Він загалом любив усі ці застілля, компанії, людей, котрі вивалюються за твій стіл із повітря і зникають потім у нікуди. Любив бути в центрі компанії, любив керувати процесом. Весь час повторюючи: «Як ми оце тут добре сидимо». Причому, усе й зводилося не так до споживання алкоголю, скільки до театральності ситуації, до розмов, освідчень і заперечень, до п’яних перебільшень і дружнього захоплення, до єднання чоловіків навколо одного столу, до цього примарного крихкого порозуміння, яке хай і ненадовго, а з’являється. Підозрюю, йому цього бракувало в літературі. У літературі багато жовчі й комплексів. За столом більше щирості, навіть якщо ця щирість і нещира. Думаю, він і сам це розумів.

Пам’ятаю, як ми привалили до нього, уже на нове помешкання, великою компанією. І все це тривало якось безкінечно довго, я лишався в Юрка, усі решта були місцеві, тож Пако, бачачи, що розмова загальмовувала й ніхто вже ні на кого не звертає уваги, доволі динамічно (хоча й тактовно) всіх випровадив. А потім знову посадив мене за стіл. «У мене є особлива річ, – сказав. – Вони вже були п’яні, однаково б цього не відчули». І дістав звідкись якийсь неймовірний самогон і великий шматок сала, замотаний у полотно. «Це я своїм пацанам купив, – пояснив він про сало. – У колонію. Але ми з тобою теж трішки спробуємо».

Я їздив потім до Кременчуцької колонії, спілкувався з керівництвом, намагався продовжити спілкування з цими пацанами. Проте нічого не вийшло. Мабуть, для цього справді потрібно було бути Юрком, мати його серце.

Усі вже знали, що він хворіє, що справи погані. Хоча сам він ніколи, ясна річ, не скаржився. Я навіть брав у нього якісь його останні речі для барикадівського збірника. Він надіслав текст уже з лікарні, у тексті було купа помилок, схоже, йому просто важко було писати. Але писав.

А потім він помер.

У нього було дивне застигле обличчя, коли з ним прощалися. Як маска. Ця жовтава скутість усе ще зберігала його риси, проте зрозуміло було, що це вже не Пако, що це тінь, яка лишається нам ще на деякий час, аби потім цілковито зникнути.

Я себе й досі ловлю на думці, наскільки його не вистачає в усіх цих літературних обставинах. Настільки природно він виглядав на безкінечних презентаціях, фестивалях та слемах. Природно й доречно. А ось немає його – то й не надто цікаво стало повертатися на ті місця, де він бував. Скажімо, я довший час просто не заходив до «Купідона», оскільки все це так чи інакше нагадувало про Пако. Розумію, дещо пафосно звучить, але так і є. Пам’ятаю, під час якогось чергового фестивалю, ми прийшли туди якоюсь компанією молодих поетів. Було пізно, але всі хотіли читати вірші, як це й водиться серед молодих п’яних поетів. Я пішов попросив увімкнути мікрофон. Порадили подзвонити Покальчуку. «Алло?» – сказав Пако. Я розповів, у чому річ. «Ну, я вже в ліфті, нічим не допоможу», – відповів на це Юрко. Мікрофон нам так і не ввімкнули. Наступного ранку скаржусь йому, розповідаю про цей чортовий мікрофон. «О, – вигукує він обурено, – а що ж ти мені не подзвонив?»

Після його смерті в одному з харківських скверів на асфальті з’явився напис: «Не наступайте на любов». Думаю, йому б це сподобалося. Упевнений, що йому це сподобалося.

Потім минув час, минуло безліч часу, велика кількість тієї субстанції, що називається часом. Він минав легко й непомітно, іноді його проминання приносило задоволення, іноді примушувало напружитися – мовляв, що буде, коли він мине увесь, коли його зовсім не залишиться? Що залишиться після нього? З часом я почав помічати, що більшість маршрутів, якими доводиться пересуватися, повторюються, закінчуючись тими ж вокзалами та обриваючись на площах тих самих міст.

Географія лише на перший погляд здається загадковою та невичерпною, насправді ж ти маєш набір карт, за якими можеш рухатися – з однієї країни до іншої, від одного міста до наступного. І коли тебе питають, чи є в тебе улюблені міста, ти відповідаєш, що так, є – це міста, які ти ніяк не навчишся оминати, до яких тебе заносить щоразу, у яких випадає зупинятися, як би тобі цього не хотілося.

Найцікавіше трапляється, коли приїздиш уперше. Будинки видаються заселеними духами й привидами, вулиці затоплені ранковим сонячним світлом, а в привокзальних туманах літають голоси локомотивів, ніби портові чайки. Чоловіки виглядають зосереджено й заклопотано, зате жінки ховають у своїх торбинках і кишенях камінці з морських узбереж та ключі від кімнат, де повітря пахне ніжністю й ризиком. І ти сходиш на перон, і оминаєш натовпи пасажирів, опиняючись серед невідомих будівель та незнайомих назв. Але вся ця легка оманливість і загадковість, заглибленість вуличних перспектив і таємнича волога паркових насаджень швидко минають, розчиняючись у повітрі. І варто тобі вдруге опинитися на тому самому вокзалі, як усе це відчуття радості й потрясіння кудись зникають, і все, що тобі лишається, – вуличні торговці й зачинені магазини, порожні бари й холодні жіночі погляди, за які намагаєшся зачепитися. Не варто повертатися до міст, які сподобалися тобі з першого погляду, оскільки завжди є небезпека дізнатися про них більше, аніж хотілося.

Безкінечна мандрівка народів, велике переселення, яке триває з кінця вісімдесятих до сьогодні, мені здається, воно всіх нас безнадійно змінює, зриваючи з місць і кидаючи в чорну пітьму транзитних зон. З чого все починається? Мабуть, усе починається з щемкої безкінечної непевності, яка примушує людину виїхати з міста, де вона народилася та виросла, кинути друзів і змінити обставини, примушує рухатися на захід, зупиняючись на вокзалах та готелях і вишукуючи місце, де їй буде добре й затишно і де ніщо не буде нагадувати їй про колишні втрати та образи. Непевність та відчуття несправедливості, яку можна легко виправити, почавши все спочатку – в іншій країні, з іншими умовами та іншими краєвидами. За останні десять років мені довелося бачити таку кількість емігрантів, що я міг би припустити, ніби вони складають якусь окрему спільноту, що знаходиться потойбіч географії, десь поміж складок кордонів та нейтральних вод, у тінистому цивілізаційному затінку, де дні перетікають тихо й повільно і єдиним бажанням є покинути ці місця, перетнути всі можливі перепони, опинившись у самому центрі життя, у самому його серці, так щоби це велике серцебиття оглушувало й п’янило.

І якщо ти є одним із цієї спільноти, якщо ти виріс серед них і лишаєшся з ними, більшість історій, які ти побачиш і почуєш і які потім сам зможеш переповідати, так чи інакше будуть пов’язані з мандрами й пересуваннями, нелегальними в’їздами до країни та неминучими депортаціями. Речі й події, імена й адреси, іграшки й одяг, квитанції та візитні картки складатимуться для тебе у великий емігрантський епос, у довгі історії терпіння й боротьби, зради та вірності, історії великої втечі, коли тікати доводиться від себе самого. Я останнім часом бачив надто багато переселенців, дивно було б не розповісти саме про них.

Те, що вони несли в собі, те, що приховували й не показували, ті таємниці, що лежали в їхніх нагрудних кишенях та на дні їхніх шкіряних торб – їхня віра в те, що не все втрачено, що можна все зламати й відновити, їхня переконаність у кінцевому успіху, у позитивному результаті. Віра, що вела їх усі ці роки, примушуючи одружуватися і сваритися, брехати і сповідуватися, учити чужі мови і забувати свої. Мабуть, саме вона, ця віра, робила їхні серця твердими й невразливими, а очі – сухими й глибокими. Саме вона вказувала їм шлях через пустки Польщі та Угорщини, через містечка Румунії та Словаччини, кудись туди, до Берліна, звідки розходяться тисячі шляхів, тисячі залізничних маршрутів, кожен із яких закінчується солодкими берегами та тінистими пагорбами, приводячи до далеких омріяних міст, де на них чекають спокій, злагода й нові робочі місця. Потрібно лише зважитися й рушити, відмовитися від минулого й цілком покластися на майбутнє. Тому що кожне століття потребує своєї частки біженців та вигнанців, з їхньою свіжою і холодною, мов річкова вода, кров’ю. А наше століття лише починається. І лише починаються наші мандри, і наша Америка чекає на нас, дивлячись із-поза Атлантики на наш безкінечний потік, що заливає собою беззахисні європейські міста. Ми досягли берлінських вокзалів, і хто знає, на які жертви ми йшли, аби їх досягнути.