За пару тижнів я переїхав від нього до іншого помешкання. Але ми й далі щодня бачилися в барі. Він ставив водку, я не відмовлявся. Іноді він мене й далі не впізнавав.

Наближався Великдень. Однієї ночі, коли все стихло і вже ніхто не дзвонив, я вийшов на кухню зробити грінки. Я собі думав так: зараз вийду на кухню, там нікого немає, зроблю собі грінки й буду дивитися телевізор. Потім знову ляжу спати й мене знову ніхто не дістане. Усе виходило складно – готель був порожній, більшість студентів і викладачів, які його населяли, роз’їхалися святкувати Великдень. Діставати мене було нікому. Я вийшов на кухню. Курва, тільки й подумав я. На кухні стояв Вітольд. У самих шкарпетках. Себто не так – він був одягнений, усе нормально, лише на ногах не було черевиків, самі білі шкарпетки. Його хитало з боку в бік, він лихо тримав руки в кишенях світлих парусинових штанів і не зважав. Був схожий на боцмана, який повертався до рідного порту з багатим уловом. «О, – сказав він, – Сергій!» Ага, подумав я, добре, що не Сашка. «Гербати?» – завів він своєї. «Ні, – кажу, тільки не сьогодні – маю роботу, мушу ще працювати».

«Ти є добрий поет», – сказав він. «Я не п’ю сьогодні», – відповів я. «Окей, – продовжив він, – я розумію, не п’єш – не пий, але спробуй моєї риби». Він відкрив холодильник і дістав звідти смердючу рибу. «Я не їм рибу», – сказав я. «Да?» – розгублено перепитав він і заховав рибу назад. Я спробував готувати грінки, вони диміли й підгорали, Вітольд нависав над ними й не підпускав мене, аби щось зробити: «Слухай, до мене завтра приходять мої доньки, у нас буде святковий обід, Великдень все-таки. Бар, до речі, – сказав він, – не буде працювати чотири дні. Будемо ми з доньками, Абдула…» – «Хто?» – перепитав я. «Абдула, – підтвердив Вітольд, – це араб, ось – буде Абдула, ну й ти приходь. Завтра на четверту». – «Обов’язково буду», – погодився я й підступився до грінок. «Може, по келішку, – знову запропонував він, – по малому», – додав, роблячи в слові малий наголос на першому складі. «Ні», – твердо відповів я. «Тоді спробуй мого “біґосу”», – сказав він і поліз до холодильника за смердючим «бігосом». Я схопив грінки й утік до своєї кімнати.

Наступного дня, по обіді, я вийшов на кухню. Донька Вітольда готувала посудину «біґосу». Вітольд побачив мене, радісно привітався. На обід він мене не запрошував і нашої вчорашньої зустрічі, схоже, не пам’ятав. Я привітав їх зі святом і пішов у парк.

І ось о першій ночі він стояв у мене під дверима й улов у нього знову був багатий. «Сергій, – сказав він просто й без виїбонів, – пішли по келішку, по малому (з наголосом на першому складі)». І я покірно пішов за ним. У його кімнаті й далі валялася купа одягу, на кріслах були розвішені його гульфіки, очевидно, він мав їх цілий набір, на кожен день тижня. Вітольд приніс шинку, дістав із шафи з одягом «Сопліцу» й розлив. «Ну, то будьмо, – сказав він, – зі святом».

Я подивився на пляшку «Сопліци» й випив. Головне не думай про назву, говорив я собі, головне не думай про назву. «У мене дивний сусід, – сказав Вітольд, – араб. Його звати Абдула. Він дуже дивний». – «Що таке?» – спитав я. «Він не п’є гербати, – сказав Вітольд, – п’є лише воду, п’є джус, п’є колу, а гербати не п’є. Я йому пропоную щоранку, говорю, ти, дурню, спробуй гербати, у мене справжня китайська гербата, а він каже: “ні, я не п’ю гербати”. Такий дивний…» – «Ти йдеш завтра до костьолу?» – запитав я. Вітольд засміявся. «Знаєш, – сказав він, сміючись, – я взагалі-то католик, але до костьолу я не ходжу. Мені подобається, як сказав цей, котрий у Росії головний по церквах». – «Алексій», – підказав я. «Алексій, – погодився Вітольд, – він сказав, що католицизм – це загроза. Я з ним згоден». – «Ясно, – кажу, – вибач, що спитався». Він налив ще «Сопліци».

Я замружився й випив. «Бар, – сказав Вітольд, – третій день не працює. Я їм телефоную, кажу ви, курва, чому не працюєте? Це ж ненормально. У готелі залишилося купа народу, ти, наприклад».

«Зате на рецепції, – продовжив він, – сьогодні симпатична дівчина, бачив?» – «Бачив, – відповів я, – але там є ще симпатичніша – така білявка, бачив?» – «А, – сказав він, – бачив, але ти навіть не думай, – попередив він мене, – це моя дупа».

«Та заради Бога», – заспокоїв я його. «У мене дивний сусід, – печально сказав Вітольд, розливши «Сопліцу», – він не п’є гербати, п’є лише джуси, я, мов дурень, п’ю щоранку з ним його джуси, уявляєш? А найгірше те, що він співає». – «Як співає?» – не зрозумів я. «Співає, – підтвердив Вітольд, – щоранку. Розумієш, – пояснив він мені, – він збожеволів від самотності. У нього тут нікого немає – ні друзів, ні родини, ось він і співає. У мене, – додав він, – хоча б доньки є, а в нього – зовсім нікого». – «То співайте з ним разом, – порадив я, – зробіть дует». Перед Вітольдом на столі лежав розкритий записник, на чистій сторінці великими літерами було написано: «СУБОТА. СЕРГІЙ. ВОДКА», схоже, він усе тримав під контролем. «Знаєш, – раптом сказав Вітольд, – ти, до речі, говориш англійською?» – «Говорю», – підтвердив я. «Так ось, – продовжив Вітольд по-польськи, густо вставляючи російські лексеми, – у мене у Львові є дівчинка. Справжня красуня…» – «А ти був у Львові?» – запитався я. «Ні, не був», – розгублено відповів Вітольд. «Ну, то поїдь до неї, поїдь до Львова, що ти тут робиш – на Великдень», – порадив я. «Поїду, – погодився Вітольд, – обов’язково поїду». Він дотягнув цигарку, подивився, куди б діти бичок, побачив банку «Живіца» й кинув бичок туди. «Ну, ще по одній, – запропонував він, – за свято». – «Ні, – відповів я, – мені ще працювати сьогодні». – «Це такий дивний сусід, – почав він знову, – знаєш, – він побачив перед собою банку “Живіца”, узяв її і жадібно надпив, – ти був добрим сусідом, з тобою завжди можна було нормально посидіти, а цей, курва, Абдула, він весь час співає, ти розумієш, Сашка?»

«Ладно, – сказав я, – пішов я спати».

Я хотів би зустріти старість так, як він. Я хотів би, аби мій син не забував про мене, хай навіть без «біґосу», щоби хоч час від часу провідував мене, хотів би знайомити його з сусідами по готелю й казати: дивіться, це мій син, правда, він фантастичний? Я хотів би завжди мати про запас пляшку горілки в шафі для одягу й кілька випраних труханів. Я хотів би, аби моєю найбільшою проблемою в шістдесят років був відчайдушний божевільний спів мого сусіда по коридору, сусіда по божевіллю. Я би дав собі з цим раду. Самотні чоловіки, зачинені у своїх кімнатах, з чорно-білими телевізорами й поганими меблями щоранку викручують собі мізки в роздумах про те, чим би сьогодні зайнятися, як би перебути ще один святковий, порожній день, відраховуючи години й секунди, коли до них знову прийдуть їхні діти, коли повернуться з церкви їхні сусіди, коли відчиниться бар і на рецепції сидітиме найкраща дівчинка в готелі.

«Buenos dias, Пако!» Це напис, вишкрябаний кимось із «Півнів» на стінці ліфта в його будинку на лівому березі. Там, де було його старе помешкання. Там, де, зрештою, були ми всі. Щоразу, оминувши при під’їзді чемних київських бабусь (які з ним завжди віталися) і підіймаючись до нього нагору, ти так чи інакше натикався поглядом на цей напис і повторював уже сам до себе: «Buenos dias. Доброго вечора, Пако».

Я з ним познайомився досить-таки пізно. До свого сорому мушу зізнатися, що довший час просто не знав про існування письменника Покальчука. Хоча! Далекого 1993 року мене, студента педагогічного інституту, направлено було на проходження літньої практики до одного з піонерських таборів десь у безкінечних полях Слобожанщини. Приїхали ми туди з моїм колегою-одногрупником за день до прибуття піонерів. Оцінили ситуацію. Ситуація не сподобалася – нам відверто бракувало педагогічного завзяття, аби нидіти серед цих боліт дві зміни з піонерськими загонами. Пішли в штаб, знайшли керівництво, почали домовлятися. Домовилися, що наступного дня ми звідси заберемося, лишивши їх усіх у спокої. Ночувати нас поклали в піонерській кімнаті. Спали ми на столі для гри в пінг-понг, кожен зі свого боку сітки. Уранці, вибираючись звідти, я потягнув із піонерської бібліотеки потріпану й списану дитячими шкідливими руками збірку оповідань Кортасара «Таємна зброя». У перекладі Юрка Покальчука. Тоді я не надав цьому особливого значення. Потім часто про це згадував.