– Домогосподаркою.

– Синку, як ти думаєш, які в тебе шанси?

– Ну, я не знаю.

– Ми знаємо. Але так, синку, домогосподаркою ти станеш наступного разу. А ми тебе зробимо Елвісом. Хочеш стати Елвісом?

– А ви можете зробити мене домогосподаркою?

– Синку, послухай нас, те, що ми пропонуємо, має тебе зацікавити. Ми зробимо тебе справжнім Елвісом, справжнім Елвісом у білому костюмі з діамантами. Ти будеш ходити в екологічно чистому одязі, ти будеш носити армійську спідню білизну, ти виймеш усі скалки з сердець наших матерів. Ну, то що – по руках?

– Добре, а як же мама?

– Мама спить.

– Може, її розбудимо, усі разом?

– Думаємо, не варто. Твоя мама, синку, не хоче бачити очевидних речей. Вона захищає тебе від твоїх вірних друзів, себто від нас. Вона ховає тебе у своєму животі, ніби ти кенгуру, але ж ти не кенгуру, правильно, ти – Елвіс.

– Так, я не кенгуру.

– Ось бачиш. Твоя мама не розуміє очевидних речей – нас усе одно не можна позбутися, рано чи пізно вона прийде до нас, прийде до наших офісів і супермаркетів, прийде домовлятися про твоє майбутнє, прийде його влаштовувати, прийде просити соціальної допомоги. Вона не розуміє, що незалежно від того, хоче вона того чи ні, незалежно від того, чи хочемо цього ми, ми не можемо один без одного, ми в системі, синку, це як у випадку з тобою – ось ми знайшли тебе, ось ми розмовляємо з тобою, про щось говоримо, і вся різниця між нами лише в тому, з якого боку маминого живота ми знаходимося.

– А мама про це знає?

– Мама, синку, знає про все.

– Добре. Скільки?

– Ось, це інша річ. Десять.

– Скільки?

– Десять. Десять баксів.

– Добре – п’ять тепер, п’ять після народження.

– Доволі неоднозначне рішення, ураховуючи твоє становище.

– У мене нормальне становище, чуваки. Або так, або йдіть у жопу.

І тут вони про щось шепочуться.

– Добре, синку, добре, ось п’ятірка, ми її лишаємо твоїй мамі, хай забере, коли прокинеться. Тільки ж не підведи нас.

– Усе?

– Усе-усе. Ти хороший син своєї мами.

– Побачимося в пеклі, вилупки.

І коли він далі плаває в маминому домогосподарському животі, то думає собі так:

Гаразд, – думає він, – це навіть добре. Незабаром я народжуся й почну рости. Коли я виросту, у мене буде багато вірних друзів. Вони допоможуть мені стати на ноги, вони візьмуть на себе всі видатки й залагодять усі нюанси цієї справи. Я стану справжнім Елвісом, справжнім червоним Елвісом, у мене буде екологічно чистий білий костюм із діамантами, а під ним армійська спідня білизна, можливо, теж із діамантами. І вже коли я стану справжнім червоним Елвісом, я витягну всі скалки з сердець наших матерів і з серця своєї мами насамперед, і навколо мене завжди будуть крутитися менеджери й рекламні агенти, працівники муніципалітету й клерки, директори фабрик і власники барів. І всі будуть мене любити й підтримувати, тому що я буду їхнім Елвісом. І мама буде пишатися мною, навіть попри те, що ми рідко будемо бачитися й мої менеджери та рекламні агенти не пускатимуть її до мене, вона все одно буде мною пишатися, вона розглядатиме здалеку мій костюм і говоритиме: «Ох, Елвісе, – говоритиме вона, – мій безтурботний малий, мій несамовитий Елвісе, мій улюбленець, сонце мого життя, система бореться з кожним із нас, система знає наші слабкі місця, усе правильно, Елвісе, але є один момент: з кожним із нас система бореться по-своєму, і коли одним вона перекриває кран, то тобі, мій Елвісе, вона дрочить. Причому дрочить обома руками».

І тоді я покличу всіх своїх менеджерів і рекламних агентів, усіх працівників муніципалітету й клерків, усіх знайомих директорів фабрик і власників барів і зберу їх усіх на незабутню корпоративну вечірку. А потім я їх усіх уб’ю.

О першій ночі у двері невпевнено постукали. Таке враження, що хтось боявся промахнутися, тому бив обережно й невпевнено. Що знову? – подумав я. Перша ночі, що потрібно? Я спеціально лягав спати о восьмій ранку, щоб ні з ким не бачитись. Коли дзвонив телефон, я чекав, подумки рахуючи: один, два, три, чотири, пішли нахуй, п’ять. До шести мало хто витримував. Телефон змовкав. Я спав далі. Прибиральниці звикли й не чіпали мене, у мене була стара постіль, але я їх все одно не впускав. По обіді я прокидався і йшов з готелю, гуляв порожнім парком, дивився на панораму міста, на обрії стриміли дві труби, унизу лежав стадіон. Подивившись на стадіон, я йшов до китайської їдальні. На кухні працював справжній китаєць, він рубав зелень і заправляв салати консервованими кукурудзою й морквою. Китайську кухню я не любив, тому брав собі кілька банок пива й дивився на трасу, що була поруч. Додому я повертався надвечір і знову лягав спати. Знову дзвонив телефон. Один, рахував я, пішли на хуй, два, три, чотири, п’ять… Годині о десятій вечора я прокидався й вмикав телевізор. Тепер я міг дозволити собі шум у кімнаті, удень я намагався не шуміти, аби не видати себе. Коли хтось приходив і стукав у двері, я завмирав і знову починав рахувати до шести.

Уночі, як правило, ніхто не приходив, я відвойовував собі ще один шматок свободи.

І тут о першій ночі хтось постукав. У якийсь момент я втратив концентрацію й пішов відчиняти, очевидно, подумав так – перша ночі, ясна річ, вони розуміють, що я вдома, де я ще можу бути о першій ночі, як не вдома, так чи інакше треба відчиняти, і я відчинив. На порозі стояв Вітольд.

Вітольд був моїм сусідом цілий тиждень. Перед тим як перебратися до мого теперішнього помешкання, я жив в іншому крилі готелю, моїм сусідом виявився італійський робітник Кристіан; коли я вперше відчинив двері нашого спільного коридору, о дев’ятій ранку, він саме вийшов зі своєї кімнати, голий, побачивши мене, знітився, прикрив рукою причинне місце, яке воно в нього там було, і заховався у своїй кімнаті. Перші пару днів він звідти не виходив. Потім, мабуть, культурний шок минувся й він знову почав з’являтися у спільному коридорі, хоча тепер, на щастя, одягнений. Ми з ним так і не знайшли спільної мови – він говорив італійською і англійською, я – німецькою й українською, польської він принципово не знав, говорив мені «честь» і зникав у душі. За місяць він з’їхав, а до його кімнати поселили Вітольда.

Вітольд був професором. Йому було років шістдесят, може, трішки менше, але він багато пив і вік його визначити було важко. Він був інженером, випивши, він говорив мені: «Я інженер». Зранку він діставав мобілку й довго з кимось розмовляв, після цього спускався вниз і йшов до бару. У барі він пив горілку, пив чай, дивився волейбол і спілкувався з друзями. Друзів у нього було багато, його всі любили, він теж усіх любив, я собі так думаю. Ми з ним швидко потоваришували, першої ночі після його підселення я повернувся додому о другій ночі п’яний.

Відчинив двері. У коридорі стояв Вітольд, на ньому був лише якийсь гульфік, який губився під його черевцем. Що ж таке, подумав я, що за сусіди мені трапляються – як не голий, то в якомусь гульфіку. «О, – сказав він мені, – Сергій! Кави?» – «Ні, – відповів я, – я не п’ю, у сенсі – кави, тим більше на ніч». – «Водки?» – він явно хитрував. «Добре», – погодився я. Ми зайшли до нього в кімнату, вона була завалена його речами – одягом, валізами, він, схоже, не встиг прибратися після переїзду, поліз до шафи з одягом і дістав звідти надпиту пляшку горілки. Горілка звалась «Сопліца». Ну ось, подумав я. «Ти говориш англійською?» – запитав він мене. «Говори по-польськи, – сказав я, – я тебе розумію». Ми пили до ранку. «У мене є дівчинка, – сказав він, – у Львові. Справжня красуня». – «Добре тобі», – відповів я. У якийсь момент він перейшов на англійську й почав називати мене Сашкою, з наголосом на першому складі.

Я пішов спати.

Після цього він почав полювати на мене. Він чекав під дверима кімнати, доки я прокинуся, він ходив під дверима душу, доки я мився, він не спав до ранку, очікуючи, коли я повернуся, а дочекавшись, починав зі свого традиційного: «Кави? – питався він. – Гербати?» Після цього ми йшли до нього й пили горілку. У барі, що цікаво, він мене іноді не впізнавав, він загалом був короткозорий і на відстані впізнавав не всіх. Він був розлучений, у нього було дві доньки, вони раз на тиждень відвідували його, готували йому «біґос», велику посудину «біґосу», Вітольд ховав «біґос» до холодильника й забував про нього, «біґос» починав смердіти, й холодильником ніхто не користувався, Вітольд, що характерно, теж, мабуть, думав: «Що я буду користуватись цим смердючим холодильником?» За тиждень доньки повертались, викидали старий «біґос» і негайно готували новий. Вітольд пишався своїми доньками, знайомив мене з ними, перепрошував, що вони не говорять англійською, для нього тема родини була важливою, він, коли випивав, завжди про це говорив, родину він називав на німецький манер «фамілією», хоча німецькою він не розмовляв.