На сусідніх нарах примостився досить поважний дядечко в дорогому спортивному костюмі. З усього було видно, що він ретельно готувався до візиту в СІЗО. Мило, рушник, зубна щітка, зубна паста, зміна білизни, ще щось у великій блакитній сумці з надписом Prolit він тримав біля себе, почувався впевнено. Дядечко курив Marlboro, підкурював недешевою запальничкою, лускав насіння і час від часу позирав на годинник. Годинник був цікавий, «командирський», але Герман такої моделі не бачив, тому, запитавши про час, затримав погляд на руці сусіда.

— Спецзамовлення, партія в три тисячі штук, майже всі на експорт, — дядечко явно пишався годинником. — Олександр Іванович, бізнесмен, — представився він.

— Герман С., убивця, — він подумав, що краще одразу розставити все по місцях, щоб потім сусідові не довелося з переляку міняти нари.

— Треба ж! — бізнесмен не дуже то й злякався, навпаки, одразу запропонував сигарету.

— Якщо не буде для вас важко, мені краще мило.

— Будь ласка, — бізнесмен явно був не проти потоваришувати, — ось, користуйся, мені завтра ще передадуть.

Герман перший раз за майже півтори доби мився нормальним милом, тому плескався біля рукомийника хвилин із десять.

— Гей, чувирло, воду бережи, — пролунав голос з крайніх від віконця нар, де четверо грали в карти. Герман відзначив їх ще зранку: тримались упевнено, а за характером татуювань було очевидно, що блатні. — Парашу понесеш, га-га-га!

«О, почалося», — подумав Герман, і всі його думки миттєво перекинулись на те, як захищатись за цих обставин. Він мовчки повернувся на своє місце і ліг на спину, уп’явши очі в стелю.

— Ти не хвилюйся з приводу цих, — Олександр Іванович знов запропонував сигарету. — Ми їм швидко пельку заткнемо. Ну, не ми, так знайдеться хто… Ти що, справді… того?

Цього разу Герман від сигарети не відмовився, хоча Marlboro поважав тільки натуральне, а не сурогат, вироблений на якійсь українській тютюновій фабриці. Але сигарета і виявилась якраз натуральною, Герман здивовано подивився на кільця диму, а Олександр Іванович, почухавши потилицю і вдоволено посміхнувшись, сказав: «І не сумнівайся!»

Герман коротко розповів свою невеселу історію, на яку Олександр Іванович реагував спокійно, а коли Герман завершив, розсміявся, вибачився і сказав, що нічого ще не втрачено і все ще може змінитись на краще. Герман зрадів, подумавши, що, може, той має якусь нову, невідому йому інформацію про хід слідства, але Олександр Іванович мотивував свою впевненість лише життєвим оптимізмом і досвідом. «Повір мені, люди і не в такі халепи вскакували. Головне, що ти не на гроші завис і дорогу нікому не перейшов. А значить, шанси завжди є! От якби тебе хтось замовив, тоді все, капздець!» Германа це мало втішило, але те, що поруч із ним опинилася досить весела людина з почуттям гумору, яка не вішає носа і в якої є мило, його радувало, і він узявся розпитувати, чому сусід тут, а не на Канарах.

Іванович виявився людиною не бідною: володів контрольними пакетами трьох колишніх колгоспів, двома заводами з переробки сільгосппродукції, вітряками, кількома посередницькими конторами, декількома продовольчими крамницями в обласному і районних центрах, навіть туристичним агентством. Взагалі, багато чим ще володів. Сказати, що його справи йшли добре — нічого не сказати, але лише доти, поки не змінилося керівництво області. «Ну, ти про цих знаєш!» — жорстко так підкреслив він. Справді, про них важко було не знати, бо навіть Герман був обізнаний від клієнтів-бізнесменів, що справи в них інколи йдуть не дуже. «Душать, падлюки, і сильно душать! Якби не душили, я б тут не сидів. Правда, і на Канарах, як ти сказав, навряд чи відпочивав би. Роботи — от-так! — Іванович провів долонею по шиї. — Клята політика! Дістали!» Вже півроку його схиляли передати контрольні пакети акцій всіх підприємств «…за такі смішні гроші, що ти б навіть не реготав» людям із команди губернатора, «…вважай, самому губернатору, але я не погоджуюся. Такі от справи. Вважаю, що не достойний такої високої честі!» — Олександр Іванович тяжко зітхнув, на мить відвів очі, але одразу ж усміхнувся: «Нічого, я хлопець простий, у селі виріс, якось прорвемося!» Герман здивовано слухав, але з розповіді було зрозуміло, що такі речі — буденна справа в їхньому місті.

Вони проговорили майже до вечері. Згодом до них підсів іще один неборака, як виявилось, також бізнесмен, і вони гомоніли години до дванадцятої. Блатні їх більше не чіпали, грали в карти, курили анашу та реготали у своєму кутку. На допит Германа чомусь сьогодні не викликали, і це його трохи непокоїло, але Іванович сказав, що поспішати нікуди, завтра чи післязавтра буде адвокат, і, може, щось розвидниться й стане хоч трохи зрозуміло, куди далі сунутись. На тому й полягали спати. «Ранок має настати, — подумав Герман, — де б я не ліг спати і де б я не прокинувся. Тому Іванович має рацію, потрібно себе опанувати». І він почав згадувати Мері. Останнє, про що подумав, — якщо полігамія є природним станом чоловіка, то, значить, вибору не існує? Який, до біса, вибір, якщо це закладено на рівні генотипу? Тобто можна зробити висновок, що моногамія, яку проповідують інститути сучасного суспільства, релігія та етичні традиції — це якраз і є спроба вибору, намагання людства покоління за поколінням існувати не за природним форматом, а на власний розсуд… Він згадав обличчя Мері, її посмішку і все, чим перед нею завинив, потім — усі щасливі моменти їхнього кохання, а потім із болем, до скреготу в зубах, — про їхнє розлучення, таке неприродне і таке паскудне. «Прикрим. Прикрим і неможливим видається зараз те, що відбувається…» — з відчаєм подумав він…

Сусіди та їхні тривоги

Бабця Євдокія взяла слухавку.

— Ало, мамо?

Телефонував син. Серце калатнуло: слава богу, живий.

— Вибач, мамо, так вийшло, не зміг попередити…

— Ти де, Васю?

— Я в Києві, мамо. Поїхав у неділю з друзями в кегельбан пограти, думав, ранком повернусь. Але не вийшло, справи закрутили…

— Ти що ж, синку, зателефонувати не міг, — бабця Євдокія розплакалась. — Синок тебе питається, я ж тут одна, Катерини немає…

— І досі немає? — Син удавав, що не здивований, що все йде за планом. — Вона у відрядженні, певне. Я сьогодні ввечері буду. Скоро виїжджаємо…

— Що ти там забув, у тому Києві? Тут що, кегельбану немає?

— Ну що ти так хвилюєшся, мамо? Гроші ти знаєш, де лежать. Я думав, Катерина приїде… А в нашому кегельбані доріжка на два метри коротша від стандартної, хіба то гра?

— Мозок, Васю, у тебе став коротший останнім часом на два метри, от що я тобі скажу. Їдь додому, на тебе дитина чекає!

— Добре мамо, скоро буду.

Вона уявила собі, як вони повертаються додому, весела нетвереза компанія, з дівчатами, пивом, музикою, як обганяють на великій швидкості машини, подають їм сигнали, регочуть над словами, яких вона не розуміє. І зрозуміло, що не в кегельбані справа, не в короткій доріжці, не в двох метрах, просто син обрав собі такий спосіб життя, і, що найгірше, він йому справді подобався. Вона витерла сльози, вдяглася і пішла на вулицю до онука. Хіба що зміниш тепер? Єдине, на кого вона могла ще хоча б якось вплинути, гралося з сусідським собакою. Такі породи їй не подобались, вони були злі і вбивали людей, це вона достеменно знала, про це розказували по телевізору і писали в газетах. Але цей пес був зовсім підозрілий, занадто доброзичливий і люб’язний, смішно хрюкав і махав куцим обрубком хвоста. Холодно, вітер, дуже неприємна погода, але після такого очікування і такої розв’язки («У кегельбан грав, паскудник! Три доби!») необхідно було пройтись, зайти в магазин, купити щось на вечерю… Приїде годині о десятій, не раніше.

Двоє сусідів, діди приблизно одного з нею віку, стояли біля під’їзду і про щось жваво балакали, розмахуючи руками. Вона нікого особисто ще не знала, але з усіма чемно віталася.

— Ви за онука не бійтесь, Баксик його не вгризне. Григорій Андрійович мене звати, — це, мабуть, був хазяїн пса.