Герман та його етикетка з-під майонезу
Крізь Бреґовича з коридору пробивалося лише гучне баксикове «гав-хрю-хрю-гав» і грюкіт дверей. Герман роздивлявся оформлення постера із нового компакт-диска. Він подумав, що річ, скоріш за все, в розмірах, саме в розмірах пакета. На СВ, як не вмощуйся, як не дизайнуй, які постери не вкладай, такого ефекту, як на конверті вінілової платівки, не досягнеш. Він згадав, із яким трепетом уперше доторкнувся до фірмової платівки Deep Purple, як бухкала кров у скронях, наче він тримав у руках усю мудрість світу. «Обережно! Не впусти! — крикнув Віталя Скрипін, щасливий володар біблії меломанів та дяді в Ніґерії, — там же ж Блекмор, Ґіллан, Лорд, такий концерт, у-ух!» Зараз, чесно кажучи, Герман не пам’ятав, якого саме року то був концерт, але пам’ятав, як вдалося добути п’ять рублів, щоб заплатити Сашкові за перезапис, і що наступного ж тижня його ледь не вигнали зі школи за те, що продавав бобіни з Deep Purple, власноруч на «Маяку-205» за дві безсонні ночі переписані, старшокласникам. Хіба можна уявити, щоб він тримав компакт-диск із таким трепетом? Герман поставив поруч «конверти» компакта і платівки Genesis. Дизайн останнього явно був кращим. «Звісно, справа в розмірах. Це не новина. Але як вмістити ідею, яка продаватиме товар, на зовсім маленьку етикетку для майонезу?» Це питання не давало йому спокійно жити весь останній тиждень. Найгірше, що відповіді на нього не знав не тільки Герман, а й рекламне агентство-замовник, яке підв’язалося під багатого клієнта просто так, на фарт, але у пошуках ефективного рішення зайшло у глухий кут. Тож, перекинувши роботу на Германа, колеги розраховували не лише на бездоганне технічне виконання, але й на креативне рішення. Гонорар передбачався відповідний. Але ефективне рішення Германові у голову не приходило, час спливав, і він починав потроху панікувати.
Неділя та її звичайні клопоти
— Ні, а хто міліцію викликав і що трапилось? — Митрофанович, який весь свій трудовий вік провів у ПОХРі, міліцію не любив. Швидше, зрозуміло, як конкурентів, бо прямих причин до нелюбові не існувало, але так уже склалося, що поява міліціонера майже ніколи не несла нічого доброго.
— Ніхто не викликав, самі приходили. Ось сюди. — Григорій Андрійович, старий партизан, показав на двері Германа. — Дзвонили, дзвонили, але ніхто не відчинив. Чи спав, чи той…
— Що? — Митрофанович зацікавився.
— …чи навмисне не відчинив. Та він ніколи не відчиняє нікому, крім дівок. Бачите, скільки папірців уже? — Він простяг руку із комунальними рахунками. — Треба віддати, поки не забув… Питали, хто такий, чи давно мешкає, кого водить… ну, таке…
— І що ти сказав?
— А що я скажу? Що бачив, те й сказав. Ось, про папірці. Третій місяць не плачено, куди це годиться, відключать гарячу воду всьому будинку через нього!
— А ким він працює?
— Не знаю. Іванівна, хазяйка квартири, казала, наче художником якимсь. На комп’ютері. До роботи виходить пізно, приходить о першій, а то й о другій ночі. Як правило, не сам, зауважте. Різні й симпатичні…
— А ти, Андрійовичу, як їхні обличчя зі спини бачиш у вічко?
— А я їх ранком бачу, коли вони виходять. Для чого ж із спини… — Андрійович наче образився.
Бультер’єр Бакс знов чи завив, чи захрюкав. Герман взагалі дивувався цьому псу, який як для своєї породи видавав занадто багато звуків. Звично булі — такі собі похмурі, мовчазні собаки, а цей просто артист розмовного жанру! Нетрадиційний такий буль.
Покуривши, Герман продовжив спостереження за стелею, паралельно обмірковуючи, що треба купити в супермаркеті. Курча чи телятину на сніданок, десяток яєць та, мабуть, макарони на вечерю, олії потрібно купити, може, ще креветок із пивом? Але пиво й креветки потребували компанії, а по неділях Герман принципово був сам, сам із собою, така собі ізольована релаксація. Він спохмурнів і ще раз спробував пригадати сон, але марно.
Крамниця була неподалік, хвилин десять пішки. «У цьому місті все знаходиться на відстані п’яти гривень на таксі!» — жартувала Мері. Хоча чому жартувала, це правда. Він вийшов на вулицю і нарешті відчув, що в цьому світі, крім звуків, є кольори. Відчув тому, що навколо все здавалося сірим і брудним, люди, які натовпом ішли з базару, були невиразними, майже непомітними, машини, що проїжджали, також здавалися брудними і одноманітними, обшарпані будинки пригнічували. Герман знав це своє відчуття невиразності вулиці. Воно означало, що він нарешті прокинувся, все нормально, життя триває, він його бачить таким, яким воно є. Значно гірше було, коли він не звертав уваги ні на кольори, ні на людей, ні на машини. Тоді його погляд був спрямований кудись у порожнечу чи у самого себе, і день обіцяв бути важким аж до вечора: робота валилася з рук, нічого не виходило, світу навколо взагалі не існувало — тільки роздратування, і краще взагалі в такі дні до нього не підходити. Увечері його потроху відпускало, він швиденько виконував якісь незначні замовлення і телефонував Коту. Треба було трохи випити, але якщо і це не допомагало, а таке траплялося раз на два-три місяці, то Герман на тиждень залягав удома, де дивився дурні програми по ТБ і читав книжки. Це була найстрашніша хвороба — синдром поміжсезонної депресії.
Герман ішов, нікуди не поспішаючи, насолоджуючись саме цим — що ось він іде вулицею і нікуди не поспішає. У нього було вдосталь часу, щоб роздивитись усе, що він хотів роздивитись протягом тижня. Це і дерева, і небо, і пташки — він наче мала дитина радів тому, що вони є, і він їх нарешті бачить, усвідомлюючи, фіксуючи у свідомості, що дерево — це дерево, і вітер коливає гілочки, що це — пташечка, точніше, горобчик, ось він пострибав, щось поклював… Назустріч і поруч ішли люди, їм він також радів. Герман відчував, що він з ними одного виду, однієї національності, однієї раси, тобто багато в чому вони з ним тотожні. Він зайшов до крамниці, яка була переповнена меланхоліками, санґвініками, флегматиками та холериками. Крамниця була переповнена також інтро- та екстравертами, всі вони ходили на двох ногах, розмовляли двома мовами, слухали двома вухами, дивились на світ, а в конкретному випадку — на прилавки — двома очима. Для тих, хто ходив на чотирьох, на дверях висіла табличка: «Шановні собаки! Чекайте, будь ласка, на власних господарів біля крамниці!» Виключно через наявність таблички Герман і вибрав цю крамницю для своїх недільних візитів. Її асортимент нічим не відрізнявся від інших, вона навіть була трохи далі, але такої таблички на інших точно не було. Кожної неділі, відкриваючи важкі скляні двері, Герман читав оголошення для собак і намагався уявити, що ті відчувають, коли, чекаючи на господарів, читають цю дискримінаційну листівку.
От і цього дня три вірних пси — німецька вівчарка, сенбернар і боксер — терпляче сиділи біля входу, чекаючи, і проводили очима кожного, хто виходив з магазину. Вийшла пара, потім два підлітки, потім дамочка з білим пуделем на повідку. Собаки здивовано перезирнулись. «Непорядок! Хтось із цих двох точно не вміє читати — або дамочка, або пудель», — подумали вони.
Поки Герман ходив по залу, вибираючи м’ясо, народ потроху розійшовся. Він заплатив гроші, зупинившись між філе з курчати та філе з телятини на першому, і поклав їжу до рюкзака.
— У вас монеток нема? — запитала продавщиця, риючись у касі. — Здачі не буде, мабуть, у мене.
Симпатична крихітка. Герман придивився уважніше. Остання продавщиця була в нього на другому курсі університету, тобто дуже давно. «Може, допоможе чимось з етикеткою для майонезу?» — подумав він і сам собі посміхнувся.
— Як у вас із майонезом справи?
— Дуже добре. Вибирайте! — Вона підняла руку, показуючи на вітрину, і Герман з’ ясував, що з грудьми там також усе в порядку. Він пробігся очима по майонезних етикетках, яскраво представлених на верхніх полицях. Нічого нового й особливого.