Скільки разів я дивився вслід важким запиленим машинам, які проминали мене в східному чи західному напрямку, скільки облич дивилися на мене відчужено й незалежно, не зауважуючи моєї присутності й зовсім не помічаючи змін у навколишньому ландшафті. Щоразу мені хотілося їхати разом із ними. Самі назви тих насправді сумнівних станцій, куди вони мали прибути, викликали в мене бажання негайно долучитися до цієї подорожі, що в моїй уяві обов’язково мала закінчитися чимось надзвичайно приємним та неочікуваним. Очевидно, у цьому випадку приваблювала не так подорож, як можливість її здійснити, можливість відчути примхливий транзитний стан, який прискорює серцебиття, надаючи йому змісту та виправдання. Адже рухи подорожнього завжди сповнені сенсу та логіки, а шлях його підпорядковується невидимим ритмам, ніби він має справу з надзвичайно важливими речами, які можуть відбуватися з нами всіма, хоча ми про це не завжди здогадуємося. Ясна річ, усього цього не відчуєш без квитка й подорожньої торби, це дивне вилучення зі звичних обставин з’являється, щойно ти опиняєшся на платформі, і зникає, щойно ти повернешся додому. У всіх інших випадках лишається проводжати чужі автобуси, терпляче очікуючи на їхнє повернення.

І головне, що вони всі різні. Немає по-справжньому схожих вокзальних приміщень, уся ця позірна подібність свідчить радше про нашу неувагу чи небажання зупинитися й усе уважно розгледіти. Навіть типові радянські будівлі, з сірими фасадами та холодними камерами схову, лише на перший погляд нічим не відрізняються одна від одної. Кожна з них має безліч пасток і таємних кімнат із завжди зачиненими дверима, кожна з них приховує в собі незліченну кількість печальних випадків, які пов’язує між собою хіба що небажання очевидців їх переповідати.

Вокзали – це дивні архітектурні конструкції, які нас часто роз’єднують і відокремлюють, хоч, здавалося б, мали робити ближчими та довірливішими одне до одного. Але вони втратили цю здатність поєднувати, вони розділяють нас повітряними потоками й нерозбірливими оголошеннями, якими ми за звичкою керуємося. Мабуть, щось подібне сталося свого часу з церквою.

Я хотів би далі рухатися від одного вокзалу до іншого, зупинятися на кожному з них, робити пересадки, вибиратися з розпалених липневих вагонів, стояти коло кас, нервувати, підозрюючи й не довіряючи, тягатися залами й кафетеріями, засинати на вогких кріслах і дивитись, як за вікнами з’являються обриси міст і країн, повільно наближаючи мене до кінцевої зупинки. Я хотів би й далі очікувати їхньої появи в ранковій сутіні й залишати їх за плечима в густому травневому мороці, хотів би пізнавати їх, повертаючись за кілька років, і губитися в їхніх нелюдських переходах після довгої відсутності. Мені вистачає їхнього існування, аби не видаватися самому собі загубленим і забутим, рух довкола них виправдовує всю марноту цього життя, усю невпорядкованість майбутнього й необов’язковість пам’яті.

Безнадійні, залізобетонні вокзальні конструкції в промислових містах України, занедбані й перенаселені, з голубами на дахах і цілодобовою торгівлею. Чорні, порожні вокзали Польщі, аскетичні й давно не ремонтовані, ніби залишені залізничниками напризволяще. Постсоціалістичні й постапокаліптичні вокзали Угорщини, з назвами, які неможливо повторити, не те що запам’ятати, і від вимовляння яких на язиці лишається осад, наче від вимовляння імен жінок, які тобі подобаються, але з якими ти навіть не встиг познайомитися. Вичищені й печальні австрійські вокзали, де життя пожвавлюється лише на коротку мить, доки пасажири не пройдуть платформою, не спустяться до підземного переходу й, випірнувши з нього, не зникнуть за рогом, після чого навколо знову западає чіпка пообідня тиша. Метушливі вокзали Італії й затишні вокзали Швейцарії, безумні вокзали Москви й примарні вокзали Берліна – я хотів би чекати на їхніх перонах, пити в барах, знайомитися з вантажниками й черговими, гублячи парасолі й рукавички і знаходячи натомість спокій та рівновагу.

І ще цей ледь відчутний смуток, який охоплює, щойно ти сюди потрапляєш. Адже що таке вокзал? Пастка з багатьма дверима, кожні з яких ведуть у чорноту й ніч, стиглий овоч у господніх руках, наповнений соком і сяйвом, плачем та мовчанням, іграшка для найменших, для веселих розумних дітей, котрі знають, як прокручуються всі його дбайливо змащені коліщатка, знають усі його потаємні закутки й сходи, усі його таємниці й шифри і відчитують ці шифри легкими липневими ранками, лишаючи їх у своїй пам’яті й дірявих кишенях.

Дітям при цьому відкривається щось особливо значуще, те, що дорослі просто не помічають, утративши здатність розуміти просту й важливу інформацію. Для дітей подорожі значать куди більше, аніж для дорослих. Подорожуючи, вони виходять з-під контролю, з-під батьківської опіки, оскільки досвід дороги робить нас усіх рівними. Діти ховаються по залах очікування, де час завмирає, а простір спресовується, де повітря пахне вогнями й землею, а жебраки дивляться на них очима демонів, намагаючись спинити й повернути назад, до батьків. Але, долаючи всі перепони й оминаючи всіх вартових, діти опиняються на вечірніх платформах, звідки від’їздять потяги, розчиняючись у чорнилі темряви й зблискуючи звідти час від часу циганським золотом ліхтарів. Я часто згадую ту веселу пару моїх давніх знайомих, безтурботних і малолітніх, на яких я натрапив посеред залів очікування мого старого-доброго залізничного вокзалу. Хоч я й не жив біля нього, але щось трапилося тієї ночі, і я мусив триматися тьмяних приміщень, очікуючи, коли з’явиться потрібний мені потяг, десь близько четвертої ранку, зі східного напрямку, подолавши кілька кордонів. Затяжна несамовита відлига гриміла над вежами головного входу, сніг танув, усмоктуючи електрику, і вітер забивав дихання, оглушуючи свіжістю та вологою. Важко злітали птахи, поближче до вогню та кухні, нечутно виходили з темряви збирачі пляшок, мовчазні й занурені в себе, мов рибалки. Вони чекали на пластикових кріслах – вона спала, поклавши голову йому на коліна, він читав якісь рекламні оголошення.

Побачивши мене, махнув рукою, і я сів поруч із ними.

Він почав тихо розповідати, що ось, значить, вони пішли з дому, бо всі їх дістали й ніхто їх не розуміє, і розуміти не хоче, тому Аліса запропонувала забити на все й звалити кудись на море, а він, Міша, відразу ж погодився, тому що разом їм нічого не страшно, і ніхто не потрібен, і клали вони на всіх, і дуже добре, що я їм трапився й що можна мені все це розповісти. Тож вони дочекаються ранкового на південь і більше ніколи й нізащо сюди не повернуться.

Залишаться десь там, коло моря, і він буде про неї дбати, а вона його підтримувати. І тихими весняними вечорами вони приходитимуть на вокзал далекого приморського міста й проводжатимуть потяги, дивлячись услід темним вагонам. Ось лише сніг лежить на дахах, і ноги в кедах промокли, і Аліса щось погано себе почуває, і говорить уві сні, переповідаючи якісь домашні завдання. І доки він усе це розповідав, Аліса посміхалася, не розплющуючи очей, мовби не вірила тому, що він говорить. А коли Міша теж стомлено відкинувся до стіни, я підвівся й пішов до бару, щоб не заважати їм із їхніми снами. І вже десь близько четвертої, коли мій потяг мали ось-ось оголосити, краєм ока помітив, як Аліса знічено підвелася й, узявши Мішу за руку, потягла його на вихід, назад, до міста. На руках у неї були строкаті рукавички без пальців, на голові – растаманський дитячий капелюх.

Звісно, подумав я, так і має бути. Вокзали не врятують нас від наших демонів. Вони лише дають нам прихисток та перепочинок. Вони ховають нас на якусь мить від злого ока, відділяючи від решти світу й занурюючи в чорні води транзитності. Вони гріють нас, мов печі, і годують, як пекарні. Ми спимо в них, ніби в нічліжках, і виходимо з них, наче з в’язниць. Вони горять у темряві, скликаючи на свій вогонь усіх неспокійних і невдоволених, усіх тих, хто не погоджується сидіти на місці й чекати, доки щось зміниться на краще. Вокзали підтримують нас своїм диханням, як домашні тварини, і ми вбігаємо до них, мовби тікаємо від зливи. А забігши й огледівшись, намагаємось якомога скоріше вибратися подалі звідси, хапаючись за ледь відчутний шепіт, який упевнено веде нас у напрямку березневого моря.