Фотографії всіх своїх одногрупників вона старанно попідписувала й розвісила в кімнаті. Тим із них, кого вона особливо терпіти не могла, Ольга повиколювала очі й домалювала за їхніми спинами якихось суворих демонів та крилатих жуків, які запліталися її дурним одногрупницям у волосся чи залізали припонтованим відмінникам до вух. Друзі Ольги, з котрими вона товаришувала від дитинства й котрі загалом не поділяли її незрозумілого бажання стати юристом, дивилися на ці по-дитячому розфарбовані колажі з інтересом та без особливого осуду. Іноді розпитували щось про намальованих жуків. Портрет Родченка вона зі стіни так і не прибрала – під ним постійно спали коти, так що Ользі доводилося ночувати на кріслі.

Її друг Костя, спортсмен і активіст, ставився до її занять фотографією недовірливо. Голомозий Родченко на стіні так само не викликав у нього особливої приязні. Костя спробував зацікавити Ольгу громадською діяльністю, запросивши на якесь телевізійне ток-шоу, подискутувати на тему захисту тварин. Він загалом уважав, що Ольга мала б зайнятися чимось серйозним. Ольга, натомість, на ток-шоу побилася з якимось клерком із управління культури, котрий заявив, що має алергію на всіх домашніх тварин, включно з хом’ячками, після чого й дістав від Ольги по голові. Стосунки з Костею на цьому перервалися, і Ольга, несподівано для себе, справді занурилася в громадське життя, зв’язавшись із лівими. Університет на той час вона вже так чи інакше закінчувала й потребувала бодай якогось працевлаштування. Ліві якраз шукали молодого, не надто нарваного юриста, тож коли Ольга прийшла влаштовуватися на роботу, відразу схвалили її кандидатуру. Ліві зацікавили Ольгу своїми гаслами й старою незмінною символікою, що їй завжди подобалася на тих-таки знімках Родченка. Крім того, покійна тітка теж була лівою, хоча дивним чином поєднувала це з тривалим інтересом до дзен-буддизму. Ліві, щоб не палитися, зняли їй кімнатку в новому торгівельному центрі, що було навіть краще – Ольга прибігала туди після занять і перекладала папери, намагаючись не будувати особливих планів на майбутнє й не надто перейматися проблемами в університеті. Навіть потоваришувала з охоронцями торгівельного центру, які не зовсім розуміли, навіщо вона працює на всю цю сталінську наволоч.

Вона й далі фотографувала, і щоразу, коли ліві збиралися на акції з приводу якого-небудь революційного свята, ходила довкола галасливих пенсіонерів, старанно ловлячи їхні жваві рухи та динаміку. Чоловіки на цих фотографіях були самотні й розгублені – їхня шкіра тьмянилася втомою і теплом, одяг печально звисав, а черевики топтали запилену бруківку, ніби вони танцювали під нечутну музику, проводжаючи сонце й махаючи йому вслід червоними прапорами. А жінки схожі були на персонажів зі старих чорно-білих фільмів – очі мали глибокі й виразні, зморшки під їхніми очима поглинали темряву й тінь, сиве волосся розвівалося на травневому вітрі, від чого жіночі постаті ставали летючими й нетривкими. Партійне керівництво Ольга зазвичай не фотографувала – воно просто не влазило в кадр.

Одного разу, під час літньої сесії, їй приснився Родченко. Той стояв на її кухні й намагався розібратися з тостером. «Жахливо, – сказав він здивованій Ользі, котра вві сні відразу його впізнала й зачудовано дивилася, як Родченко товчеться її кухнею, – я зовсім не розбираюся в цій побутовій техніці. Мабуть, я просто відстав від життя. Це жахливо, погодься», – звернувся він знову до Ольги і, прихопивши під руку тостер, вийшов із помешкання. Вона визирнула у вікно й побачила, як Родченко вийшов із під’їзду й рушив вулицею в бік трамвайної зупинки, а за ним потяглися в повітрі старі афіші та вуличні оголошення, вибігли пси та підвальні щури, і школярі вистрибували з-за рогу й рушали за ним веселою галасливою юрбою, ніби за провідником, котрий мав вивести їх із цього дивного літнього сну. Ольга ще подумала, що, коли б на її місці стояв сам Родченко, він обов’язково б сфотографував цю процесію, і кинулася за камерою і спробувала впіймати рештки святкової ходи, але фотоапарат не подавав жодних ознак життя, так ніби помер просто в її руках, і вона тримала його перед очима, як важке серце, що зупинилося в найбільш відповідальний момент.

Наступного ранку Ольга фотографувала чергову акцію лівих. Їх було зовсім мало, вони нервували й дивилися на годинники, представники адміністрації про щось торгувалися з партійним керівництвом. Звідкись прибігла заплакана й соплива дівчинка, почала нити. Ольга підійшла до неї, узяла за руку й повела в метро, шукати маму. Дівчинка відразу заспокоїлася й почала розповідати щось про драконів. Ольга здала її черговому сержанту, спустилася на станцію й поїхала додому.

Мені вона про це розповідала так: «Фотографія – це ніби полювання на птахів. Ти вихоплюєш із повітря найбільш цікаві тобі шматки, непомітно до них підбираєшся, намагаєшся піймати ці рухи й жести, ловиш їх нерозважливо й хапливо, і ходиш невтішний, коли вони вириваються тобі з рук. Будь-які спроби зафіксувати бодай щось, викликають у нас розчарування та острах, оскільки, вирвані із загального руху, з життя та природного оточення, речі, люди та машини раптом стають самотніми й роз’єднаними, вони втрачають почуття світла й радості, застигаючи й гаснучи, як вогні у вечірньому небі. Нам так мало потрібно – виходити зранку на вулиці, зустрічати знайомих і друзів, говорити й слухати, терпіти й знущатися, завжди відчуваючи довкола себе кроки та голоси, відчуваючи свою включеність у це життя, у його механізми. Позбавлені всього цього, ми просто втрачаємо інтерес до життя, оскільки й життя, своєю чергою, утрачає інтерес до нас».

У її квартирі було багато світла й усюди гуляли протяги. На підвіконнях, стільцях і підлозі лежали книги. Час від часу Ольга їх пилососила. Після завершення навчання їй запропонували нормальну роботу. Вона спочатку погодилася, проте швидко посварилася з керівництвом, звільнилася, пофарбувала волосся й збиралася летіти кудись на острови. Лише не знала, на кого лишити квіти й тварин. Зі стіни на все це недовірливо дивився Родченко. Коли я зібрався йти, з коридору до кімнати ввійшла велика вагітна кішка, схожа на переповнений трамвай, що обережно та благополучно підкочував до кінцевої зупинки.

Людина – істота довірлива, вона потребує ідеалу, потребує стереотипів, замінників, солодкої підміни понять. Чоловіки – більш довірливі, жінки – менш, проте страждають від довірливості передусім саме жінки, можливо, тому, що чоловіча довірливість стосується лише чоловіків, на жінок вона не розповсюджується. Як приклад хочеться навести таку історію.

Усі знають про закритість та ізольованість акторського середовища. Ніхто з такою завзятістю не ховається від світу у свої химери та ритуали, як актори. І ось у середині дев’яностих, у ті тривожні часи, коли національна валюта валютою взагалі не вважалася, група акторів одного з недержавних театрів отримала запрошення до Любліна на фестиваль, присвячений подоланню кордонів. Саме поняття «подолання кордонів» могло передбачати все що завгодно, та конкретно цій групі акторів пропонувалося виступити з цирковими номерами. Спочатку актори образилися, але тут спрацювала згадана вище довірливість і солодка підміна понять. Актори подумали – чому б і ні, може, це наш шанс, можливо, це початок чогось нового. І відповіли організаторам, що можуть привезти циркову програму «Клоун на пляжі». Сторонній людині відразу було зрозуміло, що це не початок чогось нового, а скоріше продовження чогось старого й безкінечного, причому продовження хрінове. І ось вони знайшли клоунський реквізит, купили на барахолці велику іржаву тубу і поїхали на кордон. Було їх п’ятеро. Четверо з них вірили в силу мистецтва й хотіли заробити бабла. П’ятий вірив у шоу-бізнес і просто хотів затусити.

У Любліні їх поселили в гуртожитку. Одягнувшись клоунами, пішли на виступ. Останній, п’ятий, уже встиг пробити на вечір траву й тепер задоволено тягнув за всіма тубу. На концерт прийшли представники муніципалітету, делегація від української діаспори та кілька феміністок, котрі дивилися на тубу з неприхованою ворожістю. Після виступу акторів відразу ж потягли на фуршет, не даючи навіть переодягнутися. На фуршеті актори відразу ж напилися й почали дискутувати з феміністками. У тубу збивали цигарковий попіл. Четверо, ті, котрі вірили в силу мистецтва, відразу ж завелися й пересварилися з феміністками. Потім почали сваритися з представниками діаспори, котрі відмовилися їм платити, оскільки не побачили в номері «Клоун на пляжі» достатньої національної заангажованості, етнічного колориту, не кажучи вже про загрозливу відсутність у номері теми подолання кордонів. Натомість п’ятий познайомився з представницею муніципалітету, яка відповідала за міжнародні зв’язки, і навіть устиг із нею покурити. Була це молода жінка, фарбована в руде й одягнена в коротку чорну сукню та чорні мереживні панчохи. Після першого косяка вони перейшли на «ти», після другого – вона перейшла на англійську, якою ні він, ні вона нормально не володіли.