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС. І не можу сказати, що в мене немає відповіді на ці питання!

Після концерту у Відні до нас підійшов журналіст.

Виглядав переконливо й компетентно. Відвів мене вбік.

– Послухайте, – сказав. – Можна з вами зробити інтерв’ю?

– Можна, – відповів я. – А ви були на нашому концерті?

– Був, – сказав журналіст. – Але мова не про це. Нам потрібне інтерв’ю про тоталітаризм.

– А про концерт?

– Ні, – твердо стояв він на своєму. – Про тоталітаризм.

– Може, зробімо так, – спробував я поторгуватися, – спочатку про тоталітаризм, а потім трішки про концерт?

– Ні-ні, – не погодився він. – Краще просто про тоталітаризм. Ось у вас хто-небудь постраждав від тоталітаризму?

– У мене? – перепитав я.

– У вас.

– Безперечно, – запевнив я його. – Дідусь із татового боку.

– Чудесно, – утішився він. – Ви нам розкажете про це?

– Розкажу, – погодився я.

– А зможете розказати про це німецькою? – ускладнив завдання журналіст.

– Німецькою? Німецькою навряд чи – у мене словниковий запас невеликий, я мало дієслів знаю. Навряд чи з таким запасом дієслів можна розповісти про тоталітаризм щось цікаве. Може, я краще українською?

– Ні-ні, – далі наполягав він. – У нас є вже багато записів українською. Потрібно, аби про тоталітаризм було сказано ще й німецькою.

– Ну гаразд, – погодився я.

– А ваші колеги, – повернувся він до музикантів, – можуть щось розказати на цю тему? Можливо, у них теж хтось постраждав від тоталітаризму? – з надією запитав він.

Я теж подивився на музикантів, котрі допивали другий ящик пива, доки я тут розводився про тяжке тоталітарне минуле.

– Ні, – сказав, – у них ніхто не постраждав.

– Ну, добре, – розчаровано мовив журналіст. – То що ви можете розказати? Коли ви вперше дізналися про тоталітаризм?

– У дитинстві, – відповів я, подумавши.

– У дитинстві? – здивувався він. – Ви вже в дитинстві знали про тоталітаризм?

– Так.

– А від кого ви про це дізнались?

– Від дідуся, – чесно відповів я. – З маминого боку.

– Він бачив це на власні очі?

– Так.

– І що?

– Нічого. Він сталініст.

– Хто?

– Сталініст, – пояснив я. – Фанат Сталіна.

Журналіст подивився на мене як на людину, котра наговорює на власного дідуся.

– Як це, – не зрозумів він, – людина пережила тоталітаризм і лишається фанатом Сталіна?

– Так, – спробував переконати його я.

– А ми можемо зробити інтерв’ю з вашим дідусем? – несподівано запитав журналіст.

– Ну, це навряд чи, – злякався я.

– Ми можемо до нього приїхати, – запевнив мене журналіст.

– Не треба, – попросив я.

– Чому?

– Він зовсім глухий, – пояснив я.

Журналіст із розумінням кивав головою, в очах його читалось: ясно, що глухий – жертва тоталітаризму все-таки.

– Ось, – продовжив я. – Так що він вас усе одно не почує. Краще вже я з його слів…

На Заході дуже легко зробити кар’єру, правильно відповідаючи на поставлені питання. Головне потім не повертатися додому.

Що в нас зостається по всьому? Наша пам’ять і наш досвід. Пам’ять позбавляє нас ілюзій, досвід лишає надію.

Міста, у яких ми народилися й виросли, змінюються містами, у яких ми зупиняємося й у яких облаштовуємося на довший час. Країни, які ми відкриваємо для себе, ніби старі книги, мешканці чужих мегаполісів, котрих ми розглядаємо, мов кіногероїв, не надто розуміючи їхньої мотивації, проте з інтересом спостерігаючи за їхньою поведінкою. Кордони, які ми долаємо безкінечну кількість разів і які насправді не так розділяють, як відокремлюють, даючи нам можливість подивитись одне на одного з відстані. Я далекий від того, аби виступати проти кордонів.