— Володимир Митрофанович, — привітався й другий сусід. — Хай грається. А вас як звати?

Вона схаменулась і подумала, що за власними турботами зовсім перестала звертати увагу на людей. Так не можна.

— Євдокія Миколаївна мене звати.

— Ми тут про вбивство все оте розмірковуємо, чули? Нашого ж сусіда, Германа, заарештували. Він недавно тут живе, як і ви. Сьогодні обшук був, от Митрофанович понятим виступав. Таке витворяли, мерзотники!

Бабця подумки перехрестилась і подумала, що, слава богу, сина не було в місті. Вона зовсім не знала, чим він займається («Бізнесом, мамо!»), та й не хотіла знати, але те, що він був від цієї справи далеко, був у іншому місті, її втішало. Одним можливим негараздом менше — очікувати можна при такому житті чого завгодно.

Насправді Григорію Андрійовичу Лісному було не так уже й весело. Щойно сусідка, з якою вони вже майже двадцять п’ять років прожили двері напроти дверей, Кальчениха, пошепки сказала, що її донька, Тетяна, ще позавчора забігла, кинула дитину, речі, гроші — вони навіть і не бачили її — та кудись поїхала, й досі нічого не чутно. Правда, телефоном потім попередила, що буде все добре, нічого не трапилось, не треба хвилюватися, просто на деякий час їй необхідно з’ їздити до Москви. А як буде нагода, то зателефонує, не хвилюйтесь, усе в порядку, цілую, бай-бай, мій хлопчику, крапка, Таня… Негарні якісь речі відбувалися навколо, старий партизан це відчував спинним мозком. Ну, добре, то їхні справи. Але що йому робити з тим, що він бачив минулого понеділка? Андрійович щось відповідав новій сусідці, слухав розповідь Митрофановича про обшук і підкинуті гроші, про написане в протоколах і думав, що, певне, сьогодні йому трохи доведеться переглянути власні партизанські принципи. Він попрощався, залишивши Митрофановича самотужки розпускати хвоста перед Євдокією Миколаївною (симпатична, одначе, бабця), гукнув Бакса, бо той із хвилину ще крутився навколо хлопчика, і пішов сходами нагору, додому, порадитись із дружиною. Григорій Андрійович думав, як би краще їй розповісти про те, як він, зовсім випадково, минулого понеділка на початку другої години дня підійшов до дверей, потім, раптом почувши гучну музику, зазирнув у вічко і побачив, як донька сусідки, рудоволоса хвойда Тетяна, — ну, ти ж знаєш її добре, ще зовсім недавно була мала, тепер дитина в неї, хлопчик, швидко ростуть чужі діти, так, — подзвонила у двері нашому сусідові — так, це того самого понеділка було, — і той, уявляєш, відчинив, наче чекав на неї, не інакше. А вийшла вона приблизно через годину, це я також випадково примітив… Ні, міліції нічого не сказав. Я знаю, що не наша справа, але ж сусіда-то заарештували, проте Митрофанович каже, що, мабуть, невинний він, бо вони з пані Польською понятими сьогодні виступали. Що «ну»?! Так ті мерзотники міліціонери хотіли гроші підкинути при обшуку, — мовляв, ті самі, що заплатили йому за вбивство… А вони… Ну хто вони, Тасю? Митрофанович із Польською, звісно, — у протоколах так і написали, що гроші підкинуто… Хто дурні? Вони дурні? Сама ти дурна! По-твоєму виходить, невинну людину — у тюрму? Навіть не питаю, що мені робити… Як скажеш, так і буде, нам боятися нічого… То йти? Могла б і не відповідати…

Менти та їхні напруги

Капітан Романов напружився. Він шкірою відчував, що генерал зараз думає про нього щось негарне, ще один крок — і йому загрожує небезпека, хоча він, реально оцінюючи ситуацію, розумів: його вини в тому, що сталося, немає. Навпаки, лохонулися саме місцеві опери, підлеглі генералу, але в тому-то, він це добре розумів, і полягала небезпека. Генерал ніяк не міг дозволити, щоб хоча б малесенька тінь упала на його відомство. А винний обов’ язково має бути, це — закон їхньої служби. Тому для Романова було важливо правильно почати доповідь. Він почав було щось казати, але генерал махнув рукою, тобто «посидь і помовчи, поки я…», узяв газету і став уважно роздивлятися першу сторінку. За всіма законами жанру в газеті на першій сторінці була вміщена сенсація — схема вбивства на вулиці Першотравневій, до того ж напрочуд точна, зовсім не така, яку вони хотіли подати на прес-конференції. Цю схему знало не більше десятка людей, відтворити її, не маючи результатів експертиз, достеменних свідчень, даних допитів, неможливо… Генерал тяжко зітхнув — він явно не оцінив серйозність витоку інформації. Генерал подумки уявив, якого кожуха вичинить з тієї поганої вівці… Зі схеми і статті випливало, що вбивство скоїла одна людина, а не дві чи три, і якщо це так, то це означає, що просто людина з вулиці, яка вирішила за щось помститися, вбити п’ятьох людей самотужки аж ніяк не могла. Це міг зробити тільки професіонал, до того ж добре підготований. Це генерал і так знав, без газети, але чому це знали газетярі? Він знов придушив свій гнів, якому тепер не було місця в цьому кабінеті — потрібно було терміново приймати рішення і рятувати ситуацію. Завтра, хай хоч небо впаде на землю, у міністерство повинна піти доповідь про закінчення слідства і передання справи до прокуратури.

— Ну, — генерал спідлоба подивився на Романова, — ваші пропозиції? Я слухаю, — і спокійно відкинувся в кріслі.

— Є ще погані новини. — Романов чомусь посміхнувся. — Про гроші. Все зробили, як ви й наказали, але виявили халатність при проведенні операції і…

— І? — генерал аж підвівся.

— …і поняті побачили, як Ходун підкинув «ляльку». У протоколах все відображено. Вони так і написали: бачили, як міліціонер підкинув гроші!

Очі у генерала полізли на лоба. Такого за час його довгої служби в органах ще не бувало. Якби цей капітан був не з Києва, то… він уривчасто, коротко дихаючи, запитав:

— А ці поняті — хто такі, що за люди? Розмовляли з ними? Спробували зам’яти справу? Пропонували щось?

— Розмовляли… Щойно від них. Пенсіонери. Кажуть, що написали, як просили, тобто те, що бачили. Звісно, свідчень не мінятимуть.

— Треба було залякати! — Генерал знав, що гарячкував, але втриматись від гніву, змішаного з гірким розпачем, уже не міг.

— Товаришу генерал-лейтенанте, це й так провал, ви ж газету читали? Не варто, мені здається, бо якщо й про це, не дай боже, дізнаються, то… Та й нічого їм уже боятися, тим понятим, чесно кажучи, окрім Господа Бога і власної совісті!

— Ти совість і Господа не чіпай! Якось без тебе там обійдуться!

— Це ще не все. — Здавалося, Романов отримує велике задоволення від провалу операції. — Ось протокол допиту свідка Григорія Андрійовича Лісного, сусіда підозрюваного Германа С. по поверху…

— Ну, це я вже читав! Далі!

— Не читали, товаришу генерале. З цим свідком я розмовляв півгодини тому.

— Якого біса ви з ним розмовляли, Романов?!

— Він прийшов дати свідчення. Сам. Кгм… Підтверджує алібі Германа С. Він бачив, як до нього у квартиру в той понеділок приблизно о 13-й заходила Тетяна, старша Кальченкова донька.

— Це ота руда хвойда? Подруга Соньки? Іспанська підстилка?

— Саме так, Миколо Івановичу.

Це й справді було все. Версія з найманим убивцею Германом С. і замовником-помічником Журавльовим просто розсипалася на очах. Буквально за півгодини. Проти Германа С. у них тепер немає нічого, крім свідчень Журавльова, зате за нього — майже все, включаючи алібі.

— Дозвольте? — Романов знову сів. — Є пропозиції.

Генерал дивився на слідчого уважно. Від того, що він зараз скаже, на жаль, залежало багато, а часу було обмаль. Вони самі загнали себе в кут.

— Не бачу іншого виходу, ніж Германа С. відпустити, просто відпустити, а все навісити на Журавля. Це, звісно, міняє зміст угоди, яку ми уклали з ним і Сонькою, але що робити?

— Гаразд, вези Соньку з дитиною сюди. Вони на нашій базі, на Узріччі. Тільки швидко. Візьми мою машину.

За три години вони наламали Соньку змінити показання і дати свідчення проти Журавля, її чоловіка. Натомість, в обмін Сонька випросила свободу і безпеку собі і подрузі Тетяні, новий, чистенький закордонний паспорт та можливість виїхати звідси за кордон якнайшвидше по каналах СБУ.