Берлін, розібраний на складові, мов конструктор, і зібраний знову, подібний до кулі зі зміщеним центром ваги, позбавлений центру як такого, наділений кількома серцями й тисячею схованок. За останні дев’ять років мені довелося приїздити сюди зі сходу й заходу, з півночі та півдня. Мені траплялося прилітати на його летовища й сходити на його залізничні платформи, добиратися до нього автобусами та автостопом, проїздити через нього, не зупиняючись, і навпаки – застрягати в ньому на довгий час. Приїхавши сюди свого часу вперше, з друзями, у дивній компанії, з непевними намірами, я навряд чи міг передбачити, наскільки тривалими й заплутаними стануть ці стосунки з містом та його мешканцями.

Тоді, дев’ять років тому, мені легковажно здавалося, що я слідкую за його рухами, спостерігаю за життям його організмів, розумію їхню впорядкованість та масштабність.

Після того я десятки разів повертався сюди, поступово запам’ятовуючи назви вулиць та маршрути транспорту.

Але те дивне відчуття наближення, долучення й розуміння, яке було під час першого приїзду, воно кудись безнадійно зникло, і всі спроби відновити його були марними й непотрібними. Тому що неможливо відновити механізм появи у твоєму житті чогось важливого й неокресленого, примарного й не до кінця усвідомленого.

Найважливіші події трапляються спонтанно, їх неможливо запрограмувати й складно відтворити. Міська архітектура, потрапляючи вперше до нашого ока, лишається там назавжди, і міста запам’ятовуються нам такими, якими ми їх побачили вперше. Надалі цей чіткий обрис може хіба що розмиватися, доповнюватися необов’язковими деталями й зайвими лініями, нав’язливими повторами та варіаціями, які обтяжують пам’ять, роблячи її неповороткою та вразливою, ніби перевантажена баржа.

Лише час від часу трапляється побачити в очах новоприбулих подорожніх цей відблиск захвату й недовіри, безпомилково пізнаючи за рухами й ходою тих, хто потрапив сюди вперше. Щось подібне відчуваєш, пояснюючи випадковим перехожим, як проїхати з головного вокзалу в бік аеропорту або чим дістатися з одного кінця міста на інший. Адже в цих випадках справа лише на перший погляд стосується топоніміки. Насправді йдеться про щось зовсім інше, про рух невидимими шляхами, якими ми вибираємося зі своїх країн, про зупинки, які ми робимо в дорозі, про вигнання й повернення, про нашу загубленість і тимчасове перебування на чужій території, про спроби стати своїм, прийняти чужі звичаї та порядки, про всю марність цих спроб, про всю їхню невичерпність.

Ідеться про чорні вавилонські вокзали, з яких ми сходимо, боязко озираючись навсібіч, про тепле вавилонське небо, яке нам ніяк не оминути, під яким доводиться пройти всім утікачам та репатріантам, ветеранам і комерсантам, туристам, юристам і перебіжчикам.

На що можна піти, аби зорі над головою склалися в необхідну тобі чарівну комбінацію, відкривши всі шлюзи й запаливши для тебе терпким зеленим вогнем усі семафори від Чорного до Балтійського моря? Чи варті ці сумнівні виправи твого життя? Тисяча емігрантських переказів та оповідок стверджують, що варті. І не слід особливо торгуватися, оскільки йдеться не просто про подолання умовних бар’єрів, ідеться про тяжкі й виснажливі пошуки свого щастя, яке вони шукають, ніби загублених псів.

Вони рухалися крізь сніг і морок, вигадуючи сотні тисяч способів обдурити сторожу, вони вигадували механізми для перевезення своїх тіл через кордон, змінювали стать і політичні погляди, міняли відбитки пальців і колір волосся, наверталися до нових церков і одружувалися з померлими. Існує шалена кількість можливостей та варіантів, потрібно лише не боятися й вірити. Відсутність страху робить тебе невразливим для куль та ножів, віра робить тебе невидимим для митної служби, усе інше залежить від удачі й погодних умов. Сповнені своєї віри й позбавлені будь-якого страху, вони продавали меблі й купували біографії, викрадали паспорти й вставляли собі зайві золоті коронки, товаришували з найбільшими негідниками й відмовлялися від друзів дитинства. Вони знали, що головне – це зробити перший крок, найважливіше – це позбутися всього, розірвати стосунки з минулим, розпрощатися з усіма його тінями, не залишаючи за собою жодних доказів провини та причин для повернення. А вже позбувшись зайвого, залишившись сам на сам із порожнечею, з фінансовою безнадією та солодким безробіттям, вони могли рушити вперед, проходячи крізь вогонь, кригу й скляні двері супермаркетів.

Існує безліч способів, як потрапити туди, куди потрапити не можна. Потрапити туди можна, скажімо, потягом, адже, як відомо, усі потяги мають додаткові невидимі вагони, та навіть і у вагонах видимих, плацкартних та купейних, є темні нечутні зони, у яких можна розчинитися на довгий час. Можна ховатися на дахах і в тамбурах, у туалетах та купе для відпочинку провідників, удаючи з себе провідників на відпочинку. Можна загортатися ковдрами й матрацами, можна розчинятися серед прочан і туристів, серед дітей, музикантів і футбольних команд.

Ще можна йти пішки, не поспішаючи й не заходячи надто далеко. Оминати підводні міни, труїти прикордонних псів, замітати за собою сліди, дезорієнтувати розвідувальні літаки й пошукові групи. Мати при собі холодну зброю й гарячу їжу, запастися терпінням та картами місцевості, орієнтуючись на голоси «боїнгів», що летять у бік океану.

А ще можна потрапити туди, сховавшись під підлогу автобуса або загубившись серед вантажу авіалайнерів, або пірнувши в цистерну з нафтою, або закопавшись у торбу з одягом, або сівши на коліна до богоматері, чи лігши в домовину до небіжчика, чи ставши на голову поміж морожених коров’ячих туш, чи зависнувши в повітрі на час, доки будуть розбирати вагони в пошуках тютюну, чи розсіявшись на атоми, доки триватиме перевірка в терміналі, чи розчинившись у солоній морській воді, стати частиною Всесвіту й випасти тихим серпневим дощем на смарагдові паркові газони Європи. Існує велика кількість подібних історій, які закінчилися якщо й не щасливо, то принаймні повчально. При нагоді я спробую вам деякі з них розповісти.

Той, хто приїздить сюди вперше, легко сприймає всі нові знайомства, усі випадкові погляди й підслухані розмови, з радістю спостерігаючи, як витворюються нові кола спілкування, уписуючи до записника нові адреси й телефони. Приємні клопоти щойноприбулих мандрівників, весела колотнеча з запам’ятовуванням імен та облич. Усе найгірше буде потім, із часом, який підмиває пам’ять, як вода піщаний берег. І кожен наступний приїзд до міста, особливо коли їх, приїздів, трапляється багато, буде пов’язаний зі спробами все пригадати й відновити, віднайти всіх свідків твого перебування під цим благословенним небом, на цій чарівній території, в усіх цих барах і гостелах, де ти спинявся з такими ж, як і ти, біженцями зі сходу на захід. Сумнівна затія, сумнівна й нездійсненна, тому що все трапляється, як трапляється, лише тут і тепер, і годі розраховувати на якусь сталість та врівноваженість. Ми потрапляємо до чужих міст, зупиняємося посеред незнайомих нам площ і скверів, п’ємо в гамірних крикливих компаніях, сваримося з перехожими, братаємося з незнайомими, скріплюючи наше побратимство кров’ю та алкоголем, і все це лише для того, аби забути все вже наступного ранку, аби легко викинути все це зі своєї голови, стираючи записи й підпалюючи мости через ріки, напевне знаючи, що повторити вже нічого не вдасться.

Що я пам’ятаю зі свого першого приїзду до Берліна?

Вітер, який залітав до автівки, ліхтарі на верхівках будівництв, ранкове сонце й суху весняну траву на зупинках уздовж автобана. Те, що доводилося бачити потім щоразу, приїжджаючи сюди. Те, що залишилося там, у минулому, роблячи його виразним і чітким. Музика, яка тоді лунала, мова, якою тоді розмовляли, Берлін, яким блукали, – усе лишилося на місці, нікуди не зникло і, сподіваюся, не зникне ближчим часом. Але, разом із тим, усе це залишилося там, і я не маю до всього цього жодного стосунку – ні до тих опівнічних криків, ні до тогочасних футбольних перемог, ні до моїх прекрасних божевільних друзів, котрі давно живуть своїм життям і їздять своїми автобанами.