У барах западала сутінь і голоси виривалися на вулицю.

Лампи горіли жовто й тьмяно, нагріваючи зсередини чорну припортову ніч. Уже на ранок, цілком виснажені, вони знайшли-таки її гостел, фанатка, прощаючись, цілувала їй руки й тихо щось наспівувала. У кімнаті разом із нею ночувала молода японська туристка, говорячи вві сні ламаною англійською.

Прокинулася вона рано, прокинувшись, ще довго не розплющувала очей, ніби намагаючись когось перехитрити, слухала, як легко зіскочила з горішнього ліжка японка, як снувала кімнатою, знаходячи свої речі, як відкрила вікна й ранковий вуличний рух наповнив кімнату, відганяючи рештки сну. Але вона все одно вперто не розплющувала очей, слухаючи собі, як стихають голоси в коридорі, як хтось пускає воду на кухні і як легко відлунюють на сходах швидкі жіночі кроки. Вона так часто робила, я це давно помітив – лежала в ліжку із заплющеними очима, тримаючись за тонкі зникомі нитки з прив’язаними до них сновидіннями. Трималася за ці сновидіння, ніби за чужу руку в темряві, боячись відпустити її й залишитися сама посеред темряви й мороку.

Зрештою, вибралася з ліжка, довго курила, сівши на підвіконня, потім узяла фотоапарат і рушила до міста в пошуках сніданку. На вулицях було сонячно й тихо, порожні крамнички зберігали ще нічну прохолоду, а супермаркетами снували хіба що навіки розгублені емігранти.

Знайшовши якусь піцерію, де пропонували англійський сніданок, замовила собі каву й почала переглядати зроблені вчора фото. Потім гортала старі фото, збережені в камері, сиділа, курячи свої чоловічі сигарети й думаючи, як усе це дивно складається – і з нею зокрема, і з тими, кого вона колись фотографувала.

Іноді трапляються такі дивні періоди, коли ти лишаєшся сам, коли тебе хтось кидає або ти від когось ідеш.

Деякий час усе рухається за інерцією, усе триває, як і мало тривати, і ти рухаєшся життям, не особливо зважаючи на зміни, що відбулися. Усе це прості й зрозумілі речі, зустрічі, розмови, знайомства, зміна місць і краєвидів, рух крізь час та простір, пам’ять, яка відкладається в легенях, мов кам’яне вугілля, досвід, який тебе скеровує, сміх і розмови, барвисті спогади й довгі солодкі прокидання в чужих містах. Але раптом ти натрапляєш на знайомі, давно не бачені обличчя, на знайомі зачіски й посмішки, і все негайно повертається на свої місця, і ці несподівані хвилі печалі заливають усе довкола, і ти розумієш, що насправді щось тоді зламалося, щось пішло не так, просто ти не хотіла про це говорити, не хотіла сама собі в цьому зізнаватися, тікала сама від себе, від своїх спогадів та свого забуття. Десь так ти сидиш і думаєш собі, і печаль заповнює тебе по вінця. Печаль і втіха, що ти ніколи не зможеш цього повернути, але завжди можеш собі це пригадати.

Вона згадала свого інструктора з водіння, якого знайшла через клуб BMW, він був старший за неї вдвічі, і відразу було видно, як вона йому подобається. І кожне їхнє заняття закінчувалось якимось неймовірним сексом, просто в машині, можливо, тому вона так і не отримала водійського посвідчення, оскільки щоразу потому, сідаючи за кермо, збуджувалася й не реагувала на світлофори.

Також згадала ту італійську провідницю, яка стояла на платформі, десь на передмістях Мілана, чекаючи відправлення. На ній був довгий темний піджак, зовсім чоловічий, важкі чорні черевики й шкіряна торба через плече, що робила її схожою на листоношу. Мала коротке пшеничне волосся, в одній руці тримала прапорець, в іншій – свисток, як у футбольного судді. Перед відправленням різко просвистіла й, махнувши прапорцем, заскочила до вагона. Вона тоді ледь устигла застрибнути слідом за цією провідницею, неймовірно тішачись, що не запізнилася й що не доведеться тепер стирчати на вокзалі.

Провідниця їй ледь помітно посміхнулася й пропустила до тамбура. Вони й їхали довший час у тамбурі, дивлячись кожен у свій бік, лише потім, пізніше, зазнайомившись і перекуривши, почали розповідати одна одній різні веселі випадки, а коли потяглися гори й платформи за вікном потонули в тумані та вечірній сутіні, довго цілувалися в коридорі, не бажаючи розходитися. Лише на зупинках провідниця сходила на перон і махала в густому тумані своїм прапорцем, хоча її зовсім ніхто й не бачив.

І нарешті вона згадала минулу зиму, усі ті сварки й суперечки, дивні обірвані стосунки, безкінечні телефонні розмови, що тривали цілу зиму, те, як вона, зрештою, не витримала й пішла, ніби ступила до солодкої повноводої ріки, що несла її тепер у невідомому, проте правильному напрямку. Ну, щось таке. «Дивно, – подумала вона, – варто було прилетіти аж сюди, аби все це згадати». Пам’ять наповнюється, мов картка цифрового фотоапарата, і твої спогади лишаються з тобою, доки ти сам не захочеш їх стерти. Вона подивилася на годинник і сховала камеру.

Сонце заповнювало собою повітряні коридори, повітря пахло смаженою кавою, тости, про які вона забула, остигали й холонули, мов далекі згаслі зірки.

У дитинстві Ольгу викрали – її тато робив підозрілий бізнес, відкривши один із перших кооперативів, де виготовлялися палені адідасівські костюми. І вперто не хотів ні з ким ділитися. Конкуренти вирішили діяти цивілізовано й викрали малу. Привезли її в пансіонат за місто, навіть зареєструвалися там на своє ім’я, посадили Ольгу в кімнаті й увімкнули їй диснеївські мультики. А самі поїхали висувати вимоги. Тато Ольги навідріз відмовився платити за доньку. Причому протестував так агресивно, що конкуренти навіть образилися, вирішивши, що краще відпустити малу, аніж мати справу з таким мудилом. Ольга, дізнавшись, що рідний тато відмовився платити за неї гроші, теж неабияк образилася, для неї це була справжня дитяча травма. Потім, звісно, образа минулася, проте до батьків Ольга й надалі ставилася недовірливо, і коли вони за кілька років розлучилися, узагалі переїхала жити до тітки, на всяк випадок вступивши до юридичного.

Фотографувати її навчила саме тітка – вона працювала кореспондентом у заводській малотиражці й постійно тягала за собою в чорній жіночій торбинці стару, але надійну камеру. Фотографувала тітка переважно передовиків виробництва та різні урочистості. На її знімках передовики виглядали краще, аніж у житті. Мабуть, тому Ольга й полюбила фотографію, навчившись від тітки правити зображення рівно настільки, аби вони не викликали роздратування. Малою Ольга любила забігати до тітки, до її помешкання, захаращеного й заселеного кількома дворовими котярами, і розглядати щойно віддруковані фотокартки. Над тітчиним ліжком завжди висів портрет фотографа Родченка, котрого тітка вважала ледь не богом. «Дивись, – говорила тітка Ользі, – не так важливо, чим ти фотографуєш, і не так важливо, кого ти фотографуєш, куди важливіше, кого ти при цьому бачиш». Тітка ж і подарувала їй першу камеру, котру Ольга старанно намагалася опанувати, а після довгих невдалих спроб легко й безтурботно забула її на станції підземки.

По-справжньому фотографувати вона почала вже в університеті, після тітчиної смерті. Якогось дня зрозуміла, що не може запам’ятати імена всіх своїх одногрупників. І вирішила їх усіх сфотографувати. Фотографувати знайомих, хоч і малоприємних тобі громадян, виявилося справою захоплюючою та азартною. Оскільки ніколи не можна було передбачити, як урешті-решт усе це буде виглядати на папері. Для себе Ольга відзначила, що фотографія, ніби алкоголь, просвічує в кожному з нас найбільш затемнені риси, старанно приховані ознаки й свідчення, які залягають у нас, ніби залізні шматки затонулих субмарин. Тому найбільш веселі й безтурботні з нас часто на світлинах мають зовсім розгублений та незахищений вигляд, а ті, кого ми просто не помічаємо впритул, проходячи коридорами, на фото мають вигляд упевнений і відповідальний. Можливо, тому, що більшість із нас просто забуває бути самими собою, граючи повсякчас зручну для себе роль, що полегшує комунікування й пришвидшує серцебиття. Ольга фотографувала спочатку старою тітчиною камерою, а потім, продавши щось зі старих речей, які тепер належали їй, купила собі досить-таки нормальний апарат.