— Я питаю, чи ви — наш новий сусід?

Тікати було безглуздо, це вам не лекція. Ще коли він їздив у міському транспорті, то помітив, що люди похилого віку — найнебезпечніші. По-перше, у них найтвердіші лікті, по-друге, найжорсткіше взуття, по-третє, саме вони поводяться найбрутальніше.

— Так, я ваш новий сусід, — відповів він стисло і по суті, як і належить навченому студенту.

— Я хотіла спитати, вам радіо не заважає? Я погано чую будильник, тому звечора вмикаю радіо на повну гучність. Вам не заважає?

— Ні, даруйте, все в порядку, я сплю, як хом’як.

— Хом’як потерпить. — Стара явно недочувала. Та це було й не дивно. — Головне, щоб вам не заважало. У нашому домі дуже тонкі стіни, тож майже все чутно… Зачекайте, — вона потягнулася висохлим зморщеним тільцем догори, — ви не в нашому університеті навчались? Я вас пригадую! Який факультет, фізичне виховання?

Останні слова були сказані з очевидним докором і блідою зневагою.

— Ні, художня творчість. Шість років тому закінчив.

— Я пам’ятаю вас. Але екзамен не приймала. Ви не дуже сумлінно навчались, так?..

«Бісова бабця! — Герман поклав книжку на подушку. — Ну й пам’ять! Я ж лише одного разу був у неї на лекції!»

Герман, його мрії та Мері

Герман посміхнувся і нарешті підвівся з ліжка. Санвузол спільний. Він подивився у люстро і зостався задоволений побаченим. Для тридцяти одного року — непогано. Живота немає, жиру — також, так, трохи на бочках, «блакитне сальце», але з його роботою це не дивно. Майже весь час сидіти і дивитись у монітор… Зачіска влаштовує, але через тиждень потрібно обов’язково відвідати перукарню. Голитись у неділю — від лукавого. Сеча була якась жовтувата — цей факт непокоїв його вже кілька днів («Сподіваюсь, це не СНІД!»), але що робити і до якого лікаря звертатись, він іще не вирішив. Собаки смердячі, все одно нічого не лікують, тільки гроші деруть.

У кухні в раковині чекали сьогоднішнього миття тарілки. Герман виставив пику у вікно: кінець березня, а снігу… Термометр показував —10° за Цельсієм. Весну наче вкрав Кабінет міністрів.

Колись він звідси поїде. Коли і куди, достеменно Герман не знав, але те, що поїде, — точно.

Однак час минав, справи закручували, і так виходило, що більші гроші, більші події для нього відбувалися саме тут. Герман вирішив, що це — доля, і спробував дочекатися дня, коли ані події, ані гроші не цікавитимуть його. «Тоді ти будеш зовсім мертвим! — казала Мері. — І що ти робитимеш потім? Ти ж індивідуаліст, хіба зможеш працювати на когось?» — «У мене буде купа грошей, я куплю собі острів, як Марлон Брандо, і житиму на ньому з трьома прекрасними юними креолками, читаючи книжки і слухаючи Ваґнера! Може, там, під зоряним південним небом, під плескіт хвиль, під саму старість я розроблю найгеніальніший рекламний макет усіх часів та народів!» — «А де буду в цей час я?» — стиснувши красиві губи, запитує Мері. «Ти? Ти будеш моїм агентом на всьому узбережжі. Раз на місяць припливатимеш до мене за роботами. Ми кохатимемось до самого ранку, потім моя яхта відвозитиме тебе до берега, на якому чекатимуть твій чоловік і двоє діточок. Він невтішний, але добре розуміє, що тільки так може втримати тебе коло себе…» — «А мій чоловік не міг би жити на острові?» — питає з іронією Мері. «Ні, задля чого мені твій чоловік?» — «Ти чудово розумієш, що я маю на увазі! Я питаю ПРО НАС!» — «Мені не можна одружуватись, сонечко. Мені можна мати, навіть потрібно мати купу дітей, завжди будь ласка, але одружуватись категорично не можна. Психіатр забороняє!» — «Облиш, мерзотнику! То ти не візьмеш мене на острів?» — «Ні. Немає сенсу» — «Немає сенсу — немає сексу!» — розлючена Мері грюкає дверима, і звук удару прокочується всім під’їздом, наче землетрус.

Герман подумав, що в одному Мері мала рацію: він навряд чи міг жити у будь-якій системі, крім тієї, яку створює сам. Це — їхній одвічний диспут навколо аеропорту, точніше, не аеропорту, а метафори аеропорту як сталої системи. Мері стверджувала, що такий аеропорт необхідний кожній людині, що це — чітка система взаємовідносин, регламентований порядок, розклад рухів та рейсів, розумно й тонко організована система, на якій тримається весь світ, у якій кожна людина почувається безпечно і може приносити користь собі та суспільству. Це — як родина, яка необхідна, щоб не вмерти від самотності, кожній людині. Саме так і потрібно вибудовувати своє життя, за цією схемою. Герман же вважав, що в аеропорту найважливіше — злітно-посадочна смуга — і літак з достатньою кількістю палива на борту.

Герман закурив і включив радіо. У новинах передавали, що перші, хто постраждав від війни, — це туристичні фірми. Крім іракців, звісно. В Азії вже третій день гуркотіла війна. Кляті янкі. Згори знову почулося гупання молотка. Герман клацнув пультом музичного центру, але тут і Ґоран Бреґович був безсилий. Здавалося, що сьогодні Літрофанич відкрив цілий цех з ремонту меблів. Шум і ярість!

Сусіди та їхні звичні недільні справи

Митрофанович із люттю вдарив молотком по табуретці. Він ніяк не міг второпати, чому вони весь час ламаються?! Він їх клеїв найміцнішими клеями, збивав найбільшими цвяхами, скручував шурупами, але не більше як через тиждень вони знову розхитувались, скрипіли, і дружина, єхидно так посміхаючися, знову доводила свою перевагу — вона житиме довше. Іноді йому хотілося викинути табуретки прямо з балкона, з четвертого поверху, а іноді просто розтрощити на голові дружини, одним ударом завершити цей марафон, цю малоцікаву гру, яку не він придумав, але на яку завзято погодився, вважаючи, що немає в цьому світі нічого простішого, ніж довести до ладу пару табуреток. Він поклав молоток на стіл і прислухався до музики знизу: «Господи, ну хто цю циганщину слухає?! Як нормальна людина взагалі може таке слухати?» Він ще трохи посперечався подумки із сусідом знизу, хоча, якщо не брати до уваги музичні смаки, в цілому Митрофанович ставився до нього прихильно: чемний, здоровкається, і взагалі, якась чоловіча солідарність відчувалась у його погляді, хоча у свою війну Митрофанович нікого не втаємничував. Усім знайомим казав, що це в нього від неробства на пенсії таке хобі — возитися з табуретками. Ремонтує по дві-три на тиждень і здає на базар за невеликі гроші, так, на «Біломор». І дружина рада, і він при справі. Не в телевізор же днями очі вилупляти!

Похитавши головою, Митрофанович затиснув молотка в руці і з усієї сили ще раз увалив по кришці табуретки, яка вмить, замість того щоб стати на місце, тріснула навпіл. Митрофанович поглядом повільно обстежив тріщину, наче хотів пересвідчитися, що та не намальована, обережно провів по ній пальцем, акуратно здув тирсу і, остаточно переконавшись, що це таки сталося, з лев’ячим ревінням — «Ет, матір твою… прости, Господи!» — підскочив від розпачу та злості чи не до стелі, з серцем кинув молотка на підлогу й пішов на подвір’я — курити.

Пані Польська слухала радіо. Перший Національний передавав про нові ініціативи президента. «Нам потрібна не реформа заради реформи. Нам потрібно, щоб діюча влада стала ефективною», — казав пані Польській президент. «Наволоч. Типова наволоч, — пані Польська не любила президента. — То ти сам щойно визнав, що діюча влада неефективна. Ти сам це про себе сказав! То якого біса ти там сидиш? Тобі треба застрелитись!» — пані Польська не визнавала компромісів. Але, на жаль, президент не чув порад пані Польської, його виступ передавали в запису.

Музика, яка тільки-но увірвалася із квартири напроти, їй не заважала — вона її просто не чула. Виходячи на двір, Митрофанович затримався біля дверей пані Польської і прислухався: з ким вона цього разу розмовляє? З-за дверей напроти, де жив новий молодий сусід, продовжувала верещати духовими циганщина. Грюкнув замок од дверей Андрійовича, і почулось хрюкання Баксика.

— А до вас міліція не заходила, доброго дня, Митрофановичу, сьогодні? — запитав, висунувши голову у пройму, сусід.