Кордони не стосуються моєї пам’яті, так само як її не стосується тоталітаризм чи корупція. Моєї пам’яті стосуються низькі хмари над будинками Будапешта, сірі дунайські хвилі, які тягли в собі потопельників, почорнілих від вологи чоловіків без сердець та черевиків, без годинників і надії повернутися додому. Моєї пам’яті стосуються старі шахи, у які грали турки на Темпельгофі, моєї пам’яті стосуються кораблі в Гамбурзі, трюми яких світилися, мов різдвяні апельсини. Усе інше мене мало стосується, у всьому іншому я погано орієнтуюся, тому намагаюся про це не говорити. Мені більш подобається говорити про речі сумнівні, оскільки в розмовах про речі сумнівні завжди з’являється легкість. Що мені лишається робити з моєю родинною міфологією? Лишається переповідати ці дивні історії з минулого тисячоліття як щось сокровенне й анекдотичне, позбавлене жодного сенсу й захищене від тліну та забуття. Моя пам’ять не потребує точності, вона потребує пристрасті й вогню, який спалахує між планетами, над маленькими містечками Східної Європи, освітлюючи наші сновидіння зсередини, роблячи їх, ці сновидіння, яскравими й коштовними. Головне – твої сновидіння, усе інше можна вигадати.

Я сидів у готелі, у Східному Берліні, свіжого вересневого ранку. Речі зібрав ще звечора. Потрібно було звідси вибиратися. За вікном було видно телевізійну вежу на Александерпляц. За плечем стояли привиди друзів, котрі потрапили під розстріл у передмістях Варшави. Були вони в картатих піджаках і піжонських капелюхах. Занепокоєно оглядали мою торбу.

– Нє, – говорив один, – не пропустять. Знайдуть.

– Хуй там знайдуть, – не погоджувався інший. – Провезе. Головне – не панікувати.

– Не провезе, – переконував його інший. – Нариють, ось побачиш.

– Не нариють, – нервував інший. – А нариють – що за проблеми? Відкупиться.

І вони задоволено розсміялися. Була тепла рання година. Небо нагрівало червоні дахи й порожні берлінські вулички. Повітря пахло осіннім інеєм. Сонце рухалося мені назустріч. Себто на захід.

Я ніколи не жив коло вокзалу, хоча завжди цього хотів. Я навіть уявляю, як це – мати поруч залізничну станцію чи дивитися щовечора з вікна на гарячі автобуси, що остигають на нічному повітрі. Шкода, що не склалося. Не так багато речей, за якими шкодуєш, але ці вокзали, що живуть своїм життям, таємним та відстороненим – вони весь час нагадують про себе, ніби речі, які ти свого часу комусь передарував, і тепер не впевнений, чи в гарних руках вони опинилися. Коли б я жив біля вокзалу, я міг би виходити на нічні вулиці, такі гамірні вдень і такі безголосі в темряві, міг би спинятися на привокзальній, купувати хліб у нічних кіосках і вітатися зі знайомими таксистами, які б навіть не пропонували мене кудись відвезти, оскільки мій дім, ось він – за рогом, зовсім близько від першої колії.

Вокзали серед ночі нагадують міста після евакуації – зачинені каси й підземні переходи ще наповнені теплим диханням, і повітря на платформах ще гірке від диму й руху, і поодинокі продавці алкоголю ще дивляться зі сподіванням у морок і пітьму, звідки мають вийти спраглі мандрівники. Але тиша вже важко осідає на будівлі й парковки, і місяць висить над вокзалом печально й покинуто, і навіть випадкові пасажири, котрі застрягли тут до ранку, зневірено замовкають, укладаючись на лави чи тулячись до стін, аби дочекатися ранку й звалити з цього непевного місця, що належить тепер невідомо кому.

Можна було б рано прокидатися й приходити сюди, саме тоді, коли до платформ підтягуються перші ранкові, наповнені студентами та комівояжерами, які сонно вистрибують на вогкий від нічного туману асфальт. Пропускати жінок із торбинками й чоловіків із важкими валізами, котрі б поспішали до виходу, де на них обов’язково хтось із нетерпінням чекає. Поступово навколишні вулички наповнювалися б життям та криками, і торгівля спалахувала б у тіні дерев та попід стінами пошти, і хрипкі голоси сповіщали б про відправлення міжнародних експресів, що відвозили б назавжди з цього міста сотні невідомих людей, позбавляючи нас їхньої легкої присутності.

Ближче до обіду голоси підіймалися б угору й потоки коштовного пилу падали б крізь високі вокзальні вікна, утримуючи всю цю конструкцію посеред спеки та гамору. І всі ті носії, котрі так жваво снують зранку поміж пасажирів купейних вагонів, по обіді ліниво ховалися б у тінь, курячи міцний тютюн і переповідаючи одне одному повчальні історії з власного досвіду про жінок, зраду та обов’язкове справедливе покарання. І продавці барвистих іграшок та китайського посуду ходили б попід вікнами транзитних потягів, намагаючись продати бодай щось із того, чим їх наділило скупе привокзальне провидіння.

Найцікавіше було б увечері. Увечері вокзали засвічуються, мов лампи, і оживають, як зомбі по короткій смерті. І діти, що сплять у підземних переходах, і жінки, що торгують квітами, і менти, що страждають по такій спеці, ніби пси, і кишенькові злодії з дірявими кишенями – усі б вони потрапляли під важке світло станційних прожекторів і трималися б цього розміреного механізму, приєднуючись до злагодженого залізничного хору. І разом із ними рухалися б тисячі змучених дорогою вигнанців, і сотні транзитників, і десятки чужинців, і всі вони снували б станційними коридорами та закамарками, поступово від’їжджаючи за своїми маршрутами й залишаючи нас самих у цьому гарячому місті, де вокзал завжди лишається найбільш безпечним притулком, тому в ньому переховуються всі перекупники і всі злодії.

Натомість автовокзали живуть зовсім іншим ритмом, більш подібним до ритму фабрик та супермаркетів. Вони рано прокидаються, відправляючи перші рейси. І рушаючи з автовокзалу, ти деякий час проминаєш місто, зупиняючись на перехрестях, біля відомих тобі будинків, проїжджаючи місця, з якими в тебе пов’язані безліч історій та випадків, й іноді навіть помічаючи когось зі знайомих, які заклопотано ідуть вулицею. Так ніби рухаєшся власною свідомістю, оскільки міста, у яких ми живемо, так чи інакше присутні в нашій свідомості, і такі ось подорожі справляють химерне враження, ти наче нікуди не їдеш, просто пересуваєшся, купивши квиток, від одного будинку до іншого, від одного перехрестя до наступного, лишаючись у межах добре знайомого простору, у межах руху громадського транспорту. Потім місто закінчується, і все це відчуття обжитості та пізнавання швидко зникає, і всі наступні випадкові автостанції, які трапляться в дорозі, лишають хіба що смак легкого проминання, солодкого занепаду, смерті, що знаходиться в диспетчерських кабінах.

Автовокзали, мабуть, і відрізняються від залізничних станцій атмосферою пустки, порожнечі, яка виникає щоразу, варто від’їхати черговому перевантаженому «ікарусові».

Наповнені зранку метушінням і кольорами, автовокзали швидко порожніють і стихають, і навіть прибуття вечірніх автобусів, особливо приміських – старих і ламаних, мов підліткові голоси, не надто щось змінює. Вечірнє сонце рухається над дахами, і трава тихо пробивається крізь бетонні плити, згортається торгівля, запалюються вогні, пси лягають на сходах і сторожко засинають, охороняючи потойбічні вокзальні брами. Нічні автостанції схожі на ринки, з яких пішли торговці, – вони так само розгромлені й неспокійні, стоять, ніби декорації, які забули прибрати і з яких немає жодної користі чи втіхи. Усе одно – я хотів би жити коло автовокзалу, приходити сюди час від часу, проводжати останні автобуси й довго сидіти на лаві під важким годинником без секундної стрілки, п’ючи алкоголь із друзями з навколишніх кварталів. Знати, що завжди можеш сюди прийти, навіть якщо тобі зовсім не потрібно кудись їхати.

Щось подібне стосується й пасажирів. Вони завжди викликали в мене тепле відчуття заздрості. Я завжди заздрив тим, хто від’їжджає. І ще більше тим, хто повертається. Мене заворожували звичні й прості уривки їхнього життя, пакування валіз, нервове очікування таксівок, останнє перевіряння торб і гаманців, заворожував їхній поспіх, сльози та бадьоре перекрикування, утома й неспокій. Хоч головним чином, звісно, заворожувала та дивна чорна пройма, яка відчиняється тобі на початку шляху, злам, за яким можна піймати неймовірне потойбічне дихання протягів та миттєве засліплення ліхтарним світлом, внутрішні кімнати реальності, до яких потрапляють лише подорожні, пасажири, що випадають зі звичних обставин, зависаючи серед життя, як метелики, на яких уже давно розпочато полювання.